Чтение онлайн

– Звичайно, Віллі…

Обидва засміялися, усміхається й Міллер. Тепер уже прислухався до вальсу й Санднер. Він підвівся з крісла перейшов кімнату, визирнув у вікно. З другого поверху добре видно просторий майданчик, на якому колом стояли кілька десятків в'язнів. У кожного з ним – музичний інструмент. Кілька трубачів, один барабанщик, а найбільше – скрипалів. Посеред кола, піднявши руки, – диригент у смугастому одязі. Санднер послухав, повернувся до коменданта:

– Мій улюблений вальс… «Голубий Дунай»…

– У нас, Курте, він має нову назву: вальс смерті, – пояснив комендант і повернувся до дверей, де з'явився наглядач. Комендант ще раз глянув на Петера, який чемно сидів у кріслі, наказав наглядачеві: – Одного з музикантів – сюди… Тільки росіянина, десь так тридцятирічного…

Підійшовши до вікна, став поруч із Санднером. Той показав очима на музикантів, комендант ворухнув пальцями. Санднер зрозумів, хитнув головою, посміхнувся. Комендант пояснив:

– Це найзручніше, у блоку вже знають – з цієї площадки ніхто не повертається… Та й блок той увесь приречений, отже, все безпечно.

Поріг переступив блідий і худий полонений із скрипкою в руці. Комендант зібгав сигарету.

– Номер?

– Тисяча вісімсот двадцять один… – спокійно відповів полонений і оглянув кімнату.

– Так. – Комендант вийняв нову сигарету, припалив її, сказав наглядачеві, показуючи на в'язня: – Відвести й…

Наглядач кивнув.

– Знайдеш його картку. Ознайом з нею гера…

– Петера, – підказав Санднер.

– Так, Петера, і відправиш гера Петера у блок… В який же блок? А, до новачків! У блок номер вісімнадцять. Жодного слова нікому, навіть офіцерам! Зрозумів? – Комендант повернувся до Петера: – А може, щось легше – на розбір речей, у лазарет, на харчоблок?

Очі в'язня зупинилися на Петері, звузилися від ненависті. Скільки в них зараз вогню! Петер підвівся, ступив до нього, оглянув, потім повернувся до коменданта:

– Не треба легше… Як усі, так певніше. Я навіть на скрипці замість нього зіграю…

Всі розсміялися, комендант махнув рукою, і наглядач підштовхнув в'язня до дверей.

– На скрипці тут грати не раджу, – посміхнувся до Петера комендант. – Бо в цьому разі не гарантую, що потрапите до Києва… Грають-бо в нас вальс смерті! Зараз підете до четвертої кімнати, вам наколють номер, дадуть переодягтися. Якщо потрібно, звертайтеся прямо до мене…

– Ясно, – Петер виструнчився, до Санднера: – Дозволите діяти, гер штурмбанфюрер?

– Номер не забули?

– Тисяча вісімсот двадцять один!

– Добре. З своєю біографією ознайомтесь по картці. До коменданта звертатися зайвий раз не раджу, хіба що в разі гострої потреби. Все це може викликати підозру…

– Якби ж тільки підозрою кінчалося, – втрутився комендант. – У таких випадках навіть я не зможу врятувати вам життя, любий друже… Російські в'язні нещадні із зрадниками.

– Петер це розуміє, – зауважив Санднер. – Що вам ще сказати? Ми всі з нетерпінням чекатимемо вас у Києві і, сподіваюся, ще плідно попрацюємо… Хайль Гітлер!

– Хайль!

Коли двері за Петером зачинилися, Міллер закопилив губу:

– А знаєте, Санднер, цей режим не для нормального німця. Він потрібен у Києві живий і здоровий.

– Згоден з вами, колего, але іншого виходу нема. До речі, ця операція провадиться за вашою ж порадою, і я сьогодні маю доповідати про неї генералові. Що ж до Петера… Вважайте, що він перекинутий через фронт і почав працювати серед росіян. Чим важче йому доведеться тут, тим зліший він буде в Києві! В усякому разі, вважаю, що ми сьогодні почали розставляти небезпечну пастку для більшовиків!

Через кілька годин, входячи до знайомого кабінету, Санднер не міг приховати виразу торжества на обличчі. Генерал, поклавши руки на стіл, пильно дивився йому в очі. Санднер доповідав з піднесенням:

– Осмілюся підкреслити: останній тиждень вдалий, гер генерал… Наші люди успішно попрацювали. Кожна передача з Києва мене радує.

– Оцінки потім, Санднер. Факти!

– Шоста армія на дільниці Трипілля – Київ – Коростень у зв'язку з шаленим опором противника припинила наступ. Дії тут набрали позиційного характеру…

– Нічого сказати, відмінний успіх, Санднер! – Генерал поморщився. – Це просто тактичний маневр…

– Звичайно, гер генерал! Саме так і я розумію… Однак у нас є нові й цінні дані про будівництво другої лінії оборони Києва. Тридцять вісім кілометрів рубежів, сімсот п'ятдесят дзотів…

– Точні координати є?

– Ось вони, гер генерал!

Не дивлячись на карту, генерал наказав:

– Передайте армійській розвідці. Що нового про підпілля?

– Людину, яка нас цікавить, – Санднер погордливо посміхнувся, – звати Гаврилюк. Ось ще одне його фото.

– Так, непогано.

– Зафіксовано дві явочні квартири, одну рацію, склад продовольства.

– А це хто?

– Фото, на жаль, невдале… Це людина, з якою двічі зустрічався Гаврилюк. Прізвище – Горбенко, за нашими даними – чекіст. Зараз вивчаємо його докладніше.

Генерал підвівся, пройшовся по кабінету. Надовго зупинився біля вікна, вдивляючись у щось невидиме.

– Не подобаються мені ваші дані, Санднер.

– Осмілюся запитати, гер генерал, чому?

– Ні, не подобаються… І ось чому. Чи не забагато їх за такий короткий строк?

Генерал підійшов до столу, постукав олівцем по дзеркальному склу.

– Ви, звичайно, поясните це талантом і сміливістю Бруно й Пауля… А мені спадає на думку інше: чи не морочать нам голову більшовики? Сенченко вміє. Отже, потрібна ще одна перевірка даних по Києву. Нехай цим займеться ваш «міліціонер».

– Гуго? Ми викидаємо його сьогодні, і він завтра ж зранку зв'яжеться…

– Не поспішайте його зв'язувати з Бруно і Паулем. Нехай працює паралельно.

– Слухаю, гер генерал. Дозвольте доповісти про операцію «Петер»?

– Він уже в таборі?

– Так. Я щойно звідти, там усе в порядку. Петер акліматизується, починаємо готувати його втечу.

– Не поспішайте, Київ ще не наш. Нехай тікає не один, а з якимось більшовиком, бажано – киянином. Разом хай прийдуть до Києва, тоді Петеру легше буде влаштуватися і проникнути в підпілля…

– Слухаю. Згідно з планом, який ви затвердили, ми також почали обробляти жителів Києва німецького походження. Сподіваюся, це нам стане у нагоді в боротьбі з підпіллям.