Опівнічні стежки
Шрифт:
– Не забувайте, що є серед цих німців і більшовики. Недарма ж вони стільки прожили в Росії. Кожну кандидатуру перевірте особисто…
– Слухаю. Добором займається слідчий Ролінг, а я, звичайно, перевірю.
А Ролінг в цей час сидить на дивані у затишній кімнаті. Поруч з ним – молодий чоловік у формі німецького льотчика. Граючи перснем на пальці, Ролінг тихо говорить:
– Ми з вами, колего, ведемо неофіційну бесіду… Але, звичайно, обидва ми, як офіцери великої Німеччини, повинні насамперед піклуватися про її інтереси. Фатерланд – над усе!
– Звісно! – ніяково усміхається льотчик. Ролінг теж приємно всміхнувся.
– Фюрер чекає від кожного з нас жертв… До речі, колего, ваші батьки, здається, жили в Росії? І повернулися потім до фатерланду? А хто з рідні лишився там?
Льотчик подумав, невпевнено сказав:
– Здається, сестра матері, тітка Ельза, уроджена Швальб…
– А за чоловіком?
– Бренер. У них була ферма під Одесою, потім вони переїхали до Києва…
– Що далі?
– Точно не знаю. Листування не було, моя мати померла десять років тому, і відтоді…
– Нам відомо, що ваша тітка також померла. Льотчик здивовано глянув на Ролінга.
– Вам… відомо? Чому вам?
– Юначе, не ставте дурних запитань. У вас в Києві є двоюрідна сестра, яка багато років жила десь в Сибіру, а нещодавно повернулась у це місто. Маргарита Бренер. Чули про неї?
– Чув, але… ніколи…
– Ви діяли цілком правильно, що не підтримували стосунків з жителями «більшовицької Росії. Але зараз – інша річ! Вам потрібно з нею побачитися…
– Побачитися? Але ж я…
– Що? Служите? Ми допоможемо вам побувати в Києві, зустрітися з сестрою. Голос крові і таке інше… Про вашу згоду не питаю. Я певен у «ній. Чи не так?
– Ну, звичайно. Якщо треба…
«І це мине…»
Рита любила свою кімнату. Зі смаком обставлена, вона радувала зір господині затишністю і скромною вишуканістю. Вузький диванчик, що правив за ліжко вночі, маленький письмовий стіл біля балкона, невеличка шафа з ретельно добраною бібліотечкою – Толстой, Лермонтов, Роллан, Маяковський… Кожна з цих книжок мала свою історію, викликала у Рити певні спогади й асоціації. От, приміром, проза Лермонтова. Покійний батько казав, що кращого посібника для вивчення російської мови не знайдеш у всій російській літературі. Батько був німець, інженер-будівельник, і тихими зимовими вечорами любив згадувати, як колись будував Шатурську електростанцію, як зустрічався і розмовляв з Леніним. Про Леніна він розповідав якось незвичайно, по-особливому тепло і людяно – наче про близького родича.
Рита, приходячи до школи, дивувала вчительку історії тим, що понад програму знала якісь цікаві подробиці про Ілліча – його манеру розмовляти, про загнуті угору носки черевиків… Крім цих спогадів, від батька лишилося ще кілька книжок – стареньких, пошарпаних, надрукованих на грубому жовтому папері: статті Леніна, план ГОЕЛРО, брошури Кржижановського та інших авторів. Рита ці книжки берегла, як живу згадку про теплі руки і хрипкий, на все життя застуджений голос батька.
Ще були книги, які краяли їй серце згадкою про чоловіка, – географічні брошури про Урал і Сибір, історія Японії, підручник японської мови. Мало хто знав, що Рита зовсім юним дівчиськом вийшла заміж за набагато старшого за неї, суворого і різкого чекіста, разом з ним мандрувала по країні, аж поки на Далекому Сході не поховала… Ніколи й нікому не розповідала про ці кілька років щастя з любимою людиною. Вона пам'ятала, як шанували, любили, але майже боялися його підлеглі і як тільки їй, юній дівчині, не боявся він розкривати своєї звичайної, людської слабкості, не могла забути, яким був він ніжним і палким у коханні… Вже пізніше, після переїзду до Києва, Рита дивувала знайомих: вродлива, струнка, з короткими, непокірними білявими кучерями, вона чемно, але суворо і беззастережно відхиляла будь-які залицяння. Скільки їх було, отих претендентів на її «руку і серце», як любила гірко жартувати сама з себе Рита! Але кожного, навіть найкращого, вона терпіла біля себе лише до тієї миті, коли мимоволі, а інколи й свідомо (особливо, коли починав їй подобатися) порівнювала свого нового знайомого з передчасно померлим чоловіком…
І знову лишалася одна, з своїм прихованим жіночим сумом, з тугою по теплому слову й ласці… Оце півроку, як оселилася у неї подруга, оперна співачка Оксана Отрадна, та не полегшало Риті. Навіть прихід війни, який усе перевернув, порушив, не зняв звичного каменя з серця – тільки ще впертіше працювала, допомагала знедоленим, переляканим жінкам і дітям, які тікали із заходу через Київ далі, на схід. Вона чергувала на евакопункті, і в ці години, сердито підвищуючи голос на знесилених, розгублених біженок, без зайвого слова одягаючи, годуючи, влаштовуючи їх на поїзди, все ж знаходила хвилинку, щоб подумати, що їй, зрештою, мабуть, пощастило – вона одна в усьому світі, і ніхто не пожалкує, якщо з нею щось трапиться під час чергового нальоту німецьких бомбардувальників…
От хіба що… Вона ловила себе на думці про нього – цього юнака з одвертим поглядом, який познайомився з нею на евакопункті, когось шукаючи. Жорж – так звали хлопця – пронизав її пильним поглядом веселих очей, на мить глянув якось серйозно і навіть трішечки сумно і раптом примусив Риту зніяковіти, зашарітися. Хто він? Невже той, про кого мимоволі мріялося наодинці? Вона зовсім не знала його, але була певна: хоч і красивий, але не гультяй, і, мабуть, чесний, мужній… Чому їй так здалося? На це Рита не могла відповісти, але відчувала, що це справді хороша людина. «Просто закохалася, як дівчисько…» – картала себе і навіть вдавалася до випробуваного прийому: згадувала чоловіка. Та надто вони були різні й за віком, і за зовнішністю. І думки про Жоржа не йшли з голови.
Вона сіла у качалку біля балкона, потяглася до улюбленої книги – роману Петра Павленка «На Сході». Слідом за автором поринала завжди в атмосферу тих напружених, гарячих років на Далекому Сході, про які йшлося в романі і які вона добре знала з особистого досвіду. Ця книга, читана ледве не десяток разів, завжди одвертала увагу від сьогоднішнього болю, «виключала», як казала про себе, всміхаючись, Рита. Але сьогодні й це не допомагало…
Перегорнула Оксанині книжки. Оповідання майора Овалова, Шерлок Холмс, Шервуд… Що таке? Чого це співачка Отрадна раптом так зацікавилася детективами? Останнім часом вона поводиться дивно – нервує, ночами не спить. Війна, війна… З гучномовця долинала така популярна останнім часом пісня: «Если завтра война». Рита посміхнулася, слухаючи знайомі слова. Пригадала ще одну свою улюблену: «Любимый город может спать спокойно…» Спокійно! І навіть бачити сни! А натомість – на шість бомбардувань за день, і всі по улюбленому місту. Парадокс? Рита заплющила очі, потяглася у кріслі. Батько любив повторювати слова царя Соломона з «Пісні пісень»: «І це мине…» Оті слова були у царя викарбувані на персні, і за будь-якої біди він дивився на руку і повторював їх.
За спиною почувся шурхіт, Рита повернулася до дверей.
Вбігла Оксана – чорноока красуня, на відміну від Рити одягнена навіть дещо строкато. М'яка шляпа-берет із заколкою, шовкова накидка, довга спідниця, туфлі на високих каблуках. В руках – довгі рукавички і сумочка. Якусь мить Оксана мовчки дивилася на Риту, наче спокійно слухала радіо, а потім рвучко вимкнула гучномовець. У раптовій тиші чутнішим став гуркіт далекої канонади, і Оксана наче задоволена цим: «Ось, мовляв, що треба слухати!…» Рита повернула голову, здивовано повела віями.
– Що з тобою, Оксанко?
– Не можу, Рито… Якщо завтра війна… «Яке там завтра, ось вона! Чуєш?
– Нерви.
– Я більше не можу! – прошепотіла Оксана, припадаючи до Рити, і одразу перейшла на крик: – Вони прийдуть?! Скажи, Рито, вони таки прийдуть? Це правда?
Рита тихо погладила голову подруги, задумливо дивлячись на вулицю.
– Заспокойся, дівчинко. Ти не повинна…
– Не повинна боятися? Тобі легко радити – ти німкеня! Не образять…
– І тому образити мене хочеш ти? Німкеня, кажеш? Досі не соромилась цього…
– О, тепер можеш!
– Не всі німці такі, Оксанко.
– Всі! Вішають, палять… Навіть дітей! Розумієш? Живих у землю закопують! Собаки скажені!… Хто їх зупинить? Хто?!
Оксана металася по кімнаті, потираючи скроні. Рита, навпаки, спокійнісінько сиділа у кріслі, раз по раз підносячи сірника до тоненької цигарки. Вона пильно стежила за подругою, і було видно, що болісно роздумувала: спробувати сказати?
Повільно мнучи цигарку в пальцях, наважилася:
– Скажених собак знищують… Розумієш?