Чтение онлайн

Оксана глянула в обличчя подруги, ніби його вперше побачила. Спантеличено поворушила губами, наче хотіла спитати: «Як тебе розуміти? То пишаєшся належністю до них, то так розсудливо – та ба! Не розсудливо, а з жахливою і навіть жорстокою холодністю радиш знищувати?» Оксана звикла слухатися Рити, вона й зараз чекала її слів. Але Рита замовкла, помітивши здивування в Оксаниних очах.

– Заспокойся, Оксано, – сказала, підводячись і беручи її за плечі. – Чого тобі боятися? Солістка Київської опери… Дочка священика до того ж.

Оксана зовсім розгубилася.

– Що це ти кажеш, Риточко? Мій батько… Він невимовно страждає, пише, що служить молебні за нашу перемогу. Хоч цим корисний, не те, що я…

– Користь, звичайно, відносна, – ледь помітно всміхнулася Рита. – Та, здається мені, Оксано, ти й сама не знаєш, чого хочеш!

– Я? Я занадто добре знаю це, Рито. Але… але я. Риточко, смертельно боюся свого завтра!

З Оксани Рита перевела погляд на вулицю. Попід вікнами якраз проїжджала відкрита автомашина, переповнена малюками. Одягнені по-дорожньому, вони з цікавістю дивилися навколо, з насолодою підстрибували на лавах. З ними молода вихователька – дівчина з ластовинням на кирпатому носі, у недбало накинутому жакеті. Вона тривожно поглядала на небо.

Рита повернулася до Оксани, і раптом нова думка пронизала її.

– Стривай. А що це ти читаєш, поясни? Шерлок Холмс, майор Овалов… І знову до світанку читала? Ти ж ніколи раніше подібним не цікавилась.

– А знаєш, цікаво!

– Не думала. – В голосі забриніла насмішка.

– Так, тим більше, що ми живемо у такий час.

– Шпигуни, розвідка, стрілянина – так?

– А що?

– Нічого. – Рита посміхнулася. – Руку набиваєш? Чогось навчитися хочеш? Наївність безмежна…

Оксана трохи зніяковіла.

– Дурниці, просто розважаюсь. Хоча дещо корисне і там можна знайти. Але хіба я на щось здатна? От ти – ти у мене смілива і рішуча?

– Я?

– Так. Цікаво, який би ти собі обрала підпільний псевдонім, якби довелося?

– Псевдонім? – Рита здивована до краю.

– Так, не можна ж під своїм іменем. Я б тобі радила щось на зразок… Ну, наприклад, Біляночка! Білява, чарівна арійка, яка нещадно карає ворогів…

Рита підвелася з крісла, мовчки глянула на вулицю.

– Ні, Біляночка – погано… Це надто просто!

Чи потрібні левам вітаміни?

У синьому світлі тьмяних ламп, яких явно не вистачало в просторому цеху тютюнової фабрики, обличчя старого майстра видавалося неприродно блідим, а вуса – сріблястими. Сімнадцятирічний Сергійко, який щойно прийшов у цех із класів технічного училища, ніяк не міг звикнути до цих дивовижних змін у зовнішності шанованого Петра Івановича і раз у раз посміювався. Старому, зрештою, це обридло, і він визвірився на юнака:

– Годі тобі, ледарю! Дивися, он клеїш криво!

Сергійко не образився, тільки тихенько чмихнув у рукав і заходився ще ретельніше наклеювати на новенькі ящики з патронами біло-блакитні папірці із знайомою етикеткою цигарок «Казбек». Стрічка конвейєра лише на перший погляд повзла повільно, насправді ж у хлопця вже добряче боліло у попереку… І коли Петро Іванович, зробивши позначку у пухлому блокноті, вимкнув рубильника, юнак із задоволенням потягнувся. Хороший настрій не залишав Сергійка. Поплескавши долонею по ящику, він підморгнув старому:

– Тютюнець – перший сорт!

Завила сирена. Обоє прислухалися, і з обличчя Сергійка повільно сповзла усмішка. Очі стали тоскні.

– Знову…

Тепер посміхнувся Петро Іванович.

– Чого скис? Берись за роботу! Відпочивати будемо після перемоги!

Він уже було насунув кашкета глибше на лоба і взявся за рукоятку, коли раптом Сергійко метнувся до відчиненого вікна. Попід темними деревами ледь проступили тьмяні обриси двох чоловіків, які наче грали у піжмурки. Один сховається, другий перебіжить за інше дерево. Потім знову перебіжка.

– Хто це, Петре Івановичу? – прошепотів Сергійко, вдивляючись у пітьму.

– Хотів би і я це знати, хлопче, – голосно відповів майстер, протираючи скельця старих окулярів. – Ходімо!

І він швидко вийшов у темний двір, певний, що юнак йде за ним.

… Бражник знову притиснувся до стовбура, тамуючи, як йому здавалося, биття серця. Неясна фігура попереду ще раз перебігла під крислату акацію. «До башти прямує», – раптом збагнув Бражник і рушив уперед. Четверту годину не спускає він очей з цього миршавого чоловічка у потертому комбінезоні. Спершу він йшов з маленькою лопаткою, які у ті дні можна було бачити в руках багатьох киян. Потім лопатка зникла, а натомість з'явився невеликий кошик. Бражник терпляче почекав, поки чоловік зайшов у старенький сарай на подвір'ї великого будинку, потім вийшов звідти. Разом вони проїхали півміста в трамваях, поблукали тихими вулицями залізничної колії, доки не вийшли сюди – до корпусів тютюнової фабрики… Чоловік уміло сідав у трамвай, оглядався – але не дрімав і Бражник! Жодної підозри не викликав він у «підшефного», як називав подібних типів веселий Жорж Дудкін. І тепер відчував: наближається фінал. Він повинен довести остаточно, що цей чолов'яга в комбінезоні – зовсім не якийсь службовець чи робітник, мобілізований на окопні роботи, а справжнісінький ворожий диверсант! Чекісти за ним уже третій день стежать, і зараз Бражникові випало закінчити операцію. Власне кажучи, такого завдання він не мав… Але те, що агент дочекався темряви і тепер вийшов до тютюнової фабрики (що тут випускають оборонну продукцію, Бражник знав), свідчило про його недобрі наміри. Доведеться перешкодити…

Може, подзвонити до наркомату, викликати підмогу? Ні, не можна залишати ворога й на мить! Бражник потерся щокою об кору старого дерева, заспокоїв дихання і переклав пістолет у кишеню піджака. А чоловік тим часом підійшов до башти, що піднеслася над фабрикою, і раптом прослизнув у напіввідчинені двері. Бражник кинувся за ним. Устиг помітити якихось двох робітників, що вибігли з цеху…

А чоловік у комбінезоні вже минув другу площадку на звивистих сходах колишньої пожежної каланчі, яка доживала свій вік на фабричному подвір'ї. На мить зупинився, присвітив сірником, глянув на годинника – і знову метнувся угору. Оглушлива сирена, яка звучала десь поруч, дала змогу бігти без остраху, що його почують… Нарешті! На невеликій площадці чоловік зупинився, глянув згори на темне місто з рідкими спалахами трамвайних дуг.

І в цю ж мить біля ніг диверсанта в отворі з'явилася Бражникова голова. «Вдарити ногою?» – подумав один, витягаючи з кошика великого електричного ліхтаря. «Схопити за ногу, якщо вдарить», – вирішив другий. Так і сталося… Коли Петро Іванович, захекавшись, піднявся на площадку, він побачив, як Бражник одним з прийомів боротьби звалив шпигуна на підлогу. Але чоловік у комбінезоні виявив неабияке знайомство з вільною боротьбою – руки Бражника миттю розчепилися, звільняючи тулуб ворога. Крок до сходів, ривок униз – і зустріч з стариком та юнаком, які притиснулися до стіни…

Минула ще якась коротка мить, поки ворог зрозумів, що порятунку нема, бо ззаду залізними лещатами його знову схопив Бражник. Тепер у хід пішов бокс. Короткий, різкий удар, чекіст поточився – і чоловік у комбінезоні, не роздумуючи, метнувся через низенький ґратчастий парканчик за межі площадки. Кинувся за ним і Бражник, устиг схопити за комір.

Якби Сергійка потім попросили докладно розповісти про ці кілька секунд, він би всього і не згадав… Висить за стіною чоловік, далеко внизу – знайоме фабричне подвір'я, дахи і автомашини з ящиками, а тут точиться шалена боротьба. Чоловік викручується, кусає щосили Бражникову руку, а той, терплячи диявольський біль, хрипить: