Чтение онлайн

Тепер уже здивувався Роман.

– Ви не знаєте?

– Що? – Дзюба схопився рукою за горло, наче йому не вистачало повітря.

– Співчуваю… але вашу дочку…

Той повернувся до Романа всім тілом.

– Що? – Голос його захрип.

– Дочку вашу німці розстріляли, як заложницю. Про це мені розповіли свідки – наші товариші з Львова.

Дзюба застогнав і важко осів. Врешті глянув на Романа з ненавистю, похитав головою.

– Брехня… Копійчаний шантаж! Не на хлоп'я натрапили. Варто було Марті лише розповісти німцям про мене…

– Змовчала.

Дзюба гірко похитав головою, розвів руками:

– Схоже на неї… Жаліла. Просила, сперечалася зі мною…

– Навіть погрожувала, що піде і заявить. Адже була комсомолкою. Та не пішла. Дуже вже батька любила.

– І це знаєте?

– Аякже… Вона вірила, що одумаєтесь.

Дзюба рішуче перебив Романа:

– Як це трапилося?

– Про це – іншим разом. Кожен злочин загарбників – у нас на обліку. Ми за все спитаємо. І за вашу Марту.

– Ви… за Марту?

– Дивуєтесь? Для нас вона рідна. Але тепер так склалися обставини, що й вам ми пропонуємо це зробити. Зважте, не всім вашим дружкам таке запропонуємо.

– Що саме?

– Чесний шлях боротьби. Щоб ви спокутували свою провину, Дзюбо.

Дзюба надовго замовк, Роман його не квапив. Він дивився на далекий вхід до парку, де з шапкою в руках стояв Жорж. Від думок про своїх побратимів Романові стало тепліше. Дзюба нарешті, не підводячи голови, сказав:

– Я подумаю…

В цей час вдалині показався німецький патруль. Троє солдатів на чолі з унтер-офіцером прямували до них.

Романові очі стали щілинками. Він злегка посунув ногою, щоб зручніше було вставати. Дзюба подивився на нього, не в змозі позбутися болісної думки: «Марта… Моя Марта…» А Роман теж глянув на Дзюбу. Його мозок засвердлило запитання: «Чи повірив? А чи не він викликав сюди патруль?»

Обидва, не дивлячись на солдатів, внутрішнім зором стежили за німцями, відчуваючи кожен їхній крок серцями, усім своїм єством.

Коли патруль порівнявся, Дзюба підвів очі на німців, здригнувся й опустив голову. Ніякі слова не могли сказати Романові більше, ніж цей рух…

По тому, як патруль віддалився, Роман запитав:

– Де служите?

– У четвертому відділі гестапо. Перекладачем. Підлягаю панові Паулю.

– Хто це?

– Він працює… точніше, опікає одну спеціальну частину.

– Номер?

– Без номера, під назвою «Альфа».

– Що ви знаєте про неї?

– Майже нічого, це дуже таємно. Я лише двічі відносив пакети.

– Куди?

– Вулиця Кузнечна, дев'ять, квартира шість.

Роман задумливо подивився на Дзюбу.

– Коли ми побачимося знову?

– Зустрінемося з вами в суботу, у цей же час. І ви мені розкажете все, що знаєте, а також про те, що взнаєте за ці дні про частину «Альфа».

Дзюба знову схилився на руки, нічого не відповів. Роман посидів ще секунду, потім рвучко підвівся, підніс над головою капелюха, повільно пішов.

… А Дзюба залишився на лаві, у його голові – плутанина. Кого він слухав? Навіщо? Це ж ворог, невблаганний ворог! Бач, як підійшов з Мартою… Доню моя люба, ріднесенька…

Як це часто буває, після розмови в голові роїлися влучні вирази і докази, якими б міг відбитися од Романа. Що він знає, цей молодик? Хоча б відносно вільної України. Він, Дзюба, таке міг би йому розповісти! Он прийшло цими днями розпорядження рейхскомісара України Коха усім генерал-комісарам про закриття на Україні шкіл та інститутів і про відправку викладачів та учнів на примусові роботи в Німеччину… І він, Дзюба, переконаний борець за незалежну Україну, мусив цей паскудний документ реєструвати та ще й з поклоном нести на доповідь оберстові Крейслеру! Дожив, старий дурень! Отой собака Кох так прямо і пише: «Незважаючи на мої чіткі політичні вказівки, мені довелося дізнатися, що в генеральних округах, крім класних, ще існує певна кількість інших шкіл, на які я не давав дозволу. До цього мені довелося встановити, що, наприклад, у Києві і Вінниці інститути набрали характеру, подібного до університетського і що, крім того, функціонує ще ряд інститутів іншого роду». А далі, далі що! «А тому я вимагаю від панів генералкомісарів закрити всі школи й інститути, в яких навчаються учні, старші 15 років, а всіх учнів і викладачів з цих закладів, незалежно від статі, закритим способом відправити на роботи до Німеччини…»

Дзюба навіть злякано озирнувся, наче хтось міг прочитати його думки… Спершу хотів, коли прочитав наказ, розповісти Кравчукові з другого відділу, а потім завагався і не зробив цього. Кравчук і не такі речі знає, та мовчить, йому що? Аби гроші йшли й горілка була… Теж визволитель неньки України! І німці знають нам ціну, своїм слугам. Не довіряють! Доктор Кестнер, наприклад, цими днями сховав від мене телеграму із Львова. Я, звичайно, не подав виду, що помітив – потім прочитав її в прийомній шефа. Знав, наволоч, що ховати. Віце-губернатор «дистрикту Галичина» доктор Лозакер повідомляє: «Я розпорядився сьогодні закрити відділ особливого уповноваженого по охороні пам'ятників мистецтв у Львові, оскільки на підставі останніх відомостей і телеграми від 5 серпня з Кракова, підписаної Ернстом, можна майже з цілковитою певністю розраховувати на те, що експонати мистецтва з території Галичини будуть вивезені».

Раптом Дзюба схаменувся… Стривай! Так про це ж говорив і цей капітан, який невідомо зараз як і зветься. Він же й доводив, що гіршого ворога в українського народу, ніж Гітлер, нема! Як він сказав? «Вас, націоналістів, вони холопами зробили для найбрудні-шої, кривавої роботи на українській землі. Іудами!»

– Іудами! – сказав уголос Дзюба й озирнувся.

У парку вже сутеніло, дерева в кришталевому вбранні тепер видавалися чорними копицями. Вітер куйовдив довгі Дзюбині вуса, і вони обвисли, важкі й непокірні… Він важко підвівся і пішов, тягнучи ноги. А голова гула від гарячкових, плутаних думок. «Ти, Дзюбо, міг би розповісти цьому хлопцеві, що України, як такої, вже взагалі нема… Як вона тепер називається німцями згідно з директивою рейхсміністерства східних областей? Рейхскомісаріат Україна, утворений на українській території, окупованій німецькими військами. І є ще поневолені провінції – так звані генеральні округи – Волинь, Житомир, Київ, Миколаїв, Таврія, Дніпропетровськ, Чернігів… Сам читав! Дивувався, як серце витримало тоді… Ех, Дзюбо, Дзюбо, старий дурню, не в ті сани ти сів! Хоч би порадитися з ким… А з ким? Ні, не можна».

Він помітив, що стоїть перед знайомим входом до управління гестапо…

У просторій кімнаті в приміщенні гестапо друкарка старанно відстукувала якісь документи. Поруч неї вився молодий офіцерик.

Над усім панувала хрипка, гарячкова промова Гітлера, що лунала з радіоприймача. Він говорив спершу тихо, поступово підвищуючи голос. Коли фюрер доходив до крику, в гучномовці чулося оглушливе ревіння сотень горлянок: «Гох!» Потім промовець знову починає стиха, щоб через кілька хвилин дійти до репетування… Кілька гестапівців сиділи навпроти приймача, захоплено слухаючи промову.

За столом у кутку»- Дзюба. Почорніле, схудле лице, очі запали. Без будь-якого інтересу він брав з купки конвертів чергового листа, розкривав його, переглядав, потім реєстрував і відкладав убік. Не бачачи написаного, думав:

«… Гадав, що він злякається, стане просити не видавати його гестапо, а він…»

Руки нервово, неакуратно розірвали ще один конверт. Дзюба й не помітив, що тримав листа догори. Потім схаменувся, перевернув. Але гіркі думки його не покидали.

«А як розмовляє! Наче це в сороковому, на допиті…»

Очі Дзюби байдуже ковзнули по кімнаті.

«А що я міг тоді зробити? Наче голий був… Взяли в мене на квартирі агентів, очні ставки… Хіба я міг опиратися?»

Скінчив промову Гітлер, гестапівці шумно підвелися. Офіцерик щось весело пояснив друкарці, а Дзюба болісно подумав:

«Цей чекіст, звісно, залишився в Києві не один… Його візьмуть, а інші… зі мною… Сказати? А потім що?»

А втім, хіба в особистій безпеці йото, Дзюби, справа? Він сьогодні зрозумів головне: не по тому шляху йде, якщо хоче бути корисним народові… Марточка, і та зрозуміла, що до чого. А він? І цей капітан… Господар! Що він, до речі, тоді у сороковому ще робив з Дзюбою? Сьогодні не нагадав, а сам уже забув… Тепер пригадав! Цей капітан їздив до нього в сім'ю, розмовляв з ними, потім влаштував побачення йому, Дзюбі, з дружиною і дочкою, а сам пішов… Адже тоді він, Дзюба, цілком щиро вирішив просити помилування у Верховної Ради! Дружина Богдана і Марточка переконали його, примусили повірити, що капітан і справді бажає йому добра… Добра! Еге ж, якби не так! А чом би й ні? Адже він тоді міг просто підвести його, Дзюбу, німецького агента, під розстріл – і край! Але не зробив цього! Чого ж ти сьогодні, телепню, сумніваєшся? Зачекай-но, добродію, а до чого це ти все ведеш? Ну, годі на сьогодні! Треба заспокоїтись. Треба й попрацювати, а то Пауль може так нагримати…