Чтение онлайн

–  Хiба?
– пiд­вiв вiн го­ло­ву i гля­нув за моїм пальцем, чи­та­ючи: "Для не-ку-ря-щих".
– А й справ­дi, що тут не го­диться. Ви­ба­чай­те, не бу­ду: ко­ли тут та­ке пра­во, щоб не ку­ри­ти, то й не ку­ри­ти­му. Бо, звiс­но, пiд яким пра­вом чо­ло­вiк є, то вже то­го пра­ва й слу­хай­ся. От як­би тут не бу­ло цiєї таб­лич­ки, то хоч би ви бу­ли й ду­же ве­ли­кий пан, я вас не пос­лу­хав­ся б i нi­чо­го б ви зо мною не вдi­яли, - ка­зав вiн, по­ма­лу вит­ру­шу­ючи на­зад у ки­сет тю­тюн iз люльки.

–  Тодi б я нi­чо­го вам i не ка­зав, бо й я ко­рив­ся б то­дi то­му пра­ву.

–  Хiба?
– спи­тав­ся вiн, заш­морг­нув­ши зра­зу ки­сет i зно­ву, як i пер­ше, пiд­во­дя­чи го­ло­ву.
– Оце доб­ре, що в вас та­кий нап­ря­мок. А то зви­чай­но так бу­ває, щоб лю­ди пiд пра­во хи­­ли­ли­ся, а пан - нi. Це вже я ви­вi­рив i на оцьому ку­рiй­ст­вi, бо ме­нi бу­ла та­ка при­ти­чи­на.

–  А яка ж са­ме при­ти­чи­на вам бу­ла?
– за­пи­тавсь я, за­цi­ка­вив­шись.

–  То справ­дi при­ти­чи­на!
– зас­мi­яв­ся ста­рий си­вий дiд, то­ва­риш мо­го ку­рiя.

–  Чудасiя!
– до­дав то­неньким го­ло­сом дру­гий то­ва­риш - ху­дий гост­ро­но­сий чо­ло­вi­чок, швид­кий на ру­хи.
– Я б та­ко­го i не вдав, як Да­ни­ло - не вит­ри­мав­ся б. Бо це тре­ба як за­тя­ти­ся, то вже щоб i не зрух­ну­ти­ся iз сво­го.

–  Так, мо­же б, ви й ме­нi роз­ка­за­ли про ва­шу при­году?
– по­п­ро­хав я Да­ни­ла.

–  А та­ки й роз­ка­жи, Да­ни­ле, па­но­вi, роз­ка­жи!
– зад­рi­бо­тiв то­ненько гост­ро­но­сий, крут­нув­шись до Да­ни­ла.
– Во­но чу­д­не, ну й чуд­не!

Данило по­мов­чав трош­ки, всмi­ха­ючи­ся з-пiд ряс­но­го тем­но­го ву­са в не­ве­лич­ку бо­ро­ду, i за­го­мо­нiв:

–  Та що ж там та­ко­го?… От со­бi, зви­чай­но, чо­ло­вiк щось ро­бить, а тим ча­сом то про те, то про се ду­має, мiз­кує. Отак i я… Що так во­но див­но на свi­тi: усi лю­ди, а жит­тя в них не­од­на­ко­ве. От хоч би му­жик - од­но жит­тя, а пан - зов­сiм iн­ше. I ша­на кож­но­му не од­на­ко­ва: за­раз пан увi­хо­дить ку­ди, то ла­кей пiд­бi­гає й кла­няється, i пальто па­но­вi ски­дає, i го­во­рить: "По­жа­луй­те, по­жа­луй­те!" Ще й две­рi шир­шенько про­чи­няє, щоб не за­че­пив­ся, бу­ває, пап; а наш брат­чик, сi­ром'яга, ту­ди ж потк­ни­ся, то за­раз: "Ну ти, мур­ло! Ку­ди пре­ш­ся? За­вер­тай на­зад, му­ги­ря­ко!" I за­раз тiї две­рi, хоч би й навс­тiж зя­ли, то за­чи­нить… Ну, ска­за­ти, ла­кей, то, звiс­но, панська по­мий­ни­ця, - яких по­мий ту­ди влий, та­ки­ми й смер­дi­ти­ме… та­ка вже в нього ду­ша… так же й iн­шi ту­ди ж… Чо­го ж во­но так? Нев­же че­рез гро­шi? Бо в па­на гро­шей ба­га­то: за­раз вiн ла­кеєвi тиць у ру­ку, - вiн йо­му й ко­жу­шин­ку ски­не, i две­рi про­чи­не… Або хоч от на ма­ши­нi: сi­даєш у тре­тiй клас, то там на те­бе кон­дух­тор наг­ри­має, а iно­дi й ме­жи пле­чi наш­тов­хає, а та­кi­сiнський со­бi му­ги­ря­ка, як i наш брат­чик, тiльки що з гуд­зи­ка­ми… А пан за ве­ли­кi гро­шi сi­дає до пер­во­го кла­су, то вже вiн там на кон­дух­то­ра гри­має, а той тiльки все - "як зав­год­но"… Мат-те­рi йо­го ко­вiнька, як же во­но не­доб­ре на свi­тi зроб­ле­но!… Ну, та вже, - дум­ка в ме­не, - не­хай со­бi там хто що хо­че, а вже я доз­наю, як во­но так на свi­тi жи­ти, щоб нiх­то то­бою не пош­тур­ху­вав, а щоб сам со­бi пан був! Їздять па­ни у пер­во­му кла­сi, поїду й я! Бiс йо­го бе­ри, що во­но до­ро­го, от­же я з то­го не зу­бо­жiю. Ха­зяй­ст­веч­ко в ме­не хоч там i не ве­ли­ке, та не зов­сiм i ма­ле, а син у ме­не один, - ро­бо­тя­щий па­руб'яга, - то все во­но йо­му са­мо­му при­па­де… от там хi­ба ще за доч­кою що дам, а бiльше нi­ко­го й не­ма. Отак со­бi на­ду­ма­вi­пи­ся, - це бу­ло цiєї осе­нi, - та й лаш­ту­юсь у до­ро­гу, та й нi­ко­му не хва­люсь. У ме­не в го­ро­дi бу­ло-та­ки й дi­ло до знай­о­мо­го чо­ло­вi­ка. Як прий­шов той день, - удяг доб­ру чу­мар­чи­ну, узяв кар­бо­ван­цiв iз двад­цять гро­шей та й на стан­цiю вже б то йти. А жiн­ка:

–  Що це ти, чо­ло­вi­че, в до­ро­гу йдеш, а ку­ди й не ка­жеш? Що во­но за мо­да? Ма­буть, уже зно­ву за яки­мись гро­мадськи­ми дi­ла­ми? Тiльки гро­шi пе­ре­во­диш.

А я на смiх i ка­жу:

–  Пiду пансько­го пра­ва до­бу­ва­ти.

–  Тю!
– ка­же.
– Чи ти не зду­рiв? Чи то­бi на свi­тi жи­ти на­до­ку­чи­ло?

–  Нi, - смi­юся, - тiльки на­до­ку­чи­ло му­жицьке пра­во.

–  Що ж ти ро­би­ти­меш?
– пи­тає, а са­ма, ба­чу, вже й боїться, й ро­бо­ту по­ки­ну­ла, i не знає, що їй i ка­за­ти.

–  А що ж я ро­би­ти­му? Де па­ни бу­ва­ють, там i я по­бу­ваю, по­див­лю­ся, чи не мож­на якось так, щоб i му­жик в од­нiй ха­тi з па­ном си­дiв.

Вона як за­го­ло­сить:

–  Ой ли­шеч­ко! Про­пав же ти, про­пав же ти на­вi­ки! Та те­бе ж за­ка­ту­ють, та те­бе ж на Си­бiр зав­да­дуть або на Со­ко­ли­ний ост­рiв зап­ро­то­рять!… Та там же га­ду-га­ду, що й сту­п­­­ну­ти хре­ще­нiй ду­шi нi­де… (I звiд­ки во­на те знає - про той гад?) Та дi­то­чок же на­ших дрiб­не­сеньких по­си­ро­тять!… А во­ни, тi дi­точ­ки, та­ки й дрiб­не­сенькi: си­на цiєї осе­нi оже­нив, та й до доч­ки вже тi, що ку­ниць шу­ка­ють, ри­па­ю­ть­ся… Га­разд хоч, що обох на той час у ха­тi не бу­ло, а то б i їх ста­ра до ле­мен­ту приз­ве­ла. Уже не ра­дий, що й приз­нав­ся. По­чав її вмов­ля­ти, по­чав їй тс та се… Так-сяк роз­ва­жив, за­тих­ла… За­тих­ла, а са­ма своє ду­має: як вип­ро­вад­жа­ла, то так сльози i бри­нять на очах… I шко­да ме­нi її, i са­мо­му не­на­че тро­хи смут­но ста­ло, - ну, а все-та­ки то­го, що на­мис­лив, не ки­да­юсь, прос­тую на стан­цiю. Прий­шов. Узяв бi­ле­та пер­во­го кла­су… та­ки да­ли, нi­чо­го й не ска­за- ли… Ов-ва! Та й до­ро­го ж, не­хай йо­му вся­чи­на!… Це так, що не дур­но папське пра­во дос­та­неться!… Ну, та дар­ма: один той день, що батько у плах­тi. Вий­шов я до ва­го­нiв, по­ди­вив­ся, де си­нiм по­мальова­но, - ото й мое. Так прос­то й чим­чи­кую у пе­р­вий клас… А на­зуст­рiч iз ва­го­на кон­дух­тор.

–  Не сю­ди, не сю­ди!… - гри­має.
– Ку­ди пхаєшся? На­пе­ред iди, - там третього кла­су ва­го­ни. А я та­ки со­бi тис­ну­ся.

–  Чи ти чуєш, мур­ло, що я то­бi ка­жу? Не тут тре­тiй клас, а спе­ре­ду.

–  Та чо­го ви гу­каєте?
– вiд­ка­зую.
– Ме­нi й не тре­ба третього кла­су, а пер­во­го, - та й по­ка­зую йо­му бi­ле­та.

–  А, па­но­вi бi­ле­та не­сеш, - ну, иди, ко­ли так… Та не ба­рись там, бо ско­ро поїзд ру­шить, - та й по­бiг да­лi.

Брешеш, ду­маю, я сам со­бi пан. Та й по­су­ва­юся у той пер­вий клас. Iду, а са­мо­му та­ки тро­хи мо­то­рош­но. Увiй­шов ту­ди. Бий те­бе си­ла бо­жа!
– вiд­ра­зу не роз­бе­реш, ку­ди й потк­ну­ти­ся. Од­на­че про­лiз тiс­ненькою ву­лич­кою та й ус­ту­пив у та­ке, що во­но вже й не ва­гон, а та­ки зов­сiм панська свiт­ли­ця: тут то­бi й сто­ли­ки, тут то­бi й пос­те­лi, тут то­бi й тап­ча­ни… На­ро­ду не ду­же ба­га­то: па­нiв кiлько­ро та па­нiй двоє, ба­чу… Си­дять па­ни, - тре­ба й ме­нi сi­да­ти. На­ба­чив по­рожнє мiс­це, пi­дiй­шов та й сiв на тап­ча­ни­ку та так i пiр­нув у нього!… Ну та й м'яко!…

–  Мужичок, а му­жи­чок!
– ка­же ме­нi па­нок мо­ло­денький з бi­ля­веньки­ми ву­си­ка­ми по­зак­ру­чу­ва­ни­ми.
– Не ту­ди по­пал, тут пер­вий клас.

–  А так, - ка­жу, - па­не, пер­вий.

–  Ну, так за­чим же ти, - ка­же, - сю­ди, ко­ли то­бi в тре­тiй?

–  Нi, - ка­жу, - ме­нi iмен­но в пер­вий, а тре­тiй ме­нi те­пер не в мо­ду, бо в ме­не бi­лет не ту­ди.

–  Што ти, - ка­же, - ви­га­дуєш аби­що!

–  Чого б же я ви­га­ду­вав?
– од­ка­зую.
– По­ди­вiться са­мi.

Та й даю бi­ле­та. Гля­нув вiн раз, два… зниз­нув пле­чи­ма… То­дi ззир­нув­ся з iн­ши­ми па­на­ми. А тi слу­ха­ють, що ми го­во­ри­мо.

–  Справдi, - ка­же до них, - у нього пер­во­го кла­су бi­лет.

Тут iще дех­то з па­нiв пi­дiй­шов, див­ляться на мiй бi­лет та ди­ву­ються.

–  Хто ж це то­бi дав?
– пи­та­ють.

–  Нiхто, - ка­жу, - ме­нi не да­вав, я сам со­бi ку­пив.

–  Нащо ж ти йо­го ку­пив? Це ж до­ро­го - у третьому кла­сi де­шев­ше, - ози­вається товс­тий пан з та­кою бо­ро­дою, що з щiк те­лi­пається, а по­се­ре­ди­нi го­ле.

–  А де­шев­ше, - од­вi­тую.

–  Так на­що ж ти сю­ди ку­пив?

–  А ви ж, па­не, на­що сю­ди ку­пи­ли, а не в тре­тiй? Ад­же ж i вам де­шев­ше бу­ло б.

Один пан, та­кий ог­ряд­ний со­бi, з чор­ною бо­ро­дою, зас­мi­яв­ся та й ка­же:

–  Правду го­во­рить.

А той товс­тий пан, що шлях у нього се­ред бо­ро­ди вiд гу­бiв до шиї, вже тро­хи й сер­ди­тенько:

–  То ти, а то я!
– нав­чає.
– Ти не рiв­няй, а ко­ли вже сiв тут, так си­ди ти­хо та чорт зна чо­го не роз­ка­зуй.

–  Та хi­ба ж то я вас, па­не, за­че­пив? То ж ви ме­не зай­ня­ли, - вiд­го­во­рюю йо­му, та ба­чу, що во­но сер­ди­те, та вже й мов­чу со­бi. І во­но за­мовк­ло i пiш­ло в ку­то­чок до вiк­на та й сi­ло навп­ро­ти ме­не, тiльки навс­ко­си тро­хи, бо я скраю си­дiв.

Поки ми так оце ба­ла­ка­ли, вже й поїзд ру­шив, а тро­хи зго­дом i кон­дух­тор ус­ко­чив, - той-та­ки, що ме­не ви­ряд­жав до третього кла­су. Ди­виться на бi­ле­ти та цо­кає по них. Дi­й­­шов i до ме­не та:

–  Ти чо­го тут? Я ж то­бi ка­зав, що не в цей ва­гон.