Оповідання
Шрифт:
– Аж воно таки в цей, - одказую та й подаю йому бiлета. Вiн зирк та й нi в сих, нi в тих.
– Так це, - каже, - твiй… ваш бiлет?
– уже не знає, як йому й казати.
– Та мiй же, мiй, - одповiдаю.
Вiн тодi глянув так неймовiрно по панах, а той огрядний пан з чорною бородою, читаючи книжку, та й киває з-за книги головою:
– Його, його, - каже.
Здвигнув кондухтор плечима, цокнув по бiлетовi та й вернув. Подався далi. Коли це трошки згодом пiдходить до мене той молоденький панок iз бiлявими вусиками. Зiперся на стовпчик, утупив у мене очi та й питає:
– А ти ж, мужичок, як це: завсiгди їздиш у первому класi?
– Випитує б то, що воно за чоловiк.
– Так, як бог дасть, - кажу.
– Чи, може, ти козак?…
– Та козак.
– А де ж ти живеш: на селi чи хутiр свiй маєш?
– На селi.
– Далеко вiд станцiї?
– Де там, зараз i станцiя.
– Ти ж на станцiю ходиш чи їздиш?
– Як коли йду, а як треба, то й їду, - вiдказую спокiйненько, - що то воно далi буде?
– А їздиш же ти одним конем чи парою?
– Як треба, то й трьома поїду.
– Возом, чи, може, чим iншим?
– Як треба возом, то й возом, а як чим iншим, то й iншим, - одспiвую паничевi, згадуючи свою гарбу.
– Ти ж сам їздиш, чи, може, й наймит у тебе є?
– Чому нема?
– А хата ж у тебе велика? Докучило вже менi це.
– Та саме як на мене, - кажу.
– А у вас, пане, яка, - чи велика?
– Як?
– говорить.
– Та хата, - кажу, - у вас велика?
– А тобi яке дiло до моєї хати?
– вже сердиться панок.
– Та ви ж за мою питаєте, - вiдказую так собi плохенько.
– А наймита ви держите, пане, чи самi на станцiю їздите?
– Чорт зна що говориш!
– одказав менi на те панок та одвернувся та й пiшов.
Ну, дарма. Сидимо собi та й їдемо. Пани про своє говорять, а я сам собi про своє думаю та на всячину роздивляюся. Мене покинули, вже й не дивляться на мене. Добрий тютюн пани вживають, аж пахне. Наш так смердить, а цей як ладанець. Якби такого чоловiк заживав, то жiнка й не вигонила б у сiни з люлькою. Е, а це вже не ладанець! Товстий пан iз двоїстою бородою та закурив таку товстючу чорну цигарку, просто з листя кручену. Ну, та й мiцна! Ця й менi дух забиває. Треба, мабуть, самому покурити, а то задавить. Отак собi думаючи, витяг кисета та й набиваю люльку. Набив, закурив… Коли чую: кхи-кхи-кхи! Я й не туди-то, що це мої пани кашляють уже вiд мого люлечного. Зараз i пiдбiгає той паничик iз закрученими вусиками:
– Мужичок, а мужичок, а зачим ти куриш?
– Та, - кажу, - пане, покурити схотiлося.
– Не можна тут курить!
– говорить.
– Адже ж пани курять, - одказую, - от i у вас цигарка в руках.
– То, чуєш, табак не той, а в теб'я тютюнище такой, што ввесь вагон засмердев.
– Коли ж у мене нема iншого. А хiба ж, - питаю, - тут мужицького тютюну не можна вживати, а самий панський?
– Авжеж!
– А де ж це написано?
– Отам!
– та й показує на табличку.
– Нi, пане, я письменний: там написано про те, щоб не виходити з вагону, як поїзд їде, а не про тютюн.
Коли тут як зiрветься з мiсця той пан з двома мичками на щоках, як пiдбiжить до мене, як гуконе:
– Вон, мужлан! Вон! Не смiй курить своєї смердючої гидоти!
А сам аж труситься зо злостi, а червоне обличчя аж двигтить. Ну, менi спершу трохи моторошно стало, а далi думаю: чого? Та й кажу, пихкаючи собi люлечку:
– Ви, пане, не кричiть i не тупотiть, бо й мої такi самi грошi, як i вашi, а ота цигарка, що в вас у руцi, може, вона менi смердючiша, нiж вам моя люлька.
Як же затупотить мiй пан, як же зарепетує: - Кондухтор! кондухтор!
Та й побiг iз вагона. За малу годину вже й з кондухтором вертається. Зараз той до мене:
– Не кури!
– А хiба ж не вiльно?
– У первому класi не можна такого тютюну.
– А де це написано?
Тик-мик - i цей нiчого не вiдкаже, тiльки все:
– Не кури, бо я тебе виведу!
– Нi, не виведете, бо я бiлета маю. Нехай пани не курять, то й я не куритиму, а як їм вiльно, то й менi.
– Дак ти ж би хоч узяв вийшов з вагона та постояв там надворi та й покурив.
– Коли пани виходитимуть надворi курити, то й я виходитиму, вжеж!
Тут той панок iз закрученими вусиками як пiдбiжить до мене, як кине менi на тапчан цигарку:
– На, - каже, - кури, чорт би тебе взяв, та тiльки не чади своєю смолою!
– Нi, - одвiтую, - у мене й свiй є, - нащо менi цей? Не кидайте менi, пане, бо я не собака.
Та хоп тую цигарку пальцем та й скинув її додолу. Як iзчиниться тут лемент та крик! Як позбiгаються всi! Пани лаються, панiї дрiботять та знов-таки лаються, кондухтор лiзе вiдчиняти того вiтрогона, що вгорi, та собi верещить, а я мовчки сиджу та люлечку пихкаю.
– От буде станцiя, - я тебе на станцiї виведу, їхати не дам далi!
– каже кондухтор.
А той пан iз чорною бородою глянув на нього пильно та й питається:
– Хiба ви маєте право не давати пасажирам їхати? Кондухтор верть, - поживився, як пес макогоном, - нiчого не вiдказав та й подався собi. Змовкли й пани, тiльки сопуть та плюють, а той пан iз чорною бородою чогось смiється мовчки з-за своєї книги. Загула машина, - уже й станцiя. Дожидаюся я того кондухтора, - не йде мене виводити. I поїзд рушив, а його нема. Ну й гаразд! Я тим часом давно вже й люльку докурив, i дим од неї розвiявся, затихли й пани мої зовсiм. Проскочили ми так iще станцiй зо три, - знов заманулося менi курити. Тепер уже, думка, - вийду справдi з вагона та надворi покурю - однак же мене жiнка вигонить, як я курю в хатi, - вона вже й звикла до нашого ручкового, а то ж таки пани, - з незвички, то їм воно i в носi, i в горлянцi теє… Треба й їх пожалiти, авжеж… А свого права я вже доказав. Одначе тiльки сягнув у кисет по люльку, хотiв тут набити, бо надворi вiтер, - коли це той пан з чорною бородою, що мене обороняв, пересiдає до мене.
– Куди їдете?
– питає.
– Та до Ч.
– вiдказую.
– Дiло там маєте?
– Атож!
– кажу, а того й не признаюся, чого саме їду, набиваю люльку далi.
– Чи не хочете, - говорить, - мого?
Та й подає менi повен капшучок цигарок панських.
– Та спасибi, дякую, - у мене ще й свого потягне: вже коли курець, то маю свою люльку й тютюнець.
– Та свiй i надалi здасться, - умовляє, - а я був би дуже радий, якби мого зажили: який вiн вам буде на смак.