Чтение онлайн

–  Аж во­но та­ки в цей, - од­ка­зую та й по­даю йо­му бi­ле­та. Вiн зирк та й нi в сих, нi в тих.

–  Так це, - ка­же, - твiй… ваш бi­лет?
– уже не знає, як йо­му й ка­за­ти.

–  Та мiй же, мiй, - од­по­вi­даю.

Вiн то­дi гля­нув так ней­мо­вiр­но по па­нах, а той ог­ряд­ний пан з чор­ною бо­ро­дою, чи­та­ючи книж­ку, та й ки­ває з-за кни­ги го­ло­вою:

–  Його, йо­го, - ка­же.

Здвигнув кон­дух­тор пле­чи­ма, цок­нув по бi­ле­то­вi та й вер­нув. По­дав­ся да­лi. Ко­ли це трош­ки зго­дом пiд­хо­дить до ме­не той мо­ло­денький па­нок iз бi­ля­ви­ми ву­си­ка­ми. Зi­пер­ся на стовп­чик, уту­пив у ме­не очi та й пи­тає:

–  А ти ж, му­жи­чок, як це: зав­сiг­ди їздиш у пер­во­му кла­сi?
– Ви­пи­тує б то, що во­но за чо­ло­вiк.
– Так, як бог дасть, - ка­жу.
– Чи, мо­же, ти ко­зак?…

–  Та ко­зак.

–  А де ж ти жи­веш: на се­лi чи ху­тiр свiй маєш?

–  На се­лi.

–  Далеко вiд стан­цiї?

–  Де там, за­раз i стан­цiя.

–  Ти ж на стан­цiю хо­диш чи їздиш?

–  Як ко­ли йду, а як тре­ба, то й їду, - вiд­ка­зую спо­кiй­ненько, - що то во­но да­лi бу­де?

–  А їздиш же ти од­ним ко­нем чи па­рою?

–  Як тре­ба, то й трьома поїду.

–  Возом, чи, мо­же, чим iн­шим?

–  Як тре­ба во­зом, то й во­зом, а як чим iн­шим, то й iн­шим, - одс­пi­вую па­ни­че­вi, зга­ду­ючи свою гар­бу.

–  Ти ж сам їздиш, чи, мо­же, й най­мит у те­бе є?

–  Чому не­ма?

–  А ха­та ж у те­бе ве­ли­ка? До­ку­чи­ло вже ме­нi це.

–  Та са­ме як на ме­не, - ка­жу.
– А у вас, па­не, яка, - чи ве­ли­ка?

–  Як?
– го­во­рить.

–  Та ха­та, - ка­жу, - у вас ве­ли­ка?

–  А то­бi яке дi­ло до моєї ха­ти?
– вже сер­диться па­нок.

–  Та ви ж за мою пи­таєте, - вiд­ка­зую так со­бi пло­хенько.
– А най­ми­та ви дер­жи­те, па­не, чи са­мi на стан­цiю їзди­те?

–  Чорт зна що го­во­риш!
– од­ка­зав ме­нi на те па­нок та од­вер­нув­ся та й пi­шов.

Ну, дар­ма. Си­ди­мо со­бi та й їде­мо. Па­ни про своє го­во­рять, а я сам со­бi про своє ду­маю та на вся­чи­ну роз­див­ля­юся. Ме­не по­ки­ну­ли, вже й не див­ляться на ме­не. Доб­рий тю­тюн па­ни вжи­ва­ють, аж пах­не. Наш так смер­дить, а цей як ла­да­нець. Як­би та­ко­го чо­ло­вiк за­жи­вав, то жiн­ка й не ви­го­ни­ла б у сi­ни з люлькою. Е, а це вже не ла­да­нець! Товс­тий пан iз двоїстою бо­ро­дою та за­ку­рив та­ку товс­тю­чу чор­ну ци­гар­ку, прос­то з лис­тя кру­че­ну. Ну, та й мiц­на! Ця й ме­нi дух за­би­ває. Тре­ба, ма­буть, са­мо­му по­ку­ри­ти, а то за­да­вить. Отак со­бi ду­ма­ючи, ви­тяг ки­се­та та й на­би­ваю люльку. На­бив, за­ку­рив… Ко­ли чую: кхи-кхи-кхи! Я й не ту­ди-то, що це мої па­ни каш­ля­ють уже вiд мо­го лю­леч­но­го. За­раз i пiд­бi­гає той па­ни­чик iз зак­ру­че­ни­ми ву­си­ка­ми:

–  Мужичок, а му­жи­чок, а за­чим ти ку­риш?

–  Та, - ка­жу, - па­не, по­ку­ри­ти схо­тi­ло­ся.

–  Не мож­на тут ку­рить!
– го­во­рить.

–  Адже ж па­ни ку­рять, - од­ка­зую, - от i у вас ци­гар­ка в ру­ках.

–  То, чуєш, та­бак не той, а в теб'я тю­тю­ни­ще та­кой, што ввесь ва­гон зас­мер­дев.

–  Коли ж у ме­не не­ма iн­шо­го. А хi­ба ж, - пи­таю, - тут му­жи­цько­го тю­тю­ну не мож­на вжи­ва­ти, а са­мий панський?

–  Авжеж!

–  А де ж це на­пи­са­но?

–  Отам!
– та й по­ка­зує на таб­лич­ку.

–  Нi, па­не, я письмен­ний: там на­пи­са­но про те, щоб не ви­хо­ди­ти з ва­го­ну, як поїзд їде, а не про тю­тюн.

Коли тут як зiр­веться з мiс­ця той пан з дво­ма мич­ка­ми на що­ках, як пiд­бi­жить до ме­не, як гу­ко­не:

–  Вон, муж­лан! Вон! Не смiй ку­рить своєї смер­дю­чої ги­до­ти!

А сам аж тру­ситься зо злос­тi, а чер­во­не об­лич­чя аж двиг­тить. Ну, ме­нi спер­шу тро­хи мо­то­рош­но ста­ло, а да­лi ду­маю: чо­го? Та й ка­жу, пих­ка­ючи со­бi лю­леч­ку:

–  Ви, па­не, не кри­чiть i не ту­по­тiть, бо й мої та­кi са­мi гро­шi, як i ва­шi, а ота ци­гар­ка, що в вас у ру­цi, мо­же, во­на ме­нi смер­дю­чi­ша, нiж вам моя люлька.

Як же за­ту­по­тить мiй пан, як же за­ре­пе­тує: - Кон­дух­тор! кон­дух­тор!

Та й по­бiг iз ва­го­на. За ма­лу го­ди­ну вже й з кон­дух­то­ром вер­тається. За­раз той до ме­не:

–  Не ку­ри!

–  А хi­ба ж не вiльно?

–  У пер­во­му кла­сi не мож­на та­ко­го тю­тю­ну.

–  А де це на­пи­са­но?

Тик-мик - i цей нi­чо­го не вiд­ка­же, тiльки все:

–  Не ку­ри, бо я те­бе ви­ве­ду!

–  Нi, не ви­ве­де­те, бо я бi­ле­та маю. Не­хай па­ни не ку­рять, то й я не ку­ри­ти­му, а як їм вiльно, то й ме­нi.

–  Дак ти ж би хоч узяв вий­шов з ва­го­на та пос­то­яв там над­во­рi та й по­ку­рив.

–  Коли па­ни ви­хо­ди­ти­муть над­во­рi ку­ри­ти, то й я ви­хо­ди­ти­му, вжеж!

Тут той па­нок iз зак­ру­че­ни­ми ву­си­ка­ми як пiд­бi­жить до ме­не, як ки­не ме­нi на тап­чан ци­гар­ку:

–  На, - ка­же, - ку­ри, чорт би те­бе взяв, та тiльки не ча­ди сво­єю смо­лою!

–  Нi, - од­вi­тую, - у ме­не й свiй є, - на­що ме­нi цей? Не ки­да­й­те ме­нi, па­не, бо я не со­ба­ка.

Та хоп тую ци­гар­ку пальцем та й ски­нув її до­до­лу. Як iз­чи­ниться тут ле­мент та крик! Як поз­бi­га­ються всi! Па­ни ла­­ються, па­нiї дрi­бо­тять та знов-та­ки ла­ються, кон­дух­тор лi­зе вiд­чи­ня­ти то­го вiт­ро­го­на, що вго­рi, та со­бi ве­ре­щить, а я мовч­ки сид­жу та лю­леч­ку пих­каю.

–  От бу­де стан­цiя, - я те­бе на стан­цiї ви­ве­ду, їха­ти не дам да­лi!
– ка­же кон­дух­тор.

А той пан iз чор­ною бо­ро­дою гля­нув на нього пильно та й пи­тається:

–  Хiба ви маєте пра­во не да­ва­ти па­са­жи­рам їха­ти? Кон­ду­х­тор верть, - по­жи­вив­ся, як пес ма­ко­го­ном, - нi­чо­го не вiд­­ка­зав та й по­дав­ся со­бi. Змовк­ли й па­ни, тiльки со­путь та плю­ють, а той пан iз чор­ною бо­ро­дою чо­гось смiється мо­вч­ки з-за своєї кни­ги. За­гу­ла ма­ши­на, - уже й стан­цiя. До­жи­­да­юся я то­го кон­дух­то­ра, - не йде ме­не ви­во­ди­ти. I по­їзд ру­шив, а йо­го не­ма. Ну й га­разд! Я тим ча­сом дав­но вже й люльку до­ку­рив, i дим од неї роз­вi­яв­ся, за­тих­ли й па­ни мої зов­сiм. Прос­ко­чи­ли ми так iще стан­цiй зо три, - знов за­­ма­ну­ло­ся ме­нi ку­ри­ти. Те­пер уже, дум­ка, - вий­ду справ­дi з ва­го­на та над­во­рi по­ку­рю - од­нак же ме­не жiн­ка ви­го­нить, як я ку­рю в ха­тi, - во­на вже й звик­ла до на­шо­го руч­ко­­во­го, а то ж та­ки па­ни, - з нез­вич­ки, то їм во­но i в но­сi, i в гор­лян­цi теє… Тре­ба й їх по­жа­лi­ти, ав­жеж… А сво­го пра­ва я вже до­ка­зав. Од­на­че тiльки сяг­нув у ки­сет по люльку, хо­тiв тут на­би­ти, бо над­во­рi вi­тер, - ко­ли це той пан з чор­ною бо­ро­дою, що ме­не обо­ро­няв, пе­ре­сi­дає до ме­не.

–  Куди їде­те?
– пи­тає.

–  Та до Ч.
– вiд­ка­зую.

–  Дiло там маєте?

–  Атож!
– ка­жу, а то­го й не приз­на­юся, чо­го са­ме їду, на­би­ваю люльку да­лi.

–  Чи не хо­че­те, - го­во­рить, - мо­го?

Та й по­дає ме­нi по­вен кап­шу­чок ци­га­рок панських.

–  Та спа­си­бi, дя­кую, - у ме­не ще й сво­го по­тяг­не: вже ко­ли ку­рець, то маю свою люльку й тю­тю­нець.

–  Та свiй i на­да­лi здасться, - умов­ляє, - а я був би ду­же ра­дий, як­би мо­го за­жи­ли: який вiн вам бу­де на смак.