Оповідання
Шрифт:
Подивився я на нього, - смiється з мене вражий пан: не хоче нюхати ручкового, так пiдносить турецького. А втiм, видко, що добрий чоловiк, - може, вiн, щоб сварки знову не було та нападу на мене. Нема вже чого менi сваритися, коли вiн до мене по-людському озивається.
– Добре, - кажу, - коли ваша ласка, то й вiзьму. Узяв, подякував, закурив та й думаю собi: «Бач, як воно на свiтi дiється: то як собацi кидали, а тепер уже як людинi подають та припрохують. Еге-ге! Треба тiльки не подаватися! Так же я тепер i робитиму!» Ото собi думаю, а тим часом машина уже й до Ч. добiгає.
Приїхав я до Ч., - у мене, кажу ж, таки й дiло було там до знайомого чоловiка. До обiд iз тим чоловiком, а тодi покупив дещо… Увечерi б можна й на машину, щоб додому, та в мене думка не така. Треба ж iще подивитися, яково то самому собi паном бути. Куди б же менi пiти? Розпитуватись у людей не важився, щоб, бува, не насмiялися, а надумав собi так, що пiду до тiятру. Хоч я сам у ньому й не був, та таки попович наш менi розказував, що там шуткуючи таке роблять, неначе справдi воно є: i кохаються, й цураються, i миряться, i сваряться, ще й убивають одне одного… а що вже спiвають та танцюють!… i так каже, що без сорому при людях i цiлуються… А пани сидять та дивляться. Отож пiду й я подивитися та й куплю собi панське мiсце.
Пiшов, ходжу по городу та читаю по тих стовпах, де здоровi газети налiплюють, з оттакелезними лiтерами - шукаю, чи нема де тiятру. Так усе або вчора був, або завтра буде, а сьогоднi нема. От менi не щастить. Ходжу вiд стовпа до стовпа, як дурний… Коли таки натрапив на своє. Хоч воно й не тiятр, та таки щось на нього скидається: "у залi дворянського собранiя концерт". Одмiна його зна, думаю собi, що воно за концерт! Одначе, прочитавши газету, бачу, що там грають i спiвають, - ну, то можна й слухати. А почому ж там платять? Є мiсця по пiвкарбованця i по карбованцю й по два. Ото вже саме панськi, як по два. А де ж це воно є? Написано: "в залi дворянського собранiя". Це ж, мабуть, там, де пани-дворяни збираються… то я ж знаю, бо колись туди сам до призводителя дворянського доступався за громадською справою. Чого ж менi ще й шукати? Ото и моє - де пани, там i я. Ну, поки ще рано, то вернувся на квартиру до знайомого чоловiка, дещо розпитався, куди та як у те собранiє йти, та, дiждавшися того вечора, й простую туди. Пiдходжу до великого того дому, - от, що, знаєте, позад собору, аж там уже перед дверима народу-народу - тиск! Раз у раз тiї хвалiтони пiд'їздять та все туди, та все туди! Це ж буде тiснота така, що й києм не протиснеш. Ну, думаю, голубе, держись цупко, бо тут, гляди, ще дужче завихорить, як на машинi в первому класi! Та так смiливо слiдком за одним паном у тi ж дверi.
Тiльки вступив, коли якесь лакейське опудало зараз мене за руку хап!
– Ти чого сюди?
– Не хапай, - кажу, - не поспiшайсь!
– та одвiв його руку та й подався собi.
Iду далi так, як менi сказано, коли справдi сидить за столом якась панночка i бiлети продає. Пiдiйшов i собi.
– Дозвольте менi, коли ваша ласка, бiлет!
– Нєту, - каже, - всi попродала, тiльки в первих рядах єсть.
– Отого ж менi й треба - первого ряду, - давайте його менi.
– Два рублi, - каже.
– Дарма, - вiдказую, - давайте!
– та й подаю їй два карбованцi.
Взяла грошi й дала бiлета. Там пани ще роздягаються, ну а я собi був у чумарчинi, то так просто й пiшов у ту залу, - не питався й куди, бо менi вже розказано, де повертати. Як увiйшов, то тут уже - не буду брехати - таки стало менi дуже моторошно. Хата така здорова, як клуня, та де! ще бiльша!… та вся блищить, - ну, незистино ще дужче, як у церквi!… А повнiсiнько стiльцiв наставляно… народ вештається, та все пани та панi, - якi сидять, якi ходять… Зроду-звiку не бачив такого, - якби не намiрився йти, то, мабуть би, вернувся, а то що дуже вже затявся.
– Держись цупко!
– знов кажу собi та все посуваюся, та все посуваюся помалу промiж панами та промiж стiльцями, до свого первого ряду цiляючи… Та ще тi панiї з довгими хвостами, - ну їй же ти боговi моєму, - однiй так у той волок уплутався, як парубок у гарбузиння, - мало не впав… Щось менi за це й сказано, та не розiбрав… Дивляться на мене всi та дивуються, одначе пускають… Помалу протюпав я до того первого ряду, знайшов свiй сьомий номер та й сiв. Бiля мене нiкого нема, - тiльки геть-геть двоє якихся так, як я, у первому рядi сидять. Сиджу, мовчу й не озираюся. Дивлюся на тi здоровеннi патрети, що по стiнах, та на той хортоплян, що грають на ньому… А позад мене усе шамотаються пани, усе шамотаються, i вже чую, що щось, мабуть, про мене гомонять, бо раз у раз: "Смотри! Смотри!" Зирнув я так трохи через плече, - коли пани купками позбивалися, гомонять та на мене показують. А це, бачу, один наближається до первого мого ряду, крутнувся разiв зо два та й став коло мене.
– Мужичок, - каже, - ти не туди попав.
– Нi, туди, - ось у мене й бiлет є, - вiдказую, а сам собi думаю: точнiсiнько, як i на машинi.
– То що, що бiлет, - каже, - то дарма, а можна тут сидiти тiльки тому, хто в панськiй одежi, а в мужичiй - нi.
– Хiба, - доводжу, - одежа слухає? Адже люди!
– Та люди - люди, та тiльки не в такiй одежi. Це дворянське собранiє, так мужикам не годиться.
Дошкулив вiн мене. Стривай же ти, думаю, - загну й я тобi карлючку. Та й питаю:
– А хiба, - кажу, - пани тут щось погане робитимуть, що не можна й дивитись на нього?
А вiн собi круть та й побiг од мене, нiчого не сказавши. Бiжи! Коли трохи згодом тупотить знов щось до мене, - здається, той лакей, що одежу з панiв iзнiмав.
Прийшов:
– Мужичок, уставай, iди!
– Чого?
– питаю.
– Нiдзя, тут только господам можна, панам.
– Хто заплатив за бiлет, той тут i пан, - одказую.
– Я заплатив, то й сидiтиму.
– Iди, бо виведуть!
– Побачимо, - кажу.
– Ви лучче йдiть до свого дiла, - чого ви до мене причепились, як шевська смола?
Побiг i цей тим слiдом. Може, вже й годi, i покинуть?
– думаю собi. Отже не покинули! Бачу, суне до мене отой хватальний, що по базарю ходить та перекупок ганяє, аж засапавшись, аж стiльцi валя, - так поспiшається.
Прибiг та як зашипить:
– Вон отсюда!
– Ваше благородiє, - кажу, - ви на мене не кричiть, бо я грошi вiддав так, як i пани.
– Взять його!
Тут де не взялись отой самий лакейчук та полiцейський. Ухопили мене та й ведуть. Iду, не опинаюся, бо бачу, що вже не поможеться. Ну й сором же було промiж того панського натовпу йти! А вони, гемонськi, ще й смiються!…
Коли це якiсь паничi назустрiч:
– За що ви його ведете: вiн же має бiлет.
– Не ваше дiло, не мiшайтесь у полiцейськi дiла!
– загарчав хватальний.
Вивели мене в сiни, каже хватальний до солдата:
– Забери його в полiцiю, - хай переночує, а завтра я йому по-своєму розкажу, як у концерти ходити. Еч, хамлюга, ще й у первий ряд!
Повiв мене солдат. Iдемо вулицею - темно вже надворi, лiхтарi скрiзь посвiтилися.
Пройшли трохи мовчки.
– А куди це ми йдемо?
– питаюся.
– Хiба не чув?
– одказує.
– У полiцiю йдемо.
«А бодай би ти пiшов круга-свiта!» - думаю собi, а сам питаю:
– Так хiба це ви й справдi в полiцiю мене ведете?