Чтение онлайн

Подивився я на нього, - смiється з ме­не вра­жий пан: не хо­­че ню­ха­ти руч­ко­во­го, так пiд­но­сить ту­рецько­го. А втiм, вид­ко, що доб­рий чо­ло­вiк, - мо­же, вiн, щоб свар­ки зно­ву не бу­ло та на­па­ду на ме­не. Не­ма вже чо­го ме­нi сва­ри­ти­ся, ко­ли вiн до ме­не по-людсько­му ози­вається.

–  Добре, - ка­жу, - ко­ли ва­ша лас­ка, то й вiзьму. Узяв, по­дя­ку­вав, за­ку­рив та й ду­маю со­бi: «Бач, як во­но на свi­тi дiється: то як со­ба­цi ки­да­ли, а те­пер уже як лю­ди­нi по­да­ють та прип­ро­ху­ють. Еге-ге! Тре­ба тiльки не по­да­ва­ти­ся! Так же я те­пер i ро­би­ти­му!» Ото со­бi ду­маю, а тим ча­сом ма­ши­на уже й до Ч. до­бi­гає.

Приїхав я до Ч., - у ме­не, ка­жу ж, та­ки й дi­ло бу­ло там до знай­омо­го чо­ло­вi­ка. До обiд iз тим чо­ло­вi­ком, а то­дi по­ку­пив де­що… Уве­че­рi б мож­на й на ма­ши­ну, щоб до­до­му, та в ме­не дум­ка не та­ка. Тре­ба ж iще по­ди­ви­ти­ся, яко­во то са­мо­му со­бi па­ном бу­ти. Ку­ди б же ме­нi пi­ти? Роз­пи­ту­ва­тись у лю­дей не ва­жив­ся, щоб, бу­ва, не нас­мi­яли­ся, а на­ду­мав со­бi так, що пi­ду до тi­ят­ру. Хоч я сам у ньому й не був, та та­ки по­по­вич наш ме­нi роз­ка­зу­вав, що там шут­ку­ючи та­ке роб­лять, не­на­че справ­дi во­но є: i ко­ха­ються, й цу­ра­ються, i ми­ряться, i сва­ряться, ще й уби­ва­ють од­не од­но­го… а що вже спi­ва­ють та тан­цю­ють!… i так ка­же, що без со­ро­му при лю­дях i цi­лу­ються… А па­ни си­дять та див­ляться. Отож пi­ду й я по­ди­ви­ти­ся та й куп­лю со­бi панське мiс­це.

Пiшов, ход­жу по го­ро­ду та чи­таю по тих стов­пах, де здо­ро­вi га­зе­ти на­лiп­лю­ють, з от­та­ке­лез­ни­ми лi­те­ра­ми - шу­каю, чи не­ма де тi­ят­ру. Так усе або вчо­ра був, або завт­ра бу­де, а сьогод­нi не­ма. От ме­нi не щас­тить. Ход­жу вiд стов­па до стов­па, як дур­ний… Ко­ли та­ки нат­ра­пив на своє. Хоч во­но й не тi­ятр, та та­ки щось на нього ски­дається: "у за­лi дво­рянсько­го соб­ра­нiя кон­церт". Од­мi­на йо­го зна, ду­маю со­бi, що во­но за кон­церт! Од­на­че, про­чи­тав­ши га­зе­ту, ба­чу, що там гра­ють i спi­ва­ють, - ну, то мож­на й слу­ха­ти. А по­чо­му ж там пла­тять? Є мiс­ця по пiв­кар­бо­ван­ця i по кар­бо­ван­цю й по два. Ото вже са­ме панськi, як по два. А де ж це во­но є? На­пи­са­но: "в за­лi дво­рянсько­го соб­ра­нiя". Це ж, ма­буть, там, де па­ни-дво­ря­ни зби­ра­ються… то я ж знаю, бо ко­лись ту­ди сам до приз­во­ди­те­ля дво­рянсько­го дос­ту­пав­ся за гро­мадською спра­вою. Чо­го ж ме­нi ще й шу­ка­ти? Ото и моє - де па­ни, там i я. Ну, по­ки ще ра­но, то вер­нув­ся на квар­ти­ру до знай­омо­го чо­ло­вi­ка, де­що роз­пи­тав­ся, ку­ди та як у те соб­ра­нiє йти, та, дiж­дав­ши­ся то­го ве­чо­ра, й прос­тую ту­ди. Пiд­ход­жу до ве­ли­ко­го то­го до­му, - от, що, знаєте, по­зад со­бо­ру, аж там уже пе­ред две­ри­ма на­ро­ду-на­ро­ду - тиск! Раз у раз тiї хва­лi­то­ни пiд'їздять та все ту­ди, та все ту­ди! Це ж бу­де тiс­но­та та­ка, що й києм не про­тис­неш. Ну, ду­маю, го­лу­бе, дер­жись цуп­ко, бо тут, гля­ди, ще дуж­че за­ви­хо­рить, як на ма­ши­нi в пер­во­му кла­сi! Та так смi­ли­во слiд­ком за од­ним па­ном у тi ж две­рi.

Тiльки всту­пив, ко­ли якесь ла­кей­ське опу­да­ло за­раз ме­не за ру­ку хап!

–  Ти чо­го сю­ди?

–  Не ха­пай, - ка­жу, - не пос­пi­шай­сь!
– та од­вiв йо­го ру­ку та й по­дав­ся со­бi.

Iду да­лi так, як ме­нi ска­за­но, ко­ли справ­дi си­дить за сто­лом якась пан­ноч­ка i бi­ле­ти про­дає. Пi­дiй­шов i со­бi.

–  Дозвольте ме­нi, ко­ли ва­ша лас­ка, бi­лет!

–  Нєту, - ка­же, - всi поп­ро­да­ла, тiльки в пер­вих ря­дах єсть.

–  Отого ж ме­нi й тре­ба - пер­во­го ря­ду, - да­вай­те йо­го ме­нi.

–  Два руб­лi, - ка­же.

–  Дарма, - вiд­ка­зую, - да­вай­те!
– та й по­даю їй два кар­бо­ван­цi.

Взяла гро­шi й да­ла бi­ле­та. Там па­ни ще роз­дя­га­ються, ну а я со­бi був у чу­мар­чи­нi, то так прос­то й пi­шов у ту за­лу, - не пи­тав­ся й ку­ди, бо ме­нi вже роз­ка­за­но, де по­вер­та­ти. Як увiй­шов, то тут уже - не бу­ду бре­ха­ти - та­ки ста­ло ме­нi ду­же мо­то­рош­но. Ха­та та­ка здо­ро­ва, як клу­ня, та де! ще бi­ль­ша!… та вся бли­щить, - ну, не­зис­ти­но ще дуж­че, як у церк­вi!… А пов­нi­сiнько стiльцiв нас­тав­ля­но… на­род веш­тає­ть­ся, та все па­ни та па­нi, - якi си­дять, якi хо­дять… Зро­ду-звi­ку не ба­чив та­ко­го, - як­би не на­мi­рив­ся йти, то, ма­буть би, вер­нув­ся, а то що ду­же вже за­тяв­ся.

–  Держись цуп­ко!
– знов ка­жу со­бi та все по­су­ва­юся, та все по­су­ва­юся по­ма­лу про­мiж па­на­ми та про­мiж стiльця­ми, до сво­го пер­во­го ря­ду цi­ля­ючи… Та ще тi па­нiї з дов­ги­ми хвос­та­ми, - ну їй же ти бо­го­вi моєму, - од­нiй так у той во­лок уп­лу­тав­ся, як па­ру­бок у гар­бу­зин­ня, - ма­ло не впав… Щось ме­нi за це й ска­за­но, та не ро­зiб­рав… Див­ляться на ме­не всi та ди­ву­ються, од­на­че пус­ка­ють… По­ма­лу про­тю­пав я до то­го пер­во­го ря­ду, знай­шов свiй сьомий но­мер та й сiв. Бi­ля ме­не нi­ко­го не­ма, - тiльки геть-геть двоє яких­ся так, як я, у пер­во­му ря­дi си­дять. Сид­жу, мов­чу й не ози­ра­юся. Див­лю­ся на тi здо­ро­вен­нi пат­ре­ти, що по стi­нах, та на той хор­топ­лян, що гра­ють на ньому… А по­зад ме­не усе ша­мо­та­­ються па­ни, усе ша­мо­та­ються, i вже чую, що щось, ма­буть, про ме­не го­мо­нять, бо раз у раз: "Смот­ри! Смот­ри!" Зи­р­нув я так тро­хи че­рез пле­че, - ко­ли па­ни куп­ка­ми поз­би­ва­ли­ся, го­мо­нять та на ме­не по­ка­зу­ють. А це, ба­чу, один наб­ли­жається до пер­во­го мо­го ря­ду, крут­нув­ся ра­зiв зо два та й став ко­ло ме­не.

–  Мужичок, - ка­же, - ти не ту­ди по­пав.

–  Нi, ту­ди, - ось у ме­не й бi­лет є, - вiд­ка­зую, а сам со­бi ду­маю: точ­нi­сiнько, як i на ма­ши­нi.

–  То що, що бi­лет, - ка­же, - то дар­ма, а мож­на тут си­дi­ти тi­льки то­му, хто в панськiй оде­жi, а в му­жи­чiй - нi.

–  Хiба, - до­вод­жу, - оде­жа слу­хає? Ад­же лю­ди!

–  Та лю­ди - лю­ди, та тiльки не в та­кiй оде­жi. Це дво­ря­н­ське соб­ра­нiє, так му­жи­кам не го­диться.

Дошкулив вiн ме­не. Стри­вай же ти, ду­маю, - заг­ну й я то­бi кар­люч­ку. Та й пи­таю:

–  А хi­ба, - ка­жу, - па­ни тут щось по­га­не ро­би­ти­муть, що не мож­на й ди­ви­тись на нього?

А вiн со­бi круть та й по­бiг од ме­не, нi­чо­го не ска­зав­ши. Бi­жи! Ко­ли тро­хи зго­дом ту­по­тить знов щось до ме­не, - здається, той ла­кей, що оде­жу з па­нiв iз­нi­мав.

Прийшов:

–  Мужичок, ус­та­вай, iди!

–  Чого?
– пи­таю.

–  Нiдзя, тут только гос­по­дам мож­на, па­нам.

–  Хто зап­ла­тив за бi­лет, той тут i пан, - од­ка­зую.
– Я зап­ла­тив, то й си­дi­ти­му.

–  Iди, бо ви­ве­дуть!

–  Побачимо, - ка­жу.
– Ви луч­че йдiть до сво­го дi­ла, - чо­го ви до ме­не при­че­пи­лись, як шевська смо­ла?

Побiг i цей тим слi­дом. Мо­же, вже й го­дi, i по­ки­нуть?
– ду­маю со­бi. От­же не по­ки­ну­ли! Ба­чу, су­не до ме­не отой хва­та­льний, що по ба­за­рю хо­дить та пе­ре­ку­пок га­няє, аж за­са­пав­шись, аж стiльцi ва­ля, - так пос­пi­шається.

Прибiг та як за­ши­пить:

–  Вон от­сю­да!

–  Ваше бла­го­ро­дiє, - ка­жу, - ви на ме­не не кри­чiть, бо я гро­­шi вiд­дав так, як i па­ни.

–  Взять йо­го!

Тут де не взя­лись отой са­мий ла­кей­чук та по­лi­цей­ський. Ухо­пи­ли ме­не та й ве­дуть. Iду, не опи­на­юся, бо ба­чу, що вже не по­мо­жеться. Ну й со­ром же бу­ло про­мiж то­го пансько­го на­тов­пу йти! А во­ни, ге­монськi, ще й смi­ються!…

Коли це якiсь па­ни­чi на­зуст­рiч:

–  За що ви йо­го ве­де­те: вiн же має бi­лет.

–  Не ва­ше дi­ло, не мi­шай­тесь у по­лi­цей­ськi дi­ла!
– за­гар­чав хва­тальний.

Вивели ме­не в сi­ни, ка­же хва­тальний до сол­да­та:

–  Забери йо­го в по­лi­цiю, - хай пе­ре­но­чує, а завт­ра я йо­му по-своєму роз­ка­жу, як у кон­цер­ти хо­ди­ти. Еч, хам­лю­га, ще й у пер­вий ряд!

Повiв ме­не сол­дат. Iде­мо ву­ли­цею - тем­но вже над­во­рi, лi­х­та­рi скрiзь пос­вi­ти­ли­ся.

Пройшли тро­хи мовч­ки.

–  А ку­ди це ми йде­мо?
– пи­та­юся.

–  Хiба не чув?
– од­ка­зує.
– У по­лi­цiю йде­мо.

«А бо­дай би ти пi­шов кру­га-свi­та!» - ду­маю со­бi, а сам пи­таю:

–  Так хi­ба це ви й справ­дi в по­лi­цiю ме­не ве­де­те?