Чтение онлайн

— Авжеж, розумію. І саме тому вважаю, що вам шкодить заглиблення в пережите. Та й відмова від червоно-коричневого жакета теж недоречна. І взагалі ви занадто всім цим переймаєтеся.

Мотоко зітхнула й укрила коліна ковдрою, що над котацу. Потім узяла цигарку й закурила. Канае теж добув з кишені цигарки, але дівчина запропонувала свої, і він узяв у неї. З майстерні в кімнату крізь розсунуту перегородку струмувало тепло від грубки.

— Щоб ви знали, я живу не в тому світі, що ви. Ваш світ — це здоров'я, мир і щастя. Ви не відрізняєте невиліковної рани від виліковної. Живете надією на краще. Те ж саме можна сказати і про Ая-тян. А от до мене всі ці блага не мають відношення. Передусім я втратила час. Раз заподіяна рана не гоїться. Постійно ятриться.

— А хіба ви не можете пересилити себе й забутися? — спитав Канае, силкуючись надати своєму голосу якомога співчутливішого тону.

— Пересилити себе? Якби це мені вдалося, я б спробувала… Мабуть, вам дивно, коли я кажу, що минуле не виходить з думки. Але це факт.

— Та бачу…

— Фізичну рану можна забути. Приміром, я не думаю про шрами на спині. Не турбуюся кількістю лейкоцитів у крові. А от сердечна рана болить, так би мовити, за кожним віддихом і тому не забувається. Трапляється, що й дух спирає, не вистачає повітря…

— Погано з горлом? — цілком щиро занепокоївся Канае.

— Який ви недогадливий! Я кажу алегорично.

— То значить, усе гаразд?

— Навпаки,— відповіла Мотоко і, стежачи за випущеним угору димом, повела далі: — Коли вже так сталося, то я довго не протримаюсь. Моє єство розсипається на шматки, дух занепадає. Находить щось схоже на втрату пам'яті, я забуваю навіть назви навколишніх речей. Не розумію при значення предметів домашнього вжитку. Я не уявляю собі, навіщо вони, яке відношення мають до мене. Я згадала про втрату пам'яті, але це не означає, що я забула минуле. Ні, я багато чого пам'ятаю, але не збагну сенсу повсякденності. Правда, дивно?

— З вами таке часто буває?

— Інколи. Як напад хвороби. От хоча б минулого літа. У Хіросімі мені раптом погіршало. Мабуть, від сильної спеки я наче втратила контакт з реальним життям, аж поки не опинилася в лікарні через розлад нервової системи.

— І поправилися?

— Цілком. Хай це вас не дивує. Бо як тільки я трохи відпочину, то оживаю. Але сердечна рана не гоїться.

— Ми всі приречені.

— Я не згідна, що всі. Адже ви, Сома-сан, здорові. У вас є все — і здоров'я, і мир, і щастя.

— Не смійтеся з мене.

— Ви сердитеся? Тоді пробачте. Я не хотіла…— незвично слабким голосом проказала Мотоко.

— І я почуваюся приреченим.

— Невже? Та це зовсім інша приреченість. Ви вірите в людей, у можливість миру, а тому здатні брати участь у антивоєнному русі. А от моє життя позбавлене подібного змісту.

— А що ж у вас залишилося?

— Нічого. Нічогісінько.

Мотоко подалася вперед і взяла ще одну цигарку. І тоді її волосся заслонило майже пів обличчя, але вона навіть не ворухнула рукою, щоб відгорнути його. Тримаючи в пальцях незапалену цигарку, вона бездумно дивилася на свої руки.

— Я оце пригадав, як ви колись сказали, що мир — це висячий міст, перекинутий від однієї прірви до іншої.

— Невже це мої слова?

— Ваші. Мене вразив образ висячого моста і я запам'ятав цю фразу. Що ви хотіли нею сказати?

— Не пригадую. Що ж до висячого моста, то цей символ я запозичила, здається, у Гіокудо.

— Якого Гіокудо?

— Урагамі Гіокудо [52] . Ви завжди посилалися то на Бекліна, то на Мунка і, певно, тому я вирішила витягти вам на зло Гіокудо. А ось і Ая-тян іде.

Прислухаючись, Мотоко відгорнула набік волосся й запалила цигарку. Відчинилися двері, і з'явилася Аяко. її голова теж була обвинута рушником.

— Пробачте. Я в такому вигляді…

— І ви, Аяко-сан, мили голову?

Аяко присіла й відразу почала вітати гостя з Новим роком. Урочисті фрази так не пасували до тюрбана на її голові, що Канае не втримавсь і розсміявся. Веселий настрій передавсь і Аяко, а Мотоко пихкала цигаркою і знуджено поглядала на співрозмовників.

— Аяко-сан, стривайте! Я саме слухав цікаві роздуми про Гіокудо.

— Ніякі це не роздуми,— сухо відповіла Мотоко.

— В усякому разі, я з радістю вас послухаю.

— Ну, що ж, але я не досить обізнана з творчістю Гіокудо, бо побачила не так уже й багато його картин. Однак наскільки я можу судити, на більшості його полотен, намальованих у стилі південної школи, видно невеликий висячий міст, а на ньому людину завбільшки з горошину. Вода й гори — неодмінні атрибути картин послідовників цієї художньої школи, а тому не дивно, що Гіокудо зображав гірські потоки з перекинутими через них висячими мостами. Хотілося б зрозуміти інше: чому на цих мостах обов'язково з'являлася, мов фабрична марка, майже непомітна людська постать?

— Невже?..— промимрив Канае.

— Ось як я це пояснюю. Більшість пейзажів у стилі південної школи припадає на останні роки його життя. У мене склалося таке враження, ніби він почав малювати, коли відчув, що його дотеперішнє життя скінчилося. Я погано знаю його біографію, а крім того, в ній є багато неясного, хоча відомо, що художник займав високе становище в одному із самурайських кланів Окаями, але в п'ятдесятирічному віці кинув службу й разом із сином вирушив у мандри по країні. Ніхто як слід не знає, що спонукало його до цього. Можливо, щось сталося в його душі, він відчув, що одна частина його життя скінчилася, і пішов через міст назустріч майбутньому. Він не був певний, що його жде безмежне поле діяльності. Так чи інакше, а перед ним стояло завдання: перебратися на другий берег. І, наражаючись на небезпеку, він таки перейшов через міст з протрухлих колод. Можна сказати, залишив за собою старе життя, ніби вмер. Мабуть, з цієї причини він щоразу, як брався до картини, згадував про свої колишні вагання й зображав на полотні власну постать.

— Виходить, у цьому є щось символічне?

— Дорога через міст веде до іншого світу. На картинах, писаних у стилі південної школи, це означає повернення до вічно старої й водночас завжди молодої природи. Можна вважати, що висячий міст з'єднує життя зі смертю, тобто символізує її наближення. Словом, Гіокудо вмер на мосту й саме тому створив такий шедевр.

— Дивовижно! Я не сподівався від вас таких тонких міркувань про Гіокудо.

— Просто він мені подобається.

Мотоко трохи зніяковіла. Поки вона говорила, Аяко сиділа перед дзеркалом і розчісувала волосся, але при цих словах з радістю глянула на подругу.

— Мотоко-сан, я б з охотою пішла на виставку картин у стилі південної школи. А ви?

— Не треба про це…— дорікнула їй подруга.

— Як одним словом можна охарактеризувати світ на картинах Гіокудо? — запитав Канае.

— Небуття. Мені здається, нема іншого художника, хто б міг так яскраво зобразити цей стан. Як би я хотіла мати такий дар!

— А як же з переходом через міст?..

— Один я вже перейшла, а ще один, справжній, попереду,— сказала Мотоко і глянула в майстерню. Звідти чулося шипіння чайника. „У тій кімнаті спочивають картини, породжені думками про небуття, але без жодного світлого мазка”,— подумав Канае і в ту ж хвилину швидко (і легковажно) розрахував, що, мабуть, зараз варто подякувати Мотоко за подарований „Острів”.