Чтение онлайн

Іноді траплялися безіменні трупи, і тоді рухи лікарів ставала повільнішими. Ледве тримаючись на ногах, вона підійшла до маленького тіла. Мабуть, ця дівчинка нікого не кликала. Правда, їй пригадалося, що хтось (може, саме ця дівчинка) звертався до неї. Вона відгорнула покривало — за ніч обличчя набрякло, але вона не сумнівалася, що перед нею дівчинка, яка вмерла майже на її руках. В останню мить дівчинка скрикнула: „Мамо!” — і вхопилася за неї.

Вона довго дивилася на мертве обличчя, а потім відвернулася вбік — щоб не заплакати. Чого вона тоді не закричала, що це її дитина, що це її менша сестричка? Адже це маленьке створіння дивилося на неї своїми невидющими очима і, чіпляючись уже холодною ручкою за її руку, вважало її мамою або старшою сестрою. І це тоді, коли їй здавалося, що перед нею не річ, а людина.

Маленький труп безіменної дівчинки поклали на купу дров разом з іншими, облили нафтою й запалили. Полум'я шугнуло вгору, дихнуло їй в обличчя нестерпним жаром. І саме тоді вона розпачливо закричала:

— Хоч у труну покладіть! Спаліть, як людину! Це моя дитина! Це моя менша сестричка! Спалювати голою — це жорстоко!

Однак її ридань, слабких на тлі гуготливого вогнища, ніхто з медперсоналу не почув…

Переді мною виднів профіль Ая-тян, що дивилася в сторону моря. Пальці моїх ніг охололи, та ще більший холод проник у душу. „З якоїсь примхи (а може, для того була якась причина?) я привела її сюди, а вона лише наївно поскаржилася на втому, хоча, напевно, свідома того, що тут має щось статися. Не здогадуючись про те, що я давно померла, вона спокійно довірила мені своє життя. Чим пояснити таку її поведінку? Любов'ю?” — міркувала я. Воно відразу відчуло, що мене гризуть сумніви, а тому закричало: „Ти вмерла! Тебе давно поклали в труну, й лише крізь її стінки ти бачиш різні видива. І Сома-сан, і Ая-тян — привиди. Насправді вони не існують. Ти можеш пригадати, що було перед т и м, а твоє життя після т о г о — сон. То чого ж ти вагаєшся?”

Я посміхнулась і заперечила: „Не пхайся в чужі справи!” — а потім додала: „Обійдуся без твоїх підказок”. Я була затиснута у вузенький простір між двома стінами, а тому мені здавалося, що я опускаюся чимраз нижче й нижче. Стрілки мого годинника зупинилися на восьмій годині п'ятнадцять хвилин ранку, після того я жила в нерухомому часі, постійно відчуваючи втрату. В такому стані любов не народжується.

Обернувшись до мене, Ая-тян сказала: „Правда ж, на веранді холодно? Може, перейдемо туди?” — і вона показала очима на вітальню. Я злегка кивнула, але з крісла не підвелася. Оскільки вечерю було велено принести перед купелею, то саме в ту хвилину зайшла покоївка з великим підносом, поставила їжу на столик, побажала нам доброго відпочинку й залишила кімнату. За столом ми були в піднесеному настрої, хоча добре знали — і я, і Ая-тян,— що нас чекає незабаром. А тому після вечері я обійшлася якомога коротшим поясненням своєї поведінки. „Я приїхала до Хіросіми не для того, щоб, як тобі здається, з кимсь зустрітися, щось побачити, востаннє попрощатися. І минулого літа я відвідала Хіросіму, але теж не заради відзначення річниці водневого бомбардування чи зустрічі зі знайомими людьми. Я просто сподівалася, що, може, повітря батьківщини дасть мені сили й охоти до життя. Але ця надія не справдилася: від прогулянок під гарячим сонцем ще дужче потьмарилося в моїй голові, і я попала в лікарню. В психоневрологічне відділення. Я тобі про це не розповідала?” — „Ні”,— зробивши великі очі, відповіла Ая-тян. „Зі мною тоді нічого страшного не сталося. Я швидко видужала. Та мені здається, ніби в повітрі Хіросіми є щось таке, що здатне довести людину до божевілля. Цього разу я прибула сюди, щоб остаточно вмерти там, де вже вмирала. Кажуть, що поблизу епіцентру вибуху в землі можна знайти людські кістки. Певно, серед них є й мої. А тому хоч і з запізненням на вісім років я таки повернулася сюди, де мені судилося вмерти. Минулого серпня я приїжджала в пошуках життя, а цього разу — в пошуках смерті. Чи не здається тобі, що я трохи романтична особа?” — „Причина мене не цікавить,— відповіла Ая-тян, а потім докинула: — І місце”.

…Після того як вогонь згас, а вітер порозносив попіл, лікарі заходилися виймати довгими щипцями кістки. Вона стояла поряд з пакетиками, куди спалювані трупів спритно вкладали свої знахідки. Дивитися на кістки було набагато легше, ніж на трупи. Іноді траплялися недогорілі черепи, але й вони її не вражали. І тільки тоді, коли дійшла черга до останків маленької дівчинки, вона сама взяла в руки щипці. Бо подумала, що принаймні цим виявить людську турботу про невідому дитину, якій вона цілком випадково стала матір'ю. Тоненькі кісточки одна за одною розсипалися на шматочки, але вона не довірила нікому свого обов'язку…

Поки я говорила, Ая-тян дивилася на мене вологими від сліз очима, та раптом відкрила рот і прошепотіла: „Які ви нещасні!” Я цього не сподівалась, а тому якийсь час сиділа розгублена. „Чим я нещасна?” — спитала я. „Іншої такої нещасної людини нема в світі. Торік улітку ви їздили до Хіросіми в пошуках сили до життя. І Нісімото-сан, і Сома-сан, і я — всі ми сприяли тому, щоб ви обрали життя. Та ви зопалу перемінили свій намір. Ніяке людське тепло не могло розігріти вашого серця”,— сказала Ая-тян. „Будь ласка, перестань читати мені нотації! — закричала я.— Я ненавиджу, коли мене називають нещасною! Якщо ти поїхала зі мною з почуттям жалю, то краще вертайся назад. Бо я — це я, а ти — це ти”. Ая-тян зблідла й прошепотіла: „Я не це мала на увазі”,— а тоді тихо захлипала, зіпершись ліктями на столик і затуливши обличчя долонями. Я перейшла на веранду і, сівши в плетене крісло, звернула погляд надвір. „Ого, сніг пішов!” — вигукнула я.

Канае з недовір'ям стежив, як схема залізничного маршруту, що висіла на стіні поруч із заскленими дверима в кінці вагона, оберталась на метелика. Той метелик замахав крильцями й незабаром зник. Водночас двері, немов жива істота, почали то розтягуватися, то стискатися. Здавалось, ніби сіре загусле повітря поволі розширюється і, шукаючи виходу, намагається їх висадити. Нарешті двері потроху відхиляються.

„Невже провідник?” — думає Канае. У дверях з'являється чоловік у протертому дощовику — не провідник, а той п'яниця. „Невже він ще не зійшов з потяга?” Притримуючись спинок сидінь, він наближається до Канае і, підійшовши зовсім близько, втуплюється в нього очима.

— Що з тобою? Ти не висів у Хімедзі? І не вернувся до Осаки?

— Цей поїзд не зупиняється,-машинально, не поспішаючи, відповідає чоловік.

— Не зупиняється? Не може цього бути. Хімедзі ми вже проїхали. Тепер буде Окаяма.

— Ви нічого не тямите. Цей експрес зупиниться тільки на кінцевій станції.

— Що за дурниця! Я ж маю зійти в Хіросімі.

Чоловік мовчить. Глузливо поглядає на Канае. Потім повертається і йде до дверей.

— Постривай! А де та кінцева станція? Де поїзд нарешті зупиниться?

Канае кричить йому вслід, але чоловік не оглядається. Його постать ніби розчиняється за дверима. Не знати звідки береться велетенський метелик і прилипає до стіни.

„Що сталося з тим чолов'ягою? — міркує Канае.— Хіба ж є на світі поїзди, що зупиняються лише на кінцевій станції?” Він підводиться з місця й неквапливо простує до дверей — наче доганяє зниклого чоловіка. „Краще не роби цього”,— шепоче йому на вухо внутрішній голос. За дверима причаїлася якась небезпека. Вони нею дихають, мов легені. Однак Канае не в силі зупинитися на півдорозі.

Він хапається за ручку дверей, але вона тане, а за нею тануть і самі двері. Канае йде в темряві — так, наче поїзд пірнув у тунель. Проте з одного боку ніби щось просвічує — видно профіль того чоловіка. Канае сідає на вільний стілець.

— Момоко-сан нема,— промовляє жінка перед ним. Це хазяйка бару. „Невже це бар „Леда” ?” — губиться в здогадах Канае.

— Момоко-сан нема,— вторить їй молода дівчина. Це Сакура. Усміхаючись, вона ставить перед ним склянку.

— Чому нема?

Обличчям Сакури знову пробігає усмішка.

— Запитайте в сусіда, Яма-сана.

Канае повертає голову до клієнта. Ні, це не той п'яниця з поїзда. Цього він зустрічав у барі. Під прилизаним волоссям схоже на маску обличчя. Занадто червоні губи. Вони розтуляються:

— Момоко-сан нема. Скільки б ти не шукав її, не знайдеш.

— Я будь-що хочу з нею побачитися. Мушу.

Чоловік кривить насмішкувато губи.

— Ви не зможете з нею зустрітися,— втручається хазяйка бару.

— Чому? Вона кинула роботу?

— Момоко-сан нема. Ви що, не розумієте? Її нема.