Чтение онлайн

Поки Мотоко говорила, цигарка в її руці майже зотліла. Вона запалила ще одну. В мерехтливому полум'ї свічки було видно її бліде обличчя.

— Я не кажу, що боротьба за мир непотрібна, позбавлена сенсу. Та усе це, кінець кінцем, політика, що не може врятувати людини.

— А що ви скажете про релігію?

— Релігію? Я б хотіла врятуватися з її допомогою, якби це було їй під силу.

— Але ж рух за мир — це, зрештою, молитва. Молитва японців, хіба ні?

— Мені здається, що в молитві є щось від самовдоволеності. Звичайно, у хвилину загального нещастя можна молитися за інших. Але вибух водневої бомби — це особливе випробування, стороння людина не збагне його. Із звичними муками воно не має нічого спільного. Воно витворює іншу, відмінну від вашої, свідомість.

— Мотоко-сан, я можу молитися за вас,— тихо втрутилася Аяко.

— Дякую. Але звільніть мене від співчуття як до жертви водневої бомби.

Мотоко нервово роздушила цигарку. „Тільки сльози могли б розтопити її закам'яніле серце,— подумав Канае.— Та, на жаль, її власні сльози висохли, а чужих вона не підпускає до себе. Завдана Мотоко рана зробила її неймовірно гордою й замкнутою в своїй самотності. Вияву солідарності вона не прийме. Мабуть, місяць у Хіросімі вона провела в повному відчуженні, соромлячись себе й земляків, разом з якими зазнала стільки горя”.

— Здається, я знову наговорила зайвого. Я так не люблю полум'я свічок, бо після того вночі світилися тільки вони.

Було зрозуміло, що має на увазі Мотоко. Догоряв мерехтливий вогник, незграбною купкою прилип до попільнички віск.

— Принесу ще одну свічку,— раптом сказала Аяко і встала.

— А може мені піти? Час уже струм подати,— озвався Канае, але дівчина випередила його й вийшла з кімнати.

— Ая-тян утекла, щоб не розплакатися. Вона така тонкосльоза,— докірливо проказала Мотоко, але в її голосі все-таки вчувалося тепло.

— Свічка от-от погасне. А дощ начебто вже перестав.

— Стало так прохолодно, що я аж змерзла.

— Зачинити вікно?

Канае підійшов до підвіконня й виглянув надвір — у темряві не було видно жодного вогника.

— То що ви робили цілий місяць? — спитав він, зачинивши вікно.

— Була в лікарні,— просто відповіла вона.

— Вам погіршало? — занепокоївся Канае.

— Нічого страшного. Лягла на обстеження в знайому лікарню. Тільки щоб це лишилося між нами. Бо інакше Ая-тян зайвий раз хвилюватиметься.

Полум'я свічки кілька разів блимнуло і згасло. Кімната відразу потонула в пітьмі. Застигши спиною до вікна, Канае вдивлявся в Мотоко, та незабаром її образ розтанув перед його очима.

Я вірила в час. З дурного розуму вірила, що він плине разом зі мною. Я помилково вважала, що її час плине паралельно з моїм, коли, вийшовши з дому Нісімото-сан, вигукнула: „Їдемо!” — а Ая-тян, усміхаючись, повторила: „Їдемо!”. Бо навіть якщо час Ая-тян протікав рівномірно, коли експрес мчав на захід цілий день і цілу ніч, коли я знайомила її з цим містом, порізаним багатьма річками і коли ми надвечір зупинилися в першому-ліпшому готелі, то про мій час цього не можна сказати. Мій час був зовсім інший. Це була застигла маса, що замкнула мене в своїх холодних, шерехатих стінах, крізь які моїм очам відкривалися дивовижні мінливі образи. „Нарешті прибули? Мені ноги відібрало”,— проказала Ая-тян, сидячи у плетеному кріслі на веранді, а я, зіпершись на столик посередині вітальні, стежила, як вона розтирає свої стрункі ноги. Її запитання „Нарешті прибули?” було для мене пустим звуком, наче іншомовна фраза. Бо коли час тече, все має початок і кінець, а от для мене не існувало ні від'їзду, ні прибуття. Бо відколи в о н о почалося і заволоділо мною, я не вибувала з в і д с и.

„Ми прибули й нікуди вже не підемо”,— відповіла я лагідно, але Ая-тян не збагнула змісту цих слів. Виблискуючи по-дитячому зацікавленими очима, вона допитувалася: „А чого ж ми обходили все місто? Чого шукали? Може, цього готелю?” — „Ні, ми нічого не шукали. Пробач, що я водила тебе з собою. Просто мені хотілося зробити прогулянку, роздивитися, чи це пишне місто не обдурює мене, та й у цей готель ми забрели чисто випадково”,— відповіла я. Поглядаючи на мене з недовірою, Ая-тян, однак, сказала: „Он воно що”,— і, повернувшись обличчям до засклених дверей, додала: „Начебто видно море”. Я теж перейшла на веранду й сіла в плетене крісло за столом навпроти Ая-тян. Ми дивилися в бік моря, захованого в нічній пітьмі, без жодного рибальського вогника. Перед нашими очима простягався нерухомий простір. Море було зовсім близько, воно давало про себе знати шумом хвиль. Якщо вибір цього готелю диктувався якоюсь причиною, то нею могло бути саме його сусідство з морською стихією. Ми слухали мовчки, як перекочуються хвилі, а мені не виходило з голови запитання Ая-тян. Якщо людина зважилася на рішучий крок і повернулася до рідного міста, то вона, напевне, захоче ще раз оглянути знайомі вулиці, зустрітися з людьми й вибрати собі місце останнього спочинку. Мабуть, так думала про мене Ая-тян. Та насправді я не мала що оглядати, не мала з ким зустрічатися. Бо знайоме місто розтануло в череві велетенського змія, а рідні мені люди опинилися по той бік ночі. Як невидиме море промовляє плюскотом хвиль, так і відлуння їхніх голосів у моєму серці служить доказом колишнього їхнього існування. Відколи мене оточили з усіх боків шерехаті стіни, я не можу ступити нікуди й кроку. Т у т мій кінець. Разом зі мною замкнуто й мій час, схожий на загусле повітря, в якому й не ворухнешся. Ні, скоріше між тими стінами була порожнеча. А проте мені здавалося, що час тече, іноді я подумки вигукувала: „Це ніч чи день?” — або думала: „Це я наближаюся до кінця, чи кінець підступає до мене?” Та насправді все було інакше. Від самого початку я залишалася т у т. У труні.

„Здається, нарешті ти зрозуміла”,— сказало в о н о.

…Коли вона розплющила очі, знадвору крізь вікно на неї лилося ранкове світло. Його густий потік ніжно лоскотав їй повіки. Ранкове пробудження завжди було щасливим. Якусь хвилину її не покидало відчуття, що вона вдома, а поряд мати й менша сестричка, але дивна річ — згадка про щасливе пробудження (вчорашнє чи позавчорашнє?) ніяк не воскресала. Вона згадувала себе колишньою, а була вже іншою. Минула ще мить, і вона збагнула, що шибки вибито, а залишилася сама рама, порожнє небо не по-літньому сліпуче, а наче догоряє, отже, світ, який їй ввижається, світ, у якому вона була собою (вчорашній чи позавчорашній?), уже належить минулому. Змінився світ, змінилася й вона. Як тільки вона побачила, що лежить під тонкою ковдрою в канцелярії директора народної школи, перетвореної в пункт швидкої медичної допомоги, то відразу, а може, ще й раніше, відчула такий біль, ніби її обличчя, руки, ноги й плечі горять на вогні, і зрозуміла, що новий ранок зустрів її майже мертвою. Вона підвелась і глянула на синє небо — ще вчора перед сном вона не повірила б, що суцільна чорнота коли-небудь зникне. Цікаво, як минав час тоді, перед сном? Може, й зараз небо за вікном чорне, як ніч, а їй лише приснилося, що вона прокинулася. Ні, це не був сон.

Вона вийшла з кімнати в коридор — там з одного боку видніло білясто-каламутне небо — і попрямувала на яскраве світло. І в коридорі, і надворі, де вона сподівалася подихати свіжим повітрям, стояв різкий неприємний запах. Щось тріщало, стогнали люди, тягло горілим. Можливо, саме ці звуки, що спочатку здавалися їй шепотінням, пробудили її зі сну. Як тільки вона розплющила очі, вони поманили її до себе. І вона пішла. Незабаром перед нею показався стовп чорного диму, а потім гуготливе полум'я, лікарі в білих халатах і ряди трупів.

„І тут пекло. Якийсь незнайомий світ”,— прошепотіла вона, ні на мить не сумніваючись, що це пекло і є тим світом, у якому вона живе. Прокинувшись, вона зрозуміла, що все це не сон, а тому їй залишалося одне: примиритися. Як замову проти смерті, вона повторювала: „Я жива. Я жива”, але не хотіла дивитися на своїх живих земляків і на трупи, огорнуті полум'ям. Вона переконувала себе, що це горять не люди, а речі.

— Сенсей, дайте мені якусь роботу!

— А-а, це ти? — здивувався начальник пункту медичної допомоги.— Ти б краще поспала. Вчора попрацювала і, мабуть, утомилася. Пізніше я займусь твоїм лікуванням. Зараз не маю часу. Поки сонце не припекло, треба прибрати останки людей.

— Розумію. Я вам допоможу.

Саме в цю хвилину до неї звернувся молодий лікар:

— Слухай, може, ти мене заміниш? Тут робота не складна.

На квадрати з колод, трісок і дощок чоловіки складали загорнуті в укривала трупи і, взявши в нещасних якийсь речовий доказ їхньої смерті, обливали їх нафтою. Її завданням було збирати ті докази й разом із записами, зробленими ще при повній свідомості потерпілих, розкладати в пакетики. Коли вогонь згасав в одному місці, то спалахував в іншому. „Спалюють не людей, а речі”,— повторювала вона подушки.

— От біда, про цю дівчинку нема ніятіх записів!