Чтение онлайн

Заплескавши в долоні, мов дитина, Аяко вигукнула:

— Сома-сан — молодець!

Збентежений Канае прикипів очима до книжки.

— В основу „Туонельського лебедя” покладено саме цей уривок? — перебила Мотоко, і гість з радістю схопився за це питання.

— Не зовсім. Бо, крім „Туонельського лебедя”, Сібеліус написав симфонічну поему „Леммінкяйнен у Тунелі”, що має розповідний характер. У „Туонельському лебеді” змальовано лише те, як лебідь пливе водами мертвої річки. Правда ж, є щось спільне в похмурому колориті цієї музики і картин — Бекліна і вашої, Мотоко-сан?

— Ліризм,— визнала Мотоко.

— Може, ви й маєте рацію. Але мені видається, що Сібеліус не зображає смерть збоку, а наче зливається з нею.

— Ви хочете сказати, що в його душі таївся морок? Я називаю це ліризмом. Нема сумніву, що ліричний настрій опановує нас тоді, коли ми помічаємо навколо себе — на живих людях і природі — печать смерті.

— Виходить, і на героях вона лежить. Адже ще перед тим, як Леммінкяйнен відправився в Похйолу, мати попереджала, що там його чекає загибель. Таке передбачення просто означає, що в душах героїв легенд таївся морок. Зрештою, те саме можна сказати і про сучасну людину. Великої різниці між тими двома випадками нема. Невблаганна доля завжди підштовхувала людей до фатального кінця.

Мотоко мовчала, насупивши в задумі брови, а потім підвела голову і сказала:

— А ви б не могли поставити цю пластинку ще раз?

Засідання скінчилося, і М., швидко попрощавшись із товаришами, все ще зайнятими розмовою навколо відповідального секретаря, поспішила з другого поверху ресторану вниз. Коли спускалася сходами, їй здалося, ніби хтось іде вслід за нею. Вона подумала, що це, мабуть, С. Однак, проходячи внизу мимо переповненого залу й каси, а потім і в дверях М. не помітила за собою нікого. Якусь хвилину вона стояла, задумавшись, перед будинком, а тоді неквапно рушила подалі від людних місць.

„Нікудишнє засідання”,— вирішила вона. Ті десятеро, що сходилися на подібні зустрічі щомісяця, почали видавати півроку тому журнал під назвою „Сатурнієць”. М. дізналася від Р., що це слово, запозичене у Верлена, означає дивакувату людину. Та й справді кожен з їхнього товариства чимось трохи дивував. Хоча М., опинившись серед них під впливом Р., і не пропускала жодного засідання, вона ще нічого не написала й не намалювала для журналу. Зрештою, з таким проханням ніхто до неї не звертався. На самому початку Р. казав, що, може, їй доведеться робити художнє оформлення обкладинки та ілюстрації, і тому приходила на засідання з певним зацікавленням. Але проти цього плану відразу недвозначно виступив С., який з сидів ззаду. Раз у раз відкидаючи з-перед очей своє волосся, він гаряче переконував: „Виданням цього журналу ми не ставимо собі якоїсь суто літературної мети, а тому нема потреби розцяцьковувати його дитячими малюнка, досить і того, що він буде друкований”. Цей блідий і високі крихкотілий юнак майже з ненавистю позирав на М. — єдину в групі жінку. На оборону М. став Р.: мовляв, картини М.—сан — не дитячі забавки, напевно, С. їх ще не бачив. А той відповів: „І не збираюсь дивитися. Бо найважливіше для нас — це думка. А про літературу й мистецтво я й слухати не хочу!” М. було неприємно слухати цю суперечку. „Я прийшла сюди не з власної волі, а на прохання Р.—сана»,— виправдовувалася вона і твердо вирішила, що її нога більше сюди не ступить. Але вийшло по-іншому: М. не пропустила жодного наступного засідання.

Не поспішаючи, але й не сповільнюючи ходи, щоб хтось міг її догнати, вона йшла людною вулицею й роздумувала: чому сьогоднішня зустріч членів групи була така невдала? — та ніяк не могла знайти цьому пояснення.

Правду кажучи, в журналі „Сатурнієць” не було нічого від літератури, хіба що назва. (На засіданнях групи не раз обговорювалося питання, як розуміти саме поняття „літературний журнал”. Хоч більшість не заперечувала проти надання йому літературного обличчя, та ніхто з його засновників не друкував у ньому оповідань чи статей на літературно-мистецькі теми. Але саме це надавало йому оригінальності). Досі вийшло в світ три його номери, кожен обсягом понад сто сторінок. Вони містили статті невиразного спрямування — чи то пов'язані з сучасним міжнародним становищем, чи з філософією, на диво самовпевнені протести, замітки про все і про ніщо, а також спогади про пережите членами групи. Та саме останній матеріал краще відображав суть цього журналу, бо свідчив спорідненість долі його організаторів. Усі вони, як і М., пережили трагедію атомного бомбардування, несли видимі й невидимі рани, одним словом, це була молодь, що вже дивилася смерті в очі. Серед них були люди різного походження: молодий хазяїн невеличкої друкарні, учитель початкової школи, студент, журналіст, син директора ресторану, службовець і навіть такі, як гід Р. Чим цей хлопець займався тоді, коли не супроводжував іноземців, ніхто не знав. Жвавий і заповзятливий, він зумів згуртувати навколо себе якщо не однодумців, то принаймні людей з однаковою життєвою метою й організувати видання журналу, а одною з тих, кого Р. залучив у групу. Хоч і без особливого зацікавлення й мовчки, вона все-таки прислухалася до суперечок на засіданнях.

Цих молодих людей об'єднувала одна мета, але, звісно, між індивідуальні відмінності. Навіть до таких питань, як боротьба проти загрози війни, проти атомного озброєння й випробувань атомної зброї, вони підходили по-різному. Були в цьому маленькому гурті людей і песимісти, які вважали, що не варто й голосу подавати — мовляв, однаково це нічого не дасть. А дехто з них брав на себе надто багато. Але найрадикальніше поводився студент С. Коли хтось висловлював помірковані думки, С. завжди заперечував. Себе він називав прихильником остаточного розв'язання проблеми війни і миру. На його думку, цього можна досягти лише тоді, коли знищити всю зброю людей, що нею володіють. М. слухала його наївні твердження з усмішкою на устах, та коли він нагороджував гострим поглядом, вона щулилась і вдавала, ніби їй цікаво слухати його виступ.

Коли М. опинилася в безлюдному місці, то нарешті збагнула, чому сьогоднішнє засідання виявилося таким невдалим. Мабуть, тому, що, на відміну від попередніх вечорів, С. майже нічого не говорив. Раніше він закривав усім рота і впивався своїми промовами, а сьогодні сидів мовчки, зіпершись ліктями на стіл і насупивши свої густі брови. Обличчя його було навдивовижу серйозне, сумне, погляд неуважний. Навіть коли М. озивалася, він не зиркав у її бік. Його сусід раз по раз пробував з ним заговорити, але наражався тільки на байдужість. І от тепер М. уперше здогадалася: засідання було нецікаве тому, що не виступав С. Розмова ще тривала, але М. уже сказала собі, що наступного місяця її тут не буде. Однак під кінець зустрічі С. раптом підвів голову й подивився на М. Якусь мить, поки вона не відвернулася, його погляд був прикутий до її очей. „Певно, хоче щось мені сказати”,— подумала вона тоді.

А ось тепер М. стояла перед вітриною крамниці європейського одягу й дивилася в пусті очі манекенів, але байдужа до моди, вона не могла вирішити, варті чогось їхні плаття чи ні. Знала лише одне: вони їй не личили б. І ще вона згадала про С. і була певна, що він іде вслід за нею. Щоправда, вона не бачила причини для такого його вчинку.

Просто інтуїція підказувала їй, що така річ не виключена. Крамниця, перед якою вона зупинилася, стояла осторонь яскраво освітленої вулиці, а трохи далі, коло мосту, було зовсім темно, тож там її вже ніхто не помітить. М. придивлялася до манекенів з неохотою, ніби шукала вади в модній сукні.

— М.—сан, ви тут? — почулося ззаду, але М. не повернула голови. Вона й так знала, що це не хто інший, як С. Засапавшись, він стояв поряд і дивився в яскраву вітрину невидющими очима.

— Коли я зрозумів, що ви пішли, то поспішив услід, але Р. затримав мене. Він завжди стає мені на перешкоді. Вийшов на вулицю — а за вами й слід простив. Думаю: що його робити? І от я побився об заклад сам із собою: зустріну вас чи ні? Я був певен у своїй невдачі і нітрохи не сподівався, що ви чекаєте тут на мене.

М. обернулась до нього і, дивлячись знизу на його високу постать, сумно запитала:

— Який такий заклад?

— Мабуть, я трохи перебільшив…

— А я й не думала на вас чекати.

Блідий С., ще не відсапавшись, не спускав з неї очей.

— І не сподівалася вас тут побачити. Я стояла й роздумувала, підійде мені це плаття чи ні?

— Котре? Оце європейське? Воно було б вам дуже до лиця.

— Та за модою я не ганяюся.

Поглядаючи на неї як зачарований, С. нараз спитав:

— Може, прогуляємось? Он туди, до річки.

М. круто повернулась і, залишивши С. позаду, швидко пішла у вказаному напрямі. С. миттю наздогнав її, і до мосту вони йшли мовчки поруч, потім звернули на тротуар понад річкою.

— Підемо туди?

— Ага. Трохи пройдемося.

— Ой, як тут темно!

С. мовчки спускався пологою асфальтованою доріжкою. Трохи роздратована М. ішла слідом за ним. Чого це вона повинна ходити з С. у такий пізній час? Адже вони ніколи не гуляли вдвох, хіба що іноді перезиралися на засіданнях групи. „Що за фамільярність?” — подумала вона. Та коли пригадала його сьогоднішню поведінку, то відчула до нього деяку цікавість. „Певно, хоче мені щось сказати”,— вирішила вона, намагаючись угадати, що саме. М. не була вже такою малою, щоб боятися майже безлюдного місця, але й не відчувала особливого стукоту серця від того, що прогулюється з хлопцем. Вона набачилася стількох жахів, а тому тепер ставилася до всього з холодною розсудливістю і не піддавалася напливу почуттів. Певно, С., якого вона в думці прозивала „найсатурновішим сатурнійцем”, хвилювало щось незвичайне, якщо він вирішив шукати в неї підтримки. „Мабуть, ідеться про керівництво журналом”,— подумала М. Вони йшли поруч (ясна річ, С. намагався йти якомога повільніше), та розмова не клеїлася.