Чтение онлайн

— Навіщо? Ви ж навіть не знаєте, яка в мене душа.

— Хочу саме тому, що не знаю вашої душі і не бачив шрамів на вашому тілі. І так можна вподобати собі людину. Хіба ні?

— Все це нісенітниці — і ваша вподоба, і любов,— наче сама до себе проказала М. і роздратовано копнула ногою землю, хоча на ній не було жодного камінця.

— Та я розумію. Але що робити?

— Чого ви забрали собі в голову таку дурницю? Що вам у мені сподобалося? — ніби протестувала М. У її голосі вчувалося не самозадоволення, виставлене напоказ, а сама скрута. Вона відчувала, що заходить у глухий кут.

— Я й сам не можу цього пояснити,— якось утомлено відповів С.— Мені в вас усе подобається: і злий блиск ваших очей, і холодна нотка в голосі, і те, як ви відгортаєте рукою волосся, як закладаєте ногу на ногу. До вподоби мені й ваша стриманість і водночас запал у ставленні до руху за мир та „Сатурнійця”. А дратує тільки ваша віра в живопис. Я не розумію, як це можна у щось вірити. Тим паче людині, яка пережила атомне бомбардування. Мені нестерпна сама думка, що „хібакуся” вірять у християнську релігію, буддизм, медицину чи в мирне співіснування. Хіба можна вірити в нав'язаний нам абсурд? А в русі за мир я беру участь не тому, що покладаю на нього надію, а просто за інерцією. Усі ми душевно надламані люди. І тому зовсім природно, що ми ні в що не віримо. Зупинити цей надлом з допомогою християнської релігії, буддизму, Америки чи Всесвітньої ради захисту миру я не хочу. Я назвав себе прихильником остаточного розв'язання проблеми війни і миру саме тому, що відкидаю такий шлях досягнення миру. Та от ви, здається, вірите в картини, в мистецтво. Незбагненна річ! Значить, не все у вас надломилося. Залишилося щось здорове. А тому в душі я, здається, прагну й вашого занепаду.

— Та це ж чистий егоїзм! — закричала М.— Виходить, якщо вам тяжко, то й іншому повинно бути так само? На світі живе стільки людей, які не зазнали вибуху атомної бомби. Хіба вони не варті любові?

— Мене вони не цікавлять. Я вже вам казав, що до жінок я байдужий. І ваша душа зазнає руйнування, але ви загладжуєте його малюванням картин. Мабуть, ціною нелюдських зусиль. І це мені в вас подобається.

— По-вашому, домогтися мого занепаду — це значить заволодіти мною? Така ваша логіка? — гнівно спитала М. і водночас мимоволі відчула до цього юнака деяку прихильність. „Зробиш так, як він цього хоче, здасися на його

волю?” — питав її внутрішній голос.

— Я кажу цілком серйозно,— промовив С.

Ці слова змусили внутрішній голос замовкнути.

— Наскільки серйозно? — запитала вона глузливо.

— Настільки, що ладен заплатити життям.

С. відповів з такою легкістю, що здавалось, ніби продумав її наперед. Якби він хоч на мить запнувся або завагався, вона б, може, не розчулилась. Бо знала, що жертви атомної бомби, яких доля тоді пощадила, але прирекла на неминучу смерть пізніше, такими словами не розкидаються. Для них смерть набула стократ більшої ваги, ніж для звичайних людей. Між собою вони про неї не згадували. А тому М., наче збожеволівши, вигукнула:

— Якщо ви готові вмерти, то я пересплю з вами! Але тільки за цієї умови. Добре подумайте.

Вона повернулась і поспішила геть. Тротуар скінчився, і М. опинилася на краю вулиці біля мосту. Хоч вона довго ждала вільного таксі, С. стояв на старому місці мов укопаний і не кинувся до неї.

Це було на початку квітня. Стокгольмське звернення здобуло гарячу підтримку не тільки в Хіросімі, але й у всій країні. Наприкінці червня почалася корейська війна. Протягом тих трьох місяців М. зустрічалася з С. чотири рази. Під час останнього побачення вони їздили на острів Міядзіму і ночували в тамтешньому готелі. Через кілька днів С. наклав на себе руки.

Тепер уже мені не доведеться вибирати й думати про той вибір. Отже, і не треба буде заводити про це розмову з Ая-тян. Тепер, коли в о н о заволоділо мною, коли злилося зі мною, мені лишилося тільки чекати. Сидячи глибоко в кріслі і злегка гладячи по спині Ая-тян, що припала обличчям до моїх колін, я зрозуміла, що нарешті, цього разу вже остаточно, в о н о не відпустить мене так само, як я — Ая-тян. Тремтіння її тіла крізь пальто й піжаму передавалося моїй долоні. Що я почувала тоді? Жаль? Жаль до юної, наївної, самовідданої подруги, що згодилася їхати зі мною, і ненависть до себе самої? Ні, тоді я вже нічого не почувала — ні ненависті, ні жалю. В о н о позбавило мене і почуттів, і думок, перетворило мене на мертву річ і розпоряджалося мною, наче лялькою. А тому Ая-тян, ще заплакана, підвівши голову, озвалася першою: „Вам не холодно?” Її сльози просочилися крізь піжаму до моїх стегон. Я трусилась тому, що потрапила в й о г о лабети. І не винна була в цьому ні мокра піжама, ні взуті на босу ногу капці, ні холодна зимова ніч, що наближалася до ранку. Не винен був і страх. Бо чого я мала боятися? „Ви, мабуть, змерзли? Ви так дрижите”,— завважила Ая-тян тремтячим голосом. „У тебе теж посиніли губи від холоду”,— сказала я. Вона спробувала всміхнутися. Вона ще відчувала жаль, а я — ні. Я вже й не думала всміхатися, а якби й схотіла, то в о н о не дозволило б. Вона заспокоювала мене, підбадьорювала усмішкою. До чого? Адже це я заберу її з собою. Коли на її слова „Я поїду з вами” я відповіла мовчазною згодою, Ая-тян утерла сльози, її бліде обличчя проясніло, голос став лагідним, а на устах навіть з'явилася тінь усміху. Хоча вона й не знала, куди я вирушаю. А може, й знала. Вона напевно вже збагнула, що в о н о заволоділо мною. Збагнула, що і їй доведеться їхати зі мною, якщо я не можу позбутися й о г о. Ще ніколи вона не всміхалася до мене так прекрасно, як зараз, коли її губи тремтіли, а очі ще зволожувала остання сльоза. Бо вдаваний сміх — гидкий, а в невимушеному просвічує людська душа. Тому на її обличчі я вперше прочитала покору й о м у, що вже не відрізнялося від мене. Тоді ж і вона відчула, що я — вже не я, і, примирившись із цим фактом, виказувала мені своє співчуття, зіткане з печалі, жалощів і знемоги. І все-таки її ставлення до мене й до н ь о г о було неоднакове. З її усмішки я дізналася про її вибір. Що ж до мене, то я зробила його набагато раніше, навіть не помітила, коли. Найголовніше було не в словах. А тому я лагідно відповіла: „Мабуть, ти, Ая-тян, змерзла? Ти так тремтиш”. Я гладила її по спині, а вона, ще міцніше припадаючи до моїх колін, сказала: „До ранку ще багато часу. Може, поспимо? Ви ж так застудитеся”. Мене здивували її слова, але я не засміялася. То й що, якби застудилася? Хіба й о м у це загрожує? Здавалось, ніби все це відбувається в якомусь іншому, далекому світі. Якщо душа хвора, то хіба має значення, чи тіло здорове чи ні? Але я не заперечувала. „Ну що ж, поспимо”,— відповіла я й побачила, як Ая-тян відпустила мої коліна і, розтираючи затерплі ноги, поволі встала. Злегка заточуючись, вона сперлася на бильце крісла і взяла мене за руку — наче вела за собою. Я теж підвелася з крісла. Пальто сповзло з мене на підлогу. Ая-тян нахилилася, підняла його й накинула мені на плечі. Я подякувала, і ми, тримаючись за руки, пішли з майстерні до кімнати. Торшер освітлював дві зім'яті постелі. Я швидко забралася під свою ковдру й відчула пальцями задубілих ніг охололу вже грілку. Ая-тян вкрила мене ще й пальтом і, присівши на постелі та заглядаючи мені в очі, прошепотіла: „А мені можна до вас?” Я нічого не відповіла, та вона прослизнула під мою ковдру. Постіль була вузька, і я відчула на обличчі її подих. Мені зовсім не хотілося спати, але я заплющила очі і прислухалася до розміреного, як дихання Ая-тян або удари хвиль об берег, пульсування часу. І тоді я виразно побачила, як на нічне море тихо падає сніг. Він кружеляв дрібненькими цяточками перед очима і, торкаючись поверхні води, танув. Навіть в о н о не могло затемнити це видиво. Я прагнула, щоб той сніг зітер усю мою пам'ять, та хіба примара здатна просвітлити темряву? Той примарний сніг, короткочасний, як любов, огортав усе моє тіло: його холодні руки лежали на моїх плечах, грудях, животі й ногах. Мало-помалу ті руки оживали — кров знову заструменіла в жилах юної Ая-тян, і крізь піжаму я відчула її тепло. „Яка з цього користь? — міркувала я.— Тепер уже ніщо мене не врятує. Навряд чи її руки розігріють моє задубіле тіло. А про душу й казати нічого. В о н о не віддасть її. А може… А може, Ая-тян навмання сказала, що поїде зі мною, може, тільки піддобрювалася і збила мене з пантелику, а тепер усе це геть-начисто забула?” Мені здалося, ніби ввечері вона погрожувала виїздом з цієї квартири, та опівночі помирилася зі мною і тепер намагається довести свою вірність тим, що пригортається до мене. О, якби все це мені тільки здалося! Якби я була собою, а не н и м , з радістю обняла б її. Але тепер це вже неможливо. Вибір зроблено. І я, і Ая-тян зрозуміли: між учорашнім вечором, коли ми сперечалися перед дзеркалом, і цією передсвітанковою годиною, що провіщає новий день, не можна перекинути містка. Я злегка розплющила очі (в ту ж мить зник примарний сніг над нічним морем) і побачила на простирадлі обличчя Ая-тян з довгими віями над повіками і зморшками на міжбрів'ї. Було ясно, що вона пригорнулася до мене не просто на знак примирення. У тьмяному світлі торшера її сумне, як у заплаканої дитини, обличчя, обрамлене покуйовдженим волоссям, наче пливло клубком диму. На ньому можна було прочитати, що наслідок боротьби вже визначився — безперечно, перемогла не вона, а я, точніше, в о н о. А тому вона вперше залізла під мою ковдру і, признаючись у поразці, без усякого сорому обмацувала мене, зігрівала, намагалася з'єднатись зі мною в одне ціле. Та вже було пізно. Раніше моя реакція була б інша. Бо в глибині душі я напевно шукала тісніших стосунків з нею і потай ждала нагоди для зближення. І щоразу, коли в о н о заманювало мене, я прибирала вигляду злої, холодної, збайдужілої до любові і пристрасті людини. Бо знала, що нічого доброго з цього не вийде. Те ж саме я думала й тепер. Відчуваючи на собі ніжні руки Ая-тян, я не ворушилася — наче спала чи вмерла. Як переможена, я віддала своє холодне тіло в руки Ая-тян. „А що, якби замість неї зі мною був Сома-сан? — думала я.— Сома-сан, ви не затримали мене. Я стояла за щойно зачиненими дверима й чекала, що ви кинетесь услід. Чекала, що схопите мене за руку, повернете в кімнату й повалите на матрац, ваші губи не дадуть мені дихати, ваші руки стиснуть мене й ніжно гладитимуть. Який ви нерозумний! Тоді в о н о ще не заполонило мене і я могла прийняти вашу любов. Якби ви мене кохали. Якби хоч жадали мого тіла. Я б напевне віддалася вам. Якби ви були людиною з Острова смерті, як я, то певне відчинили б двері й побігли б за мною. Ви хоч зрозуміли, чому я пізно ввечері прийшла дивитися свою картину? Ні, не зрозуміли. Ви ж не людина з Острова смерті. Ви мене не кохали, тіла мого не жадали, а тільки розводилися про те, як темно в моїй душі та як її врятувати. Яке зухвальство! Ви ж не бог, щоб рятувати чужі душі. Ми живемо як у пеклі. А ви, вишукані, чистісінькі й великодушні не знаєте, що таке любов. Ая-тян теж не підозрює, що любов — це падіння. Ви — простаки, які вважають, що завдяки їй підніметесь на небо. Сома-сан, я чекала від вас і не слів співчуття, не розуміння моєї особистої трагедії, не одностайності у прагненні до миру, а доторку рук, що гладили б мене так, як ось зараз Ая-тян, і запалили б спопеляючим вогнем. Усі люди прагнуть цієї найпростішої речі, а ви боялися себе й уникали найпершого чоловічого вчинку! Сома-сан, ви — боягузливий, легкодухий і нерозумний. За безглуздими розмовами, мінливими уподобаннями в мистецтві, честолюбним писанням якогось там роману ви не помітили моїх бажань. Хоча мене вважали митцем, закоханим у життя і тому байдужим до власних картин, самі віддавали перевагу мистецтву перед життям і готові були принести його в жертву романові. А може, вам дорожчої була Ая-тян? Мене це не обходить. Якби ви ясно сказали, що любите її, а мною гребуєте, я заспокоїлася б і жила б по-іншому — не як людина, а як річ, якій ніщо не страшне. Та ви цього не зробили. Ви боялися взяти мене за руку, поцілувати і вірили, що така боязнь — любов. А може, з більшою охотою ви брали Ая-тян за руку, цілували її, були з нею ближчими, та все одно не сміли назвати це любов'ю. Можливо. Зрештою, хіба така нерозумна, як ви людин збагне, що таке любов? Точніше, що її немає. А якщо й є, то тільки в тому, як Ая-тян горнеться до мене, гладить і розігріває. А проте ви…

„Замовкни!” — звеліло в о н о.

…Коли зайшло сонце, кімнату переповнював стогін. Тремтячи всім тілом, вона стояла перед вікном з розбитими шибками й віддихувалася. Знадвору, з вечірньої пітьми, долинав такий самий моторошний крик. Мухи, що набридали людям цілий день, не переставали з властивою їм настирливістю лізти у вікно й увечері. Люди давали про себе знати тільки стогоном. Вона ніби вперше бачила, як поволі густішає темрява, просякнута трупним запахом, і, приносячи хоч якесь полегшення, ховає під собою наслідки жорстокості й нещадності, що стояли перед її очима цілісінький день.

— А-а, ось де ти! Мабуть, утомилася? Ходи повечеряєш з нами.

Вона обернулася — до неї звертався лікар з ліхтариком у руці. Вона кивнула головою і раптом відчула голод, про який ще недавно, коли розносила хворим сухарі та рисові колобки, і гадки не мала. Виходить, вона працювала досі, як машина. А може, протягом того часу була просто річчю? Бо нічого не відчула, ні про що не думала, а рухала руками й ногами, як робот. Уздовж узголів'я людей, розміщених у класній кімнаті, яку освітлювало кілька свічок, вона пішла вслід за лікарем у довгий коридор. І тут лежали або сиділи, скоцюрбившись, потерпілі від бомбардування, з переповзе класів безперестанку доносився стогін, крики, суворі застереження лікаря. Народна школа, перетворена у тимчасовий пункт швидкої допомоги, вміщала стільки хворих, скільки не вміщала велика лікарня. Люди вмирали тут, як мухи.

Кабінет директора школи, куди її привели, видно, було відведено під штаб. Одні лікарі та медсестри розкладали ліки, інструмент, а інші, сівши кружком, жадібно вминали рисові колобки. У світлі підвішеної жерстяної лампи і свічок на підлозі сліпучо блищали їхні білі халати.

— Ця студентка ще не вечеряла. Вона добре попрацювала. Бо, поки приїхав начальник, ми не знали, до чого братися,— промовив лікар і посадив її перед тацею з рисовими колобками.

Літній начальник пункту швидкої допомоги глянув на неї і сказав:

— Мабуть, бинти вам заважають. Дайте я вас огляну.

— Дозвольте, я сам,— втрутився лікар, що привів її в цей кабінет.

— Ні, я це зроблю.

Поки начальник вправно розв'язував бинти, вона повторювала, немов заклинання: „Я жива! Жива!”

— Вам вчасно подали першу допомогу, тому ваші рани гояться,— сказав він, оглянувши опіки на її обличчі й вийнявши з нього дрібні скляні скалки.— Ви — молодець! Так славно попрацювали!

Похвала була зайвою. Адже вона взялася до роботи тільки заради себе: хотіла переконатися, що жива, а не мертва. Вперше в цьому начальникові пункту медичної допомоги, що змазував їй рани на обличчі, вона впізнала людину. Бо досі бачила лише істот, що перетворювалися або вже перетворилися на речі. Вона блукала у світі понівечених предметів, не здатних стати людьми. Статечний директор, хоч і був лагідний, та емоціям не піддавався нітрохи. У цьому кабінеті панувала майже родинна атмосфера, і вона згадала батька, що помер, коли вона була ще малою. Згадала матір і меншу сестру. Чи живі вони? Згадала також приречену на смерть дівчинку, яка назвала її мамою.