Чтение онлайн

— Нема іншої ради.

— І тому ви сьогодні мовчали?

С. не спішив з відповіддю.

— Річ не в тому. Просто я думав про інше.

— Чого ви збайдужіли? Невже посварилися з Р.?

— Щось у мені надламується. Ніби чую, як воно тріщить.

— Може, надмірний запал утомив вас? Я вважаю, що боротьба за мир вимагає терпеливості.

— А вам її вистачить?

М. іронічно посміхнулася.

— Мене це мало хвилює. Я ніколи не гарячкувала.

— А картини ж малюєте.

— Малюю. Ну то й що?

— А я беруся за все з пристрастю, і через те, коли щось не виходить, впадаю у відчай. Участь у русі за мир я вважав важливішою за навчання, а тому залишився на другий рік. Я не певен, що мені найближчим часом вдасться закінчити університет. Однак я впав у відчай не тому, що рух за мир не так швидко, як мені б того хотілося, завойовує собі прихильників. Я виявив щось зовсім інше.

— Що ж саме?.. Тут холодно, то, може, зайдемо в якусь кав'ярню? — озвалася М.

С. зупинився. Засунувши руки в кишені, він стояв, мов засохле дерево. Вона схопила його за лікоть і поторгала. На мості — там, де тротуар перетинався з вулицею — раз у раз спалахували автомобільні фари. С. не ворушився, і М. трохи занепокоїлася. Невже вона щось передчувала?

— То сказати, що я виявив?

— Скажіть.

— Вас.

М. засміялася, але не так одверто, як раніше. Той сміх пролунав немов у порожнечі й відразу стих. А що, коли в нього це серйозно? М. відпустила його лікоть, і в ту ж мить С. схопив її за руку.

— Вам дивно? Я теж дивуюся. Зі мною такого ще не було. Р. привів вас з собою на перше засідання. Привів, ні з ким не порадившись, а тому я розсердився на нього й на вас. Спочатку я косився на вас, та поступово ви мене зацікавили. Ви завжди були такі холодні, байдужі, а сміялися так, ніби зневажали мене. Дивлячись на вас, я зрозумів, які ви красиві. Сталося диво. Досі жінки мене не вабили, я не сприймав їх усерйоз. Я не підозрював, що жінка може бути така вродлива. А проте мої очі чомусь тяглися до вас. Коли

кінчалося засідання і ви зникали, ваш образ не виходив мені з пам'яті. Ви не уявляєте, з яким нетерпінням я чекав наступної зустрічі. Безперечно, рух за мир — важлива справа, та я почав думати, чи не випустив з уваги чогось іншого, такого ж значного. Коли ж я нарешті догадався, що зі мною діється, то виявив, що закохався у вас. Вам дивно?

— Та ні,— невпевнено відповіла М.— Але ж ви не бачили моїх картин і не розмовляли зі мною.

С. ще міцніше стиснув її руку.

— Мова йде не про картини. Я ж закохався у вас не тому, що ваші картини мені сподобалися. Одним словом, я закохався у вас як у людину, а не як у митця.

— Боляче,— сказала вона, висмикуючи руку. С. неохоче відпустив її. М. попрямувала до моста, С. подався за нею.

— Я байдужа до таких речей, як залицяння, любов та одруження,— сказала вона сухо.

— Я теж,— признався С.— Тільки ви для мене виняток.

— А що ви знайшли в мені такого хорошого? Ми обоє „хібакуся” — жертви атомного бомбардування. „Хібакуся” — погане слово, але біда не лише в ньому. Р.—сан каже, що „хібакуся” повинні згуртуватися, взявшись міцно за руки. Така мета стоїть і перед нашим журналом. Хоч я й не проти руху за мир, та я не зробила нічого для його поширення. Я вважаю, що для кожного з нас важливіше стати на ноги, ніж братися за руки. А тому між „хібакуся” не може бути любові. Бо це буде не любов, а співчуття. Жаль до себе самого обернеться у співчуття до когось. Хіба справжня любов може виникнути між людьми, що несуть у собі глибокі рани? Між душевними і фізичними каліками? Хоч би скільки ви твердили, що любите мене, я все одно вважатиму, що вашими устами промовляє не кохання, а різновид душевних мук.

— Можливо…— задумавшись на мить, кивнув С., а потім додав: — Побудемо тут ще трохи?

— Тут холодно.

— Може, потерпите? Я стільки натерпівся.

Міст був недалеко. Вони стояли на березі, а внизу пливла чорна, як сажа, річка. Раптом С. вхопив її за руку.

— Ви любите Р.? — спитав він.

— Не знаю. Та хай це вас не обходить.

Ця відповідь була щира, бо якби М. хотіла водити його за ніс, то придумала б щось інше. Більше того, вона перейнялася його серйозністю і тому не могла відбутися самим сміхом. Кохання вона не визнавала, а якщо й почувала щось подібне, то, мабуть, лише до Р.

— Звісно, це не повинно мене обходити. Але ж така річ може завдавати страждань. Ви не повірите, ви будете сміятися, коли я вам скажу, що від першої вашої появи разом з Р. на засіданні групи я завжди мимоволі думав про вас

обох як про одне ціле. Після засідання ви, напевно, йшли пити разом чай. Зупинялися разом у готелі. Мені не виходили з голови ці думки під час засідання, і я проклинав вас, лаяв. Протягом місяця, між двома засіданнями, я інколи зустрічався з Р. А з вами мені не щастило бачитися. Я не уявляв собі, що ви за людина, чим заробляєте на прожиття. І все-таки ви мучили мене. Недарма кажуть: де ревність, там і любов. Нарешті я не витримав і зважився заговорити з вами.

— А щодо Р.—сана, то ви помиляєтеся. Хотіла б я знати, що ви мені пропонуєте? Вийти за вас заміж?

— Ні, я проти одруження.

— Та це й зрозуміло. Адже ми з вами — „хібакуся”.

— Не в тім річ. Передумовою шлюбу є, так би мовити, надія на його довго тривалість. А в мене її немає. Те саме можна сказати і про рух за мир. Досить вибуху одної атомної бомби — і всі розмови про його збереження виявляться

пустими. Лякати паліїв війни шибеницею? Це теж не поможе. Бо хіба зараз президента Трумена засудиш на смерть? Отож тривалий мир здається мені тільки нездійсненною мрією.

— С.—сан, ви малюєте безрадісну картину. Це на вас не схоже. Відколи це ви, прихильник остаточного розв'язання проблеми війни і миру, так різко змінилися? — М. сумно зітхнула.

— Відтоді, як ви запали мені в душу.

— Що за дурниця? Так ви не збираєтесь одружуватися?

— Ні.

— І тільки хочете заволодіти мною, моїм тілом? — майже з гнівом викрикнула М., вириваючи свої пальці з його руки.

— Не тілом, а душею.