Чтение онлайн

— Я вже кинула Жіночий інститут мистецтв. На прохання Мотоко-сан я відвідувала його з квітня, але ж плата за навчання дуже висока і, крім того, таланту в мене нема…

— Дивно. Та хіба за два-три місяці можна взнати, є в тебе талант чи ні?

— Коли живеш з Мотоко-сан, то швидко зрозумієш. Мені було важко усвідомлювати, що за мене вносять плату. Тому й кинула.

— І через це посварилися з Мотоко-сан?

— А чого нам сваритися?

— Але ж вона поїхала до Хіросіми?

— Це різні речі. Мотоко-сан любить казати, що іноді варто пожити самій, а тому мене з собою не бере. І мені радить подорожувати наодинці. Я гадаю, щось їй досадило, і вона спересердя кудись поїхала.

— А коли ж повернеться?

— Не знаю. Коли захоче.

Помітивши, що Ген-тян уже в домі, Канае підвівся з веранди, взяв порожні відра і сказав до Аяко: „Піду ноги помию.— Він уже був рушив, та, ніби щось пригадавши, обернувся й запитав: — Слухайте, Аяко-сан, коли так, то, може, зробимо мандрівку по Хоккайдо? Якщо зупинимося в моїх батьків, то для поїздки по навколишніх місцях грошей у мене вистачить. Що ви на це скажете?”

Якби одного дня ми не збагнули, що потік часу не можна зупинити, що вже пізно й назад вороття нема, то й не знали б, як це звичайно буває, від чого його відлічувати. Я сказала: „Від'їжджаємо”,— а Ая-тян, усміхаючись, услід за мною повторила: „Від'їжджаємо”. Однак той час треба відраховувати не від того моменту, коли, опинившись наодинці, ми тихо проказали, як пароль, одне й те саме слово, а набагато раніше. Відколи? Відтоді, як у холодній кімнаті сон чергувався з гнітючим пробудженням? Ні, раніше, багато днів тому, коли я усвідомила, що існує в о н о — вже тоді час переродився, зрівняв мене з н и м, поглинув мої почуті й жалі і плив, розливаючись широкою повінню. А тому від’їзд для мене нічого нового не означав. Коли ми вийшли з дому Нісімото і, дібравшись окружною дорогою до токійського вокзалу, сіли в експрес, я не відчула якоїсь змін в характері часу, а, як і інші пасажири, бадьоро розмовляла з Ая-тян. І тоді й о г о голос зливався з моїм і остерігав, щоб я не зрікалася свого наміру, бо нічого страшного в цьому немає. А чого б я мала його зрікатися? Все вже давно було вирішено, тож чого б я мала боятися? Можливо, відтоді час поплив інакше, і зупинити його нову течію не могла не тільки я, але й Ая-тян. Не годен був цього зробити й Сома-сан. Цей нерозумний чоловік утішав себе ілюзією, що він живе в одному зі мною часі і що врятує мене, заговорюючи такими словами, як „мир”, „мистецтво” і „кохання”. Певно, Сома-сан і Ая-тян належать одному часові, та про себе я цього сказати не можу. Та хіба ви, Сома-сан, зрозуміли мене? Мій час цілком інший, можна сказати, що вій уже й зупинився. Бо час пливе тоді, коли щось міняється, коли зустрічаєшся з незнайомими людьми, бачиш незнайомі краєвиди, з нетерпінням відкриваєш для себе невідоме. У мене ж нічого не міняється, нових краєвидів не бачу, невідомого не відкриваю, надій ні на що не маю. Тільки одне я знаю: в о н о оточує мене звідусіль, щохвилини підштовхує вперед і провіщає кінець. Я знаю, де початок і де мене жде кінець. Його не минути, ми йдемо йому назустріч, ні, навпаки, він наближається до нас — це я давно збагнула. Знаю, що той кінець розростеться, роздробиться, заповнив собою час і поступово загусне, стужавіє. Як повітря, яким я дихаю. Як ніч навколо мене.

…”Це не ніч, але й не день”,— насилу думала вона заціпенілим мозком. І справді день став схожим на ніч, із просвітів між чорними хмарами ринув, як із цебра, залопотівши по землі, такий самий чорний краплистий дощ. Над головою плив туман, і крізь нього вона вже не вгадувала навколишніх предметів. „Таке можна було б побачити вночі, в кошмарному сні, а не вдень!” — кричала вона, як хворий на пропасницю, але її думки не набирали словесної форми, тільки в очах закарбувалися розвалені будівлі, покалічені дерева, погнуте залізяччя, загачені уламками цегли та каменю вулиці, купки попелу, з яких зовсім нещодавно, слабнучи мов пружина, виривалося назовні тяжке зітхання і які були вмістилищем людських душ. Промоклі під чорним дощем подоби людей не зникли, а далі ворушилися в цьому незвичному світі, злегка просвічуючи, мов привиди, крізь темряву.

— Сестрице, чого ви мокнете? — Вона почула чийсь голос, який здався їй дорогим уже через те, що належав людині.— Ідіть сюди, тут сухіше.

З-під зруйнованого будинку до неї зверталася подоба людини, а не сама людина. Крізь порваний кітель захисного кольору проглядало обпечене тіло, половина обличчя ховалася під бинтами.

— Солдате, вас дуже поранило?

Вона підійшла й присіла біля нього — так, наче збиралася надавати йому медичну допомогу. Та шукала вона тут не захистку від дощу, а раділа, що помітила того, хто озивався до неї людським голосом.

— Я пропав. Уже ноги не тримають…

— Нічого. Скоро дощ угамується, і я відведу вас…

— Ні, мені вже ніщо не допоможе. А ви, сестрице, остерігайтеся цього дощу, бо, кажуть, він отруйний.

Вона кивнула і втупила очі в напівтемряву — так, ніби

шукала там ненависного ворога.

— Сестрице, ви такі гарні…

Вона спробувала всміхнутися (насправді її губи ледь-ледь скривились) і, подобрівши, обернулась до солдата, але саме в цю мить його тіло осунулося вниз по стіні і впало ниць, як старе дерево. По забинтованій голові залопотів дощ і незабаром надав їй землистого кольору…

Якщо час — це потік, що пливе з однієї точки до іншої, то все на світі повинно мати початок і кінець. Але ж мій час описує зигзагоподібну криву на поверхні чи навіть у замкнутому просторі, а тому початок і кінець з'являються на ній раз по раз. Зрештою, я не бачу між ними особливої різниці, бо моє життя рухається по спіралі, а смерть дивиться мені в очі кожної миті. Уклавши з н и м угоду, я втратила звичний час, але позбулася неспокою і страху настільки, що здатна, не здригаючись, прийняти свою долю. Сома-сан, ви коли-небудь думали над тим, у якому часі я живу? Для вас час — це безупинний потік, неперервна лінія із страшним кінцем. Його початку ви не пригадуєте, бо він губиться наче в тумані, таким самим видається вам другий край вашого життя — ви його собі не можете уявити. А от для мене початок несе в зародку кінець, плодить, двоїть, множить однолику смерть. Я чимдуж від нього тікала, вірила, що це вдасться, і завдяки цьому сподівалася вернутись у ваш час, та насправді мене всюди зустрічав виплід початку, в о н о (моє друге „я”) і відчай, породжений відчаєм. Але ж хіба ви, Сома-сан, зрозумієте час, у якому я живу? Хіба може полохлива людина, не здатна на одну смерть, умирати безліч разів?

…На його мокрому обличчі не було ніякого виразу. Зрештою, й називати обличчям не було чого. То були останки, сотню раз бачені, попіл, що летить за вітром. „Так, наче він жив лише для того, щоб сказати, що я гарна”,— подумала вона. А навіщо це? Яке значення має зараз те, гарна вона чи ні? Та який зміст укладав у ті останні слова солдат? Вона цього не знала. Та вони й не додали їй ніякої сили. Перед тисячами смертей усе втратило сенс, на тій землі не залишилося нічого прекрасного…

Час знову почав текти, коли я промовила: „Від'їжджаємо”,— а Ая-тян майже одночасно повторила: „Від'їжджаємо”. Мене ця дорога вела до початку, Ая-тян — до кінця; це були різні дороги, але зараз вони простелилися до одного місця призначення. Чого це Ая-тян без ніякого жалю й навіть радо пішла за мною — так, наче в кінці її чекало щось чудесне? Адже від тої миті, коли ми вийшли з дому Нісімото-сан, цими вулицями вона ніколи не ходила. „Я б хотіла поглянути на рідну оселю”,— несміливо сказала вона. Я погодилась і перед тим як поїхати на токійський вокзал, ми прогулялися навколо храму Хонгандзі в Цукідзі. Ая-тян здебільшого мовчала, а якщо й говорила, то лише згадувала про своє дитинство. При цьому ми, напевно, пройшли повз дому її батьків. Таким способом вона переконувала себе, що їде в останню путь. Ми спізнилися на полудневий експрес, а тому почекали наступного. Сівши у вагон, я почала безтурботну розмову, сміялася так, ніби тішилася цією мандрівкою, та оскільки мертва частина моєї душі, як і полотна, повернуті лицем до стіни в майстерні, не могла воскреснути, то і мій голос, і сміх були всього-на-всього судомою моїх голосових зв'язок. „Я вперше їду з вами так далеко,— мовила Ая-тян. Далеко? Вона напевне знала, куди.— Я ніколи не була в Хіросімі”. Хіросіма… Безперечно, вона також знала, що це означає. „Ая-тян, ще не пізно,— в думках зверталась я до неї.— Одумайся, зійди з цього потягу й пересядь на інший, що йде в столицю, а я поїду сама. Ти заблукала і, потрапивши в мій час, опинилася в одному зі мною потязі. Зимової ночі ти побачила погани сон, послухалася оманливого чужого голосу й перестала бути собою, та коли розвидниться, ти зрозумієш, що помилилася, бо тобі не треба було сідати в цей потяг і їхати зі мною в останню путь. Так, ти помилилася. Наші часи відрізняються. Ая-тян, тобі нема потреби вибирати фатальний кінець, ти ж можеш жити собі на радість”. Усе це я говорила подумки, а не вголос. Чому? Бо була під й о г о наглядом? Ні, ми з н и м творили одне ціле, а, тому в о н о не затуляло мені рота. Просто я вважала, що Ая-тян так буде краще. Так буде краще. Досі ми тільки покірно чекали, а самі не намагалися вибирати й о г о, хоча від самого початку я розуміла, що це найголовніше. Я боролася з н и м і не хотіла слухати й о г о нашіптувань. Та коли зважитися, то зникне страх і тривога, час опише плавну спіраль і доведе до того місця, яке буде і початком, і кінцем. Видно, Ая-тян теж до цього додумалася. Знала вона й те, що добратися туди можна тільки разом зі мною. Знала, що час готує там для нас неминучу розв'язку. Ми не були його жертвами, а повними володарями. Простягаючись від вічності до вічності райдугою, він утишував страждання і залишав після себе щось схоже на прозору кулю. З такими думками в голові я сміялася, а Ая-тян, недовірливо поглядаючи на мене, питала: ”З чого ви смієтеся?” — і собі робила те саме. Разом з нами гулко реготав потяг і мчав до місця призначення. Мчав до н ь о г о.

„Коли силкуєшся пригадати чиєсь обличчя, воно відходить назад, а коли думаєш про щось інше — чітко вимальовується перед очима”,— роздумував Канае. Пам'ять не кориться людській волі. Від самого ранку він згадував обличчя дівчат — Аяко та Мотоко,— та вони час од часу несподівано зникали, і залишалося від них тільки якесь неясне абстрактне враження. Тоді Канае вже не міг сказати про них нічого конкретного: які в них очі або як вигинаються в них губи від сміху. Тож і не дивно, що в таку хвилину його обіймав раптовий неспокій. Хіба ж можна твердити, що він їх любить, якщо навіть риси їхнього обличчя розпливаються в уяві? А може, винна в цьому дрімливість, що затуманила йому голову, як сніг оцю шибку, і втома, що не дозволяла йому навіть розгорнути блокнот на колінах? Якби не це, то зусиллям волі він викликав би в пам'яті образи так добре знаних обох дівчат. Його повіки мало не злипалися, а плутані думки присипляв, наче снодійним, і одноманітний стукіт коліс, і дедалі тьмяніше освітлення, і духота, і хропіння сплячих пасажирів. А до того ж, сніг без упину налітав на шибку і відгороджував його від зовнішнього світу. Канае дивився на цю біду заслону, а в його голові виринули, як білі надгробки, картини, замазані білою фарбою й повернуті лицем до стіни в майстерні Мотоко Моегі. „Вважають, що чорний колір — символ нещастя, та хіба білий не збуджує трагічних передчуттів?” — подумав він, і водночас перед його очима з'явилися білі кістки, відкриті непогоді протягом багатьох днів і ночей. Злякавшись, Канае ворухнув рукою, ніби хотів прогнати від себе неприємне видиво, і через це блокнот упав під ноги. Він хапливо підняв його, ретельно обтер від бруду і поклав поряд на лавку. „Щось зі мною негаразд. Але ж якщо вірити телеграмі, одержаній у Нагої (сумніватися в ній нема підстав), одна з дівчат уже мертва, і її труп зараз поволі розкладається. Після його кремації лишаться білі кістки, їх покладуть в урну і закопають у землю, а тоді вже ніколи,— Канае викликав у пам'яті кругле, з повними щоками обличчя Аяко і довгасте, обрамлене чорним волоссям Мотоко,— ніхто не побачить їхніх постатей на цьому світі. Можна уявити собі, що від живої людини залишаться самі кістки, але неможливо відновити по них колишній образ людини. Бо кістка — це кістка. Безживний предмет, уламок небуття. По ній не видно, кому вона належала. Вже зараз одна з дівчат щомиті втрачає свою колишню подобу. Як це несправедливо!”

Думки Канае зосередилися на тому, щоб пригадати образ Аяко. Вона приязно всміхалася. Цікаво, чи вужчали при цьому її очі? Чи залягали в їхніх кутиках легкі зморшки? Які були в неї очі — чорні чи карі? Втупившись у шибку з прилиплими до неї сніжинками, він намагався побачити на ній усміхнене обличчя дівчини.

Потяг загойдався й трохи зменшив швидкість. Неможливо уявити собі Аяко мертвою. Та раптом на білому дзеркалі випливло її обличчя таким, яким було торік улітку, коли після сонячного удару вона встала з постелі й сіла на веранді. Розгублено кліпала вона тоді очима, а коли їхні погляди зустрілись, то наче засоромилася. її чорні зіниці гарячково блищали. Не скажеш, що вона була така вже здорова, але принаймні набагато міцніша за Мотоко, бо та взагалі не могла похвалитися здоров'ям, через лейкопенію часто опинялася в лікарні, Мотоко… Бліда, хворобливого відтінку шкіра. Заховані від людського ока шрами на тілі. Відчай — мікроб, що поїдає її душу. Довге, з холодним полиском волосся. Зненацька Канае начебто відчув її фізичну присутність… і в ту ж мить прозвучав натужний голос Аяко Аймі, що, здавалось, докоряла йому, кликала назад, манила до себе: