Чтение онлайн

— Ну, гаразд, досить уже цих повчань. Правда М.—сан? — втрутився збентежений Р., а М., не знаходячи відповіді, нерішуче хитнула головою і видушила з себе щось схоже на комплімент:

— У вашої дружини міцний дух, тому ви можете спокійно віддаватися боротьбі за мир.

— Це різні речі.

— А все-таки у вас хороша дружина. Вона мені подобається.

При цих словах обличчя господині проясніло від усміху. Вона подякувала й несподівано для М. розповіла:

— М.—сан, ви помиляєтесь, якщо вважаєте, що в нас з чоловіком однакові думки. Я байдужа до руху за мир і не маю охоти брати в ньому участі. Чоловік робить, що йому заманеться, і я не маю нічого проти, але сама й пальцем не ворухну. Якщо хіросімці одностайно крикнуть, то, гадаєте, це зупинить паліїв війни? Зрештою, тоді ми виявилися безсилими, а тому тепер галасуємо, щоб спокутувати свою провину. Та, мабуть, таки правда: коли люди, які не хочуть мати діла з водневою бомбою, візьмуться за руки, то настане мир, бо нікому буде натиснути на ту фатальну кнопку. Але серед них не буде хіросімців. Ми пережили катастрофу, але залишилися винними не тільки перед рідними,— господиня зиркнула на домашній вівтар,— але й перед зовсім незнайкомими земляками. Ми винні перед тисячами тих, хто помер чи то в нас на руках, чи то край доріг. Невже боротьбою за мир ми зможемо тепер відкупитися від того гріха? Якщо колись нам забракло сили напоїти дитину водою, то чого можна сподіватися в майбутньому? Тоді ми порозбігалися. Але ж багато залишилося мертвих. Двісті тисяч. І я, і чоловік якось урятувалися й живемо. Тоді ми були ні на що не здатні, але зуміли втекти від смерті, нещасні. Та невже заради нас мертві закликають: „Геть водневу бомбу! Геть війну!”?

— Це ми кричимо замість них,— сказав Р.

— Мертві мовчать,— рішуче відповіла господиня.— Зневірено мовчать. Сплять у землі Хіросіми. А коли чують вимоги: „Миру! Миру!” — то, напевне, питають: „Ви ще живі?”

Поклавши втомлені руки на столик, господиня замовкла.

— Ну, гаразд. Мабуть, ти втомилася. Тобі краще прилягти.

Р. підхопив дружину під руки, і вона, прошепотівши на прощання: „Пробачте”, зникла в суміжній кімнаті. Крізь щілину в перегородці виднів край розстеленого на підлозі матраца. М. полегшено зітхнула, випила ковток охололого чаю й вирішила, що піде додому, як тільки повернеться Р. З домашнього вівтаря до неї всміхалася фотографія хлопчика.

Це ж цілком природно, що Савако здивувалася; такий снігопад для Токіо — рідкість, здається, ніби хтось хотів за одним разом висипати снігове борошно з велетенської діжі, але та діжа виявилася бездонною, тож можна зрозуміти душевний стан Савако, коли вона насилу добрела до оселі Юкіе; топтати дорогу крізь таку заметіль нелегко, але ж, кінець кінцем, вона могла знайти притулок у когось іншого із своїх знайомих; вона подякувала за порятунок, бо це, мовляв, усе одно, що зустріти в пеклі Будду; таки правда, Юкіе для Савако — це Будда, а Савако для мене — це диявол, зустрінутий у раю; Савако щодня мене ганила, обзивала покидьком, тож треба було долі насміятися з мене так, щоб ще раз звести з цією жінкою; ніхто б не подумав, що в Токіо з його мільйонами жителів раптом зустрінуться Савако та Юкіе, та ще й у мене перед очима, коли я радів, що все складається якнайкраще, словом, мене покарано за гріхи. Цікаво, що вони зараз роблять: узявшись за руки, скаржаться на обман того ж самого чоловіка чи сидять насуплені й міряють одна одну очима? Падай, падай, снігу, засип геть усі міста, тоді й Токіо, і село на далекій моїй батьківщині стануть однаковими; сніжними вечорами, навіть коли сяють вітрини, й ліхтарі кидають на землю кружки світла, а вулицями тільки іноді проїжджають таксі, Токіо здається чарівним. „Мамо, де лежить оце величезне місто?” — питав я маму, зайняту шитвом. Вона оберталася до мене і, заглядаючи у книжку з малюнками, відповідала: „Дуже, дуже далеко”.— „Я хочу туди поїхати,— зітхав я, втупившись у малюнок велетенського міста з автобусними зупинками, будинками, мостами, трамваями, парками, школами й натовпами людей, схожих на мурашок.— Мабуть, там гарно й цікаво”. Не поділяючи мого захвату, мати пояснювала: „Це погане місце. У провінції набагато краще”. Ми жили тоді ще в селі і, на відміну від матері, про місто я знав лише з книжок, не мав уявлення про те, скільки там усього цікавого, яке злочинство там процвітає. Згодом ми обійшли не одну префектуру, аж поки мати не переставилась у добродійній лікарні на околиці міста. Що вона пригадала собі, коли усвідомила неминучість розлуки зі своєю дитиною? Як сніжного вечора та дитина лежить долілиць на татамі й гортає розмальовану книжку? Чи перед її втомленими очима з'явилися демонічні образи знайомих чоловіків? „Мамо, я хочу туди поїхати…” У пічці тріщав хмиз, а знадвору час від часу доносилося гупання снігу, що звалювався з дерев на землю. Так само, як малим я хотів побувати в місті, намальованому в книжці, тепер я радий був би повернутися в те далеке село, назви якого не можу згадати. Може, й зараз під стріхою однієї з хатин, що притулились у долині між засніженими горами, зайнята шиттям мати й дитина з книжкою перед очима, іноді перекидаючись словами, прислухаються до тиші, а в той час путівцем крізь замети йде самотня снігова королева в білій киреї з каптуром.

Але куди ж мені податися? Не буду ж я милуватися снігопадом цілу ніч на шосе Косюкайдо. То що ж тоді робити? Хоч би трапилося порожнє таксі. Яка досада: всі надії покладав на Юкіе, і раптом така невдача, перша в житті, неймовірна випадковість, одна на мільйон випадків, звелася на ніщо слава улюбленця жінок, хоч до Токіко повертайся. „Пробач, я вернувся і твої гроші приніс. Вирішив був не завдавати тобі, Токі-тян, зайвого клопоту й пішов, та, поки милувався снігопадом, узяла мене туга за домом і захотілося до тебе…” Що ж тоді сказала б Токіко? „Такого поганця я ще не зустрічала. Я ще й досі плачу, але все-таки добре, що ви повернулися, хай вас не турбує безробіття, я вас прогодую з дорогою душею…” Але ж усе може скластися не так добре, як я думаю. Токіко не дурна, а крім того, я ж залишив їй листа. „Як ви посміли до мене вернутися! Я відразу зрозуміла, що ви мене обдурили. Ще й думали туману напустити своїм листом. Кажете, пішов сніг і вас узяла туга за домом? Яка туга? Не забивайте мені баків! Просто вам нічого не залишилося, як повернути назад”. Ні, Токіко не така, вона не лаятиметься так, як Савако. Токіко — проста жінка, м'якої вдачі, з кмітливою головою, типова конторниця, що не зуміла вчасно вийти заміж. Мабуть, заридала, як побачила того листа; а який подив з'явився б у її заплаканих червоних очах, коли б я повернувся! Вона б кинулась до мене і благала б ніколи більше не покидати її. Я зумів би якось викрутитися перед нею, в цьому я певен, та, на жаль, самолюбство закриває шлях назад. З кожною жінкою я жив тільки раз, півроку чи рік, і як поривав з нею, то назавжди, так було досі з Акімі, Кадзуко, Савако, з нею та іншими, чиїх імен не можу пригадати — таким коротким було наше знайомство; щоразу, як тільки опускалася завіса, починалась інша одноактна п'єса, і хоч би як мені було скрутно, а повертатися назад до тої самої жінки я не смів. Але ж зараз щось треба робити, не чекати ж смерті на холоді. Туга за домом?.. Справді, серед цієї заметілі на пам'ять приходить рідне село; якби мати не вмерла, то моє життя, напевно, склалося б по-іншому: я мав би пристойну роботу й чесний заробіток. Мати взяла мене за руку і, заглядаючи в очі, сказала: „Чує моє серце: не довго мені жити на цьому світі, тож відтепер тобі самому доведеться якось перебиватися”. А я ніяк не міг дібрати, що значить „якось перебиватися”, одне мені було зрозуміло: мати пішла кудись далеко, до пекла, сама, без мене, її очі поступово заплили чимось чорним, наче туш (якщо це були сльози, то чиї: материні чи мої?), і я закричав: „Мамочко, не покидай мене! Не покидай!” — але мої благання не доходили до потойбічного світу.

— Підкинете до Сіндзюку?

— Лише туди. Бо в таку хуртовину роботи нема, і я саме вертаюся в гараж.

— Ви мене просто врятували. Довезете до Сіндзюку, а там я щось придумаю. Державна електричка ще ходить?

— Може, й ходить…

У машині тепло — врятувався, але що робити далі? Податися до нічліжки чи до бару „Леда”? Із слів Юкіе ясно, що її ресторанчик сьогодні закритий, але ж не всі на таке підуть. Хазяйка „Леди” — жадібна особа і, певно, не спішить додому, тим більше, що в сніжний день швидко темніє, та для ресторану — це гаряча пора. Останніми днями в барі не видно Момоко, тої дівчини із затверділим у серці клубком смутку; я й не думав підкочуватися до неї, а проте в таку зимову пору навіть холодна жінка зворушила б, бо чоловік чекає ласкавого слова так само, як і жінка, всі ми самотні на цьому світі, всі ми шукаємо чогось теплого, такого, як материнські груди.

— Звідки ви родом?

— З Токіо.

— З Токіо? Мабуть, у таку завірюху воно вам немиле?

— Та як вам сказати… При такій слизоті на дорогах тебе підстерігає небезпека, а тому хочеться якнайшвидше додому.

Ну й похмурий тип! Падає такий дивовижний сніг, а йому хоч би що. Та, зрештою, це ж цілком природно, бо чимало людей потрапило сьогодні в скруту, як оце я: бреду з портфелем під пахвою крізь замети й ніщо мені не миле, хочеться домашнього вогнища, коли не рідного, то принаймні його подоби, хочеться заспокоїтись, розслабити руки й ноги; коли ми з Юкіе сиділи одне навпроти одного біля теплого котацу й попивали саке, мені здавалося, що я вдома, хоча ні, я скоріше мріяв про свій дім.

— А ви, пане пасажир, звідки?

— З Тохоку. З того краю, де сніги глибокі.

Якби я відповів, що не знаю, де моя батьківщина, мабуть, водій здивувався б, а це ж таки правда: я не можу вказати місцевості, яку мав би називати рідною, я втратив її давно-давно, відтоді, як мати, взявши мене за руку, покинула те гірське сільце, вона одна стала мені батьківщиною. Ні, це не зовсім так. Вона замінила мені батьківщину пізніше, після смерті в добродійній лікарні. Уп'явшись у мене своїми запалими очима, вона сказала: „Скоро ти залишишся сам”. Досі ми були разом. Там, де ми жили, навіть при тому занедбаному храмі, де мати служила в задрипаного попа, був наш дім, наша сім'я. Мати не переставала бути мені дорогою людиною, хоч її часто відвідували якісь підозрілі чоловіки. Іноді вона грубо штурхала мене, силоміць будила чи клала спати, та я не вважав її обридливою й жорстокою. Коли ж гість показував, що я заважаю йому, мати поглядала на мене розгублено, і я інстинктивно відчував, що на очі їй навертаються сльози. „Ваша мати була добра, правда?” — сказала вона. „Що значить — добра? — споважнівши, вигукнув я.— Моя мати завжди повторювала, що на неї чекають муки пекельні. І справді, вона була грішною жінкою, а я її син”.— „Та байдуже, ви — добра людина, дуже добра. Ви просто цього не розумієте”, — заперечила в о н а і, ледь-ледь усміхнувшись, знову засмутилася. Якби ж то я справді був добрий, як це вона стверджувала! Ми з матір'ю народилися приреченими на вічні муки в пеклі, і якщо вона цього не зрозуміла, то це означає, що тоді ї ї лихий попутав, адже я розповів ї й усе чесно, вперше в житті розкрив ї й своє минуле. „Я так само втратила рідний дім після смерті матері,— сказала в о н а.— Я жила у звичайній сім'ї, ні батько, ні мачуха, ні менша сестра не знущалися з мене, але я втратила відчуття рідного дому, я раз у раз ловила себе на думці, що я самотня, і замикалась у власній шкаралупі”. Ї ї зізнання у самотності оголило й мою душу, я навіть подумав, чи не взяти ї ї під свою опіку, бо вона чимось нагадувала мені Аа-тян, своїми великими допитливими очима заглядала мені в саме серце, та чи уявляла вона собі, моє справжнє єство? Навряд чи після того в о н а кохала б мене.

— Випустіть мене на розі он тої вулиці. Далі піду пішки.

А сніг усе ще падає, не збирається переставати. Коли так триватиме й далі, то вранці буде жахлива картина; це ж треба бути диваком, щоб з такою важкою валізкою плуганитися крізь замети до якогось там бару! Навряд чи вона любила мене, бо любов народжується однаковою мірою у жінки й чоловіка, не буває так, щоб з одного боку вона була шляхетною, а з другого — ницою; як вода перетікає з гір у долину, так і любов шукає гармонії. І Токіко, і Юкіе, і Савако, і Місао — усіх я не балував взаємністю, а тому вони намагалися здобути хоч крихту моєї любові в той час, коли я мав на думці одне: як би їх найспритніше обвести круг пальця. Колись я любив Аа-тян, а вона — мене, це було в дитинстві, коли ще я не здогадувався про існування бруду, в якому борсаються дорослі, та, на жаль, назад нема вороття. Я тішив себе думкою, що вона кохає мене, та чи були мої почуття глибокими й щирими? Здається, були… І чого це я перебираю в пам'яті такі дурниці? Нікчемна людина не здатна на благородну любов. Якщо Юкіе знала моє справжнє нутро і все одно заступалася за мене перед Савако, то це нічого не міняє, бо наслідок один: мабуть, сидять вони зараз із Савако біля теплого котацу і сміються з мене. А все-таки до кого ж наша вбога любов може перетворитись у справжню?.. Слава богу, нарешті дібрався!

— Яке щастя!

— Ласкаво просимо. Мабуть, навкруги біло-білісінько? І страшно?

— Ні, не страшно. Просто завірюха.

— Яма-сан, вам пощастило. Бо ми вже збиралися зачинятись.

— Я подумав, що „Леда” приймає гостей. Хотілося побачити вас, хазяєчко. До речі, Момоко-сан і сьогодні не вийшла на роботу?

— На жаль. Так погано, коли її нема.

Офіціантка Сакура із закопиленими губками — чистісінька лисиця, а на кого схожа хазяйка? В усякому разі, не на лебідку. Заради чого вчащають сюди чоловіки? Щоб теревені правити? Позавчора коло мене сидів один такий серйозний тип, пив мовчки і вбирав очима Момоко-сан — я тільки раз чи два зустрівся з ним поглядом.

— Ще одну порцію!

— Чого так спішите?

— Бо холодно, промерз до кісток.

— Треба бути диваком, щоб прийти в таку заметіль. Чи може, ви дізналися, що Момоко-сан десь запропастилась, і вже не могли всидіти дома?

— Якщо моя особа тебе обтяжує, то йди до іншого гостя, а я побуду сам.

— Не сердьтеся. У такий вечір і мені сумно. Хазяйці все одно, їй аби вторгувати, а мені кортить додому.

— Хтось чекає?

— Та ні. А вас, Яма-сан?

— І я сам-один. Бездомний. Випий і ти зі мною.