Чтение онлайн

— Спасибі. А вам справді до вподоби Момоко-сан?

— А що таке? Так просто не скажеш: до вподоби чи ні. Вона мене цікавить: у ній є щось незвичайне. А ти мені теж подобаєшся. То що, підемо разом?

— Ви серйозно? Тихіше, он хазяйка дивиться.

Якби я справді залицявся до Сакури, то вона з охотою піддалася б, але в мене є чоловіча гордість — я не упадаю без розбору коло будь-кого. До н є ї я ставився щиро і, мабуть, вона не підозрювала мене в поганих намірах; того дня надвечір вона підвела очі до неба, де ще дотлівало сонячне світло, і сказала: „Сніг падає, правда ж?” — „Коли це ми з тобою говорили про сніг? — запитав я.— Ми домовлялися, що підемо милуватися сніжним краєвидом?” Вона сором'язливо всміхнулась і спитала: „То куди подамося?” Над нами літало щось схоже на пелюстки і, падаючи на людський натовп, зникало. „Може, пройдемося до парку над річкою Сумідагавою?” — запропонував я. Тоді мене ніщо не гризло, на душі було спокійно, хотілося перенести ї ї у відлюдну місцевість, близьку до того села, дивитися на н є ї у кружлянні сніжинок. Цікаво, чому? Мабуть, і таку зіпсовану до самих кісток людину, як я, інколи охоплюють щирі почуття. А може, в той час я любив у ній образ матері? Правда, вона нічим не була схожа на матір, скоріше щось ї ї ріднило з Аа-тян. „Мені хочеться назвати тебе Аа-тян»,— зізнався я. „Хай буде так,— погодилась в о н а і всміхнулася.— Мабуть, у нас були однакові імена” І тоді я почав розповідати ї й про один дуже давній випадок у своєму житті. Одного дня мене випровадили з долу надвір (власне, то не був дім, бо ми жили тоді з мамою келії великого храму), я навіть не пригадую чому: може, я чогось накоїв, а може, заважав дорослим. Мені вже набридло гратися самому, але ж заходити в келію я не смів (видно, про мене забули), а тому, голодний як пес, побрів вулицею до огорожі навколо оселі Аа-тян, де яскраво світилися вікна. Певно, Аа-тян тоді вечеряла, бо до мене доносився її веселий сміх і запах смачної їжі. Я пробрався до чорного ходу — сподівався, що Аа-тян вийде надвір, хоч і не знав, що було б далі, а просити в неї колобка рису я теж не мав наміру. Мене вважали розбишакою, а тому батьки Аа-тян без особливої радості дивилися на її ігри зі мною, отож мені не залишалося нічого, як тільки ходити навколо її дому й думати про зустріч з нею. В той час я любив її набагато сильніше, ніж матір. Я гукав як заворожений: „Аа-тян!” — і це розганяло мою журбу. „А що було далі?” — запитала в о н а. „А нічого. Аа-тян, звісно, не вийшла. Настала ніч і я, втомлений, промерзлий до кісток, повернувся у храм. Більше нічого я не пам'ятаю. Одного тільки не можу забути: як у темряві ходив навколо дому Аа-тян, наче той пес. І таке повторювалося зі мною разів зо три”.— „Як мені вас жаль! А все-таки добре, що у вас була мати, правда?” — сказала в о н а.

— Ще одну!

Холодно. Мабуть, я добряче змерз, якщо навіть у теплому барі не можу зігрітися, до того ж, ноги промокли. А в дитинстві навіть на різкому вітрі я не відчував такого холоду; ні, я не заздрив Аа-тян, що, сміючись, вечеряла разом з батьками; вже з того раннього віку я збагнув, що життя в людей складається по-різному; Аа-тян належала іншому, недосяжному мені світу, а я — жалюгідному світу матері та паршивого попа, і тому ходив, як пес, навколо її світлого дому; видно, мати теж усвідомлювала, що її дитина не вирветься й на крок з її світу, мабуть, думала про це і перед смертю, напевне, їй хотілося сказати: „Я винна в тому, що ти виростав у таких умовах”. Та при чому тут вина? Адже саме це — малодушність, слабість, покірність долі — єднало мене з матір'ю, ми знали, що щастя нам не всміхнеться. А от вона була іншою…

— Чого ви такі невеселі? Про щось думаєте?

— Страшенно холодно. Навіть саке не допомагає.

— А от я розігрілася від чарки джину.

— Просто ти, Сакура-тян, молодша. А я не можу розвеселитися в цьому барі. У такий вечір він схожий на погріб. Випий зі мною ще одну чарку.

В о н а належала іншому світу не тому, що виростала в порядній сім'ї, просто в о н а настільки відрізнялася віл Місао, Кадзуко, Юкіе, Савако чи Токіко, що я б не посмів ї ї зачепити, якби на н е ї щось не найшло. Але в о н а швидко опам'яталася, наче прокинулась від кошмарного сну. В о н а виховувалася в інших, ніж я, умовах. І то дарма, що мачуха знущалася з неї, бо все одно їй не довелося опускатися на саме дно, вона не потрапляла ще за життя в пекло, і хоч почувалася самотньою, та все-таки не настільки, щоб вчинити злочин проти себе чи людей, словом, я б назвав ї ї життя щасливим. Тільки одне мене трохи турбує: чого вона живе разом з Момоко? З якого боку не дивись, а Момоко ї й не підходить, бо, здається, належить моєму світу. В самої ж Момоко нема нічого спільного з жінками, на яких я накидав оком, вона бачила пекло. І як це в о н а познайомилася з Момоко? З Момоко, що здатна довести до загибелі будь-кого.

— А що сталося з Момоко-сан?

— Яма-сан, ви переживаєте за неї? Позавчора ввечері ви те ж саме запитували.

— Може, кинула роботу?

— Якби кинула, хазяйка сказала б. А то ж не з'являється в барі понад тиждень. Може, трапився їй добрий чоловік?

— Ні, вона не така. Напевне, щось сталося.

— Яма-сан, ви ж її недавно проводжали додому, то, мабуть, більше про неї знаєте.

— Нічогісінько.

Момоко майже не розтуляла рота в таксі, навіть не виявляла вдячності, моя розмова її не запалила, а я ж не цілився на неї, чисто випадково напросився провести, та-вона, мабуть, не здогадалася, з ким має справу. Невже вона захворіла? А може, вчинила самогубство? Навряд. До речі, моя мати теж завжди повторювала: „Хочу вмерти. Хочу вмерти”, але такої жадоби до життя, як у неї, я не зустрічав. „Ніколи не здавайся”,— повчала мати. А хто був її супротивником? Чоловіки чи доля? Вона відчайдушно, боролася з чимось невидимим, тікала від нього, схопивши мене за руку, від села до села, від міста до міста, здавалось, боялася власної тіні, а коли її, знесилену, змарнілу, настигла смерть, вона, напевно, не раділа, напевно, хотіла ще жити.

— Яма-сан, ми вже зачиняємось.

— Що ви сказали, хазяєчко?

— Забагато випили? Мені незручно, але гості запропонували провести нас. Хуртовина розтулюється, то, може, й вам час додому?

— Авжеж. Та де ви найдете зараз таксі?

— Державна електричка, мабуть, ще ходить. Нам з Сакура-сан по дорозі.

— Гаразд. Значить, я один залишився? Тоді розрахуйтеся зі мною.

Слава богу, трохи зігрівся, тож не страшно, якось тепер переб'юся. А чого це я забрів у бар „Леда”? Я ж не закохався в Момоко, але чомусь одразу здогадався, що її немає.

— Візьміть здачу. Підемо разом до станції? Яма-сан, де ви живете?

Ти ба, що хоче взнати! Цікаво, який вигляд мала б хазяйка, якби я сказав, що й сам не знаю, де моя домівка? Який жах! Снігопад усе ще не вгамовується. Здається, ніби бачу сон, от чорт, я й не думав, що так нап'юся. Голова паморочиться, і якби я занурився в сніг, то зникло б усе — і життя, і смерть, ніхто б мене не обдурював, і я нікого.

Канае старанно протер рукою запітнілу шибку й спробував роздивитися, що діється надворі, але майже нічого не побачив. Тоді він ще трохи потер пальцями скло й розширив зубчасту проталину на вікні. Отвір став начебто глибшим, та все одно по той бік була чорна пітьма. Може, і в цій місцевості падає сніг або дощ зі снігом і липне з того боку шибки? Надворі ледь-ледь замріла безлюдна платформа. „А що ж тут дивного? — подумав він.— Адже цей вагон останній… ні, в Кіото причепили ще один… Звідси далеко до турнікету. Зрештою, хто ж серед ночі висідатиме в Хімедзі?” Правда, якби було світліше, то все-таки можна було б когось помітити. І хоч як Канае намагався виглянути надвір, припадаючи до вікна, та один необережний подих обертав шибку в непрозору стіну.

Якби він опустив раму й визирнув з вікна або дібрався до тамбура, то дізнався б, чи той п'яний чоловік зійшов безпечно, чи ні. А якби не полінився спуститися на перон, то було б ще краще. Але Канае й не збирався вставати з насидженого місця. Втома почала сковувати руки й ноги. Зрештою, Бог з ним, з цим п'яним! Поїзд зупинився, а значить, він, напевне, зійшов. Канае зиркнув на свій годинник Ще недавно, зайшовши одна за одну, стрілки вказували дванадцяту, а ось зараз довга вже трохи обігнала коротку Прибувши до Хімедзі об одинадцятій п'ятдесят вісім, поїзд мав вирушити через шість хвилин. Експрес „Кірісіма” рухався строго за графіком. Настала північ, отже, доба скінчилась. Скінчилося двадцять третє й почалося двадцять четверте. Скінчилася субота й почалася неділя. Час біжить. Біжить нестримно.

Канае взявся машинально накручувати годинник. Звичайно він робив це вже в постелі, після чого клав його біля подушки й розгортав книжку. Ще ні разу, навіть якщо повертався додому пізно або втомленим, Канае не засинав, не прочитавши бодай однієї сторінки. Підготовка до сну починалася з накручування годинника, і це означало, що день скінчився. Цій звичці Канае ніколи не зраджував. Та от сьогодні все складалося по-іншому. Накручування годинника не свідчило про кінець дня, а тим більше не було підготовкою до сну. Довжелезний день, протягом якого щось наче дозрівало, тужавіло, а потім гнило й розкладалося, був просто дорогою до вічної темряви, що зветься чужою смертю. Сьогодні час утратив свої виміри.

Зненацька лавка під Канае гойднулась, і поїзд рушив. Стрілки годинника показували чотири хвилини на першу. Цікаво, дзвінок дзеленчав? Канае поспішив витерти пальцями шибку. Крізь невеликий просвіт у вікні було видно, як мимо пропливає платформа. Позаду залишився залізничник з ліхтарем, безлюдний турнікет і кіоск зі спущеними віконницями. Звісно, того п'яного чоловіка Канае не побачив. Зрештою, на це й не було надії. Раптом за вікном стемніло, і на тлі глибокого отвору виринуло, мов привид, чоловіче обличчя. Цікаво, чиє? Та це ж його власне. Серед сонних пасажирів тільки в нього блищали очі. Однак поволі обличчя у вікні почало тьмяніти, й незабаром шибка запітніла. Канае обридло дивитися в темряву, і він опустив жалюзі та сіру брудну вінілову завісу. Словом, повністю відгородився від зовнішнього світу. „І чого це хвилює мене той п'яний чолов'яга? — міркував він.-У Хімедзі він, напевно, зійшов і пересів на поїзд, що йде в напрямі столиці, тож уранці вже буде вдома. Навряд чи п'яниця, що базікає про смерть, здатний укоротити собі віку. Мабуть, зі мною не все гаразд, якщо я сприйняв всерйоз таку маячню. Настане ранок, і той чоловік геть-начисто забуде про те, що напередодні зустрічався зі мною в поїзді. А от для мене такого ранку вже не буде”.

Канае вийняв цигарку й закурив. „Яка гидка! — подумав він — Той чолов'яга сказав, що йому не вдалося загинути в складі штурмового загону спеціального призначення. А тому й життя в нього не склалося. Якби він не здригнувся тоді перед обличчям смерті, то, можливо, й тепер не спасував би перед життям. „Щоб жити, потрібна мужність”,— сказав я йому наостанок. Сказав гордо. Та чи вистачить її мені? Якщо любов — складова частина життя, а вибір — її необхідна передумова, то виходить, що я не любив і не жив. Я не спромігся зробити вибору, а значить, не був щирий з дівчатами. Я виявив би мужність, якби зізнався одній у коханні, пожертвувавши іншою. Але я не зробив цього. Я кохав Мотоко. Я кохав Аяко. Я вважав, що кохаю їх однаково. А це все одно, що сказати: я нікого з них не любив. Я втратив щось найважливіше, так само, як і той чоловік, якого життя підточило, хоча колись він був готовий навіть загинути. Я загруз у болоті повсякденності. А цього не повинно було статися. Я не мусив так жити. Навіщо ж я писав роман? Чого щодня по роботі засиджувався допізна за столиком? І, здається, тільки вчора ввечері я зумів викласти в блокноті свої найзаповітніші думки”.

Рука Канае нервово потяглася до товстого блокнота з написом „Work in progress”, що на дві третини був уже списаний. Він гортав сторінки й майже фізично відчував, як з роману постає сама дійсність. Перенесена на папір його, Канае, талановитим пером, вона мала навіть свій особливий запах, що ширився довкола. Враження було таке, ніби щось гниє. Йому причувалися тяжкі зітхання, плач його персонажів серед ночі. Канае знав про них усе. Як вони обливаються потом, мучаться від спраги, бачать сни, жадають смерті. Все це докладно описано в блокноті. Недовершений твір поволі дійде до свого кінця — замкнеться, як дві половинки одного й того ж кола. Та оскільки це не звичайна повість, то про розв'язку говорити не доводиться. Просто в його романі окремі сюжетні лінії, творячи різні частини дійсності, розкриваються незалежно й лише іноді нашаровуються одна на одну. Канае ніби зважував блокнот на долоні. Його твір має цілком відрізнятися від дотеперішніх романів. „До цього мене спонукало не просте літературне честолюбство. Мені хотілося збагнути навколишню дійсність. Пишучи роман, я був переконаний, що розумію і М., і А. А от у стосунках з реальними Мотоко Моегі та Аяко Аймі я виявив недолугість і черствість. Поки я марнував час на свою писанину, дівчата страждали і зважилися на фатальний крок, а одна з них уже на тому світі. Я вірив, що створення роману — справа всього мого життя, а дівчат кинув напризволяще. І що ж із цього вийшло? Врешті-решт мій роман нікому нічим не прислужився”.