Чтение онлайн

— О-о-о, то, мабуть, це й зіпсувало вам настрій?

Канае обернувся до неї й лагідно всміхнувся.

— Я сказала їй: „Було б краще, якби ви самі її віднесли”, але Мотоко-сан навідріз відмовилася. А вона як упреться, то ніщо її не зрушить.

Канае підійшов до електроплитки і, виставляючи руки до тепла, глянув Аяко в очі.

— І ви взяли на себе цю справу?

— Не було іншого виходу. „Ая-тян, мені незручно тебе просити, але будь ласка, віднеси це Сома-сану,— каже Мотоко-сан,— я дам тобі грошей на таксі”. — „Нічого мені не треба, обійдуся”,— наполягала я, але таки добре витратилася. Бо сюди далека дорога.

— Як мені вас жаль. Певно, важко було?

— Таке я ще подужаю. Правда, мені пощастило: водій трапився добрий, виніс картину на другий поверх. Однак найприкріше було те, що вас не застала вдома. Ну, думаю, що його робити?

— У вересні ви так само скаржилися. Але хто ж приходить так несподівано? Могли б подзвонити мені вдень на роботу.

— Таке скажете! Не могла, бо Мотоко-сан надумалася зовсім несподівано, за вечерею.

— У неї сьогодні вихідний?

— Вихідний. Сьогодні ж понеділок. А крім того, Мотоко-сан утратила інтерес до бару. І, здається, вже не працює в школі.

— Чому? Захопилася малюванням? Чи заробить вона так на прожиток?

— Хто зна. У крайньому разі я замість неї піду прислужувати в барі.

— А чи справиться з цим така, як ви, панночка? Та хіба Мотоко-сан не могла б знайти собі меценатів? Якби швидше приготувала обкладинку для нашого видавництва, то й замовлення до неї посипалися б,— промовляв Канае і, глянувши на картину під стіною, подумав: „Погано, що взяв задарма”,— а тоді сказав: — Мабуть, я погано зробив, що взяв у Мотоко-сан безкоштовно такий шедевр?

— Не журіться. Її можна зрозуміти, адже вона вас любить. Сказала, що це різдвяний подарунок. А от я…

Раптом дівчина запнулась і прибрала руки з-над електроплитки.

— Що з вами?..

— Мені час додому…

— Але ви хотіли щось сказати?

— Незручно…— вагаючись, промовила Аяко.

— Будьте сміливіші. Щось погане про мене?

— Та ні. Мотоко-сан похвалилася, що обіцяла подарувати вам картину, а я сказала: „У мене нема нічого. Що ж мені робити?” Я довго про це думала, чогось дорогого я не можу купити, а щось недоладне тільки сміх викличе…

Рум'янець на її щоках погустішав. Канае пожалів її й поспішив уставити своє слово:

— Та нічого мені від вас не треба. Мабуть, Мотоко-сан поглузувала з ваших переживань?

— Вона сказала: „Ая-тян, ти можеш подарувати поцілунок”.

Вимовивши ці слова одним духом, Аяко затулила обличчя руками. Канае на мить розгубився, а тоді зареготав:

— Це в її дусі. Вона завжди втручається в чужі справи. Вважає нас коханцями.

Аяко опустила очі, а потім, зіпершись одною рукою на татамі, трохи випросталась і проказала:

— Як гірко, коли тебе не можуть зрозуміти.

— Та хай вас такі дрібниці не турбують. Дивіться на все веселіше.

Канае згадав про кулон для Мотоко, і серце в нього защеміло. Бліда Аяко сиділа на дзабутоні так, ніби вже була готова йти додому. Намагаючись підтримати розмову, Канае звернув погляд на картину.

— Якщо вже ви постарались і принесли її, то треба ж і повісити.

З коробки з під яблук біля книжкової шафи він добув ящичок з інструментами.

— Бачу, у вас усе є,— неголосно, але з захопленням сказала Аяко.

— Живу сам, а тому багато чого треба мати. Ось тільки драбини не вистачає.

Проте Канае швидко знайшов вихід: переніс столик до стіни і, відсунувши набік книжки та блокноти, став на нього ногами.

— Аяко-сан, погляньте. Тут буде добре?

Послухавшись його, дівчина підійшла до вікна — звідти було видно його руки.

— Ніби добре.

— То, може, спробуємо? Подайте мені молоток.

Канае з усієї сили почав уганяти цвях у дошку під самою стелею, аж стіна тряслася.

— Може, досить? Сусіди не сердитимуться?

— Байдуже. Скоро закінчу.

Забивши цвяха, він спустився на підлогу, взяв картину і спритно повісив її на мотузці. Нижній край рами він поставив на поперечну балку.

— Ну як тепер?

— Здається, непогано.

Ставши поруч з Аяко, Канае глянув на картину. В наполовину затіненій абажуром тісній кімнаті, оправлена в тонку чорну раму, вона віяла на нього — точніше, на них обох — чимось зловісним. Зображений на ній краєвид поволі виходив з рами, розливався по всій стіні, аж поки на глядачів не повіяв з ревом солоний вітер.

— Коли отак дивишся, то розумієш, який це шедевр,— промимрив наче не своїм голосом Канае.

Раптом він відчув на собі погляд Аяко й повернувся до неї.

— Мені нічого вам подарувати. Якщо б мій… мій поцілунок…— ледь чутно прошепотіла дівчина.

Заплющивши очі й трішки випнувши губи, вона наосліп схопилася руками за Канае, а він в ту ж мить підтримав її ослабле, тремтливе тіло. Здавалось, ніби вона сновида, яка прокинулася на даху і от-от полетить у безодню.

Із стіни за її плечима на Канае позирав чорний острів смерті, схожий на ворону з розпростертими крилами.

— Аяко-сан, перестаньте робити дурниці. Я не хочу, щоб замість подарунка ви мене цілували. Не треба сприймати всерйоз таких жартів,— холодно сказав Канае, як лікар, що повертає сновиду до пам'яті. Голос його був хрипкий, а тіло

проймав дивний дрож.

Р. вийшов з кімнати, і М., сидячи перед чайним столиком, не могла позбутися спокуси, щоб не поглянути на домашній олтар з двома фотографіями -усміхненого хлопчика й молодої здорової дівчини в чорній рамці. Спокійне обличчя дівчини із спрямованим у далину поглядом, повні губки видавали її лагідну й життєрадісну вдачу, готову бризнути радістю хоч зараз. Сфотографована в один із днів юності, дівчина назавжди застигла в чорній рамці. „Я збільшив давній любительський знімок”,— пояснив Р., як тільки М. зайшла в дім. Ніхто б не повірив, що ця учениця й колишня дружина з колоїдними рубцями на щоці, яка ще недавно лежала в сусідній кімнаті,— та сама людина. Ніхто б не повірив, що учениця на фотографії, яка, здавалось, от-от засміється, потім вийшла заміж, народила сина, під час вибуху водневої бомби втратила його, а сама тяжко постраждала і через п'ять років постійної муки вмерла. Та це був незаперечний факт.

Р. довго не повертався з кухні, а тому М. нічого не залишилося, як порівнювати обидві фотографії. В обличчях юної дівчини, а згодом матері, і всміхненого сина було чимало спільного. „Та, мабуть, найдужче єднає їх вираз невинності”,— подумала М. Хлопчик вмер непорочним, а його мати й не підозрювала, що в цьому світі існує щось подібне. Напевне, вона мимоволі дійшла цього висновку протягом останніх п'яти років.

— Заждалися?