Чтение онлайн

Хлопець на мить замовк і погладив собаку по голові, потім повів далі:

— Бідолашний Негріле метався на мотузку, виривався, але нашийник душив його: очі в нього зробилися червоні. І переді мною все стало червоне. «Відпусти його!» — закричав я. І хоч він був удвічі вищий за мене, я вчепився йому в горло. Другий гицель, той, що правував кіньми, шмагонув мене по спині батогом. І тоді я вже не пам'ятав, що роблю: схопив камінець і щосили жбурнув його. Хотів чи не хотів, але дуже добре, що влучив. Гицель без пам'яті впав на землю. Другий кинувся йому допомогти. Біля нас зібралося багато людей. Хтось сказав мені: «Тікай, хлопче, поки вони не опам'яталися, бо покличуть поліцію і буде тобі лихо!» Не пам'ятаю, як я визволив Негріле з ошийника, як прибіг до хатинки, де жив, і принишк там до вечора, а коли прийшли господарі, то порадили мені тікати. Вночі я й пішов. І йшов два тижні, поки прийшов до Дунаю, у Бреїлу. Пробув там з тиждень, продавав сопілки, які наробив дорогою. Ночував у порту під навісом. Потім стало холодно. Тим часом заприятелював з одним носієм, гарний чоловік, він повів мене до баби, вона жила біля цвинтаря, і попросив її взяти мене до себе в прислугу, бо вона була без ноги. Баба робила замови й ворожила на картах. Велося мені в неї і не добре, й не зле. Я був радий, що вона залишила мене з Негріле. Але залишила, щоб я виривав волосся в собаки з хвоста для її замов. А що я мав робити? Вирізував сьогодні пасмо, завтра пасмо, поки й остався Негріле безхвостий, аж соромно дивитися. Але думаю, волосся виросте, та й Негріле знає, що не було іншої ради.

— І глянь, уже майже виросло! — сказав Антон і показав на обчикрижений хвіст, яким собака задоволено крутив, відчувши, що мовиться про нього.

— Трохи виріс! — погодився юний господар.

— А далі, Мігу?

— Був я там до великодня, потім баба померла: видно, саму себе не змогла порятувати замовами. У порту той самий носій сказав мені, що в Галаці може бути багатий купець, якому потрібні помічники, то, може, він прийме мене із Негріле, бо я нізащо в світі не розлучуся з ним. Ну, коли я прийшов туди, в Галац, і почав шукати торговця, то й зустрівся з дядьком Ієремією, а він мені сказав іти з ним, і що я, мовляв, не пожалію…

Хлопець знову знічено замовк.

— А тепер хочеш повернутися шукати того купця?

— Так, — відповів Мігу без ніякої радості.

— А ти не хотів би залишитися з нами?

— І що я робитиму, пане? — спитав хлопчак, пожвавішавши.

— Те, що й усі. Тобі тут буде непогано, ось побачиш!

— А Негріле візьмете?

— Звичайно! Інакше й бути не може.

Обличчя хлопця просвітліло, всі його гіркоти ніби вітром змело.

Западали сутінки, коли вони підходили до барака.

Антон Лупан ішов попереду, задоволено насвистуючи. Мігу — за ним, навіть не дивлячись, куди ступає, витріщивши очі на море, що синіло в сутінках. Негріле метався по березі, то кидаючись у воду, то валяючись у піску, виповнюючи весь берег веселим гавкотом.

У бараці засвітилася лампа. Сердитий Ісмаїл розігрівав гяурську страву, яка залишилась від обіду.

— Ісмаїле! — гукнув Антон. — Відсьогодні годуватимеш іще двох: Мігу й Негріле!

Минув квітень, води Дунаю вгамувалися, несли вже менше мулу, все заспокоїлось, тільки комиші, верби і день росли безперервно.

Навесні в гирло Серету починають прибувати плотогони. Вони поодинці починають свій шлях на Бистриці на маленьких плотах з семи, восьми чи з десяти колод; пройшовши затиснуті бескидами пороги та ущелини й опинившись унизу, де води втрачають свою швидкість, плотогони зв'язують свої плоти і так довгими зчепами йдуть далі, мов горяни валкою підвід у діл, поки й приходять у гирло Серету, де назавжди розлучаються з деревом. Тут плоти забирають інші люди, а плотогони з тайстрою й ціпком повертаються додому в гори.

Одного ранку плотогони, які прибули звечора, побачили, що згори спускається Крістя Бусуйок, — він щоразу ставив на своєму плоту щоглу, піднімав на ній вітрило, і відтак його несла вниз не тільки течія, а й гнав и і тер.

Крістя Бусуйок сплавляв плоти від чотирнадцяти ропі» і вже тоді був якийсь дивакуватий. Прибувши до Думаю, він, на відміну від інших плотогонів, які верталися додому, довго стояв на березі. Бистрицю й Серет він знав так, ніби вони текли в нього на садибі. А над Дунаєм стояв заворожений.

— Куди він тягнеться вгору? — часто питав Крістя.

— До Угорщини, далі до німців…

— А вниз?

— До моря…

— А правда, що море не має меж?

— Та має, тільки ніхто їх не бачить, крім орлів, та й то не завжди, а лише після дощу, коли небо вимите й на ньому нема анінайменшої пилинки, навіть такої, як вістря голки.

— А кораблі можуть ходити отак, від берега до берега?

— Вони так і ходять, якщо їх не перекине хвиля. Ідуть до Туреччини і навіть далі…

Хлопець слухав усе, роззявивши рота. Він би хотів піднятися на корабель, пройти вгору, до угорців і німців, туди, де починається Дунай, він би хотів спуститися вниз до безмежного моря, простір якого видався йому казковим. Але кораблі проминали гирло Серету не зупиняючись, і він тільки й міг дивитись на них з берега.

Крістя Бусуйок був сам на світі, відколи себе й пам'ятав. Однієї снігової зими ченці з монастиря Дуреу знайшли його на соломі в кошарі. Хлопчик виріс, став монастирським послушником, бив у дзвони, натирав плитки у вівтарі. Але в чотирнадцять років, коли чернецтво вирішило зробити з нього благочестивого й смиренного монаха, хлопець перестрибнув через монастирський мур, мов жеребчик, який відчув, що на нього хочуть надягти хомут, і, взявши ноги в руки, опинився аж у долині Бистриці, в колибі діда Беладонни, старого й досвідченого плотогона.

Чому в старого було таке прізвисько і яке його справжнє ім'я, не міг згадати ніхто навіть того дня, коли несли на бідний цвинтар під горою. Може, тому, що він похмурий, але ж це не причина, бо одне — похмурість, а друге — мати отруйливу душу, як хлопець розумів це прізвисько.

Ось так хлопець і став плотогоном, замість того щоб бути ченцем.

Ішли кораблі по Дунаю, а хлопець проводжав їх великими очима. Він радий би піти з ними, але тільки дивився на високі щогли, на майстерно пошиті вітрила. Яке прекрасне видовище, коли йдуть кораблі!

— Дідусю, я хочу зробити одну дурницю!

— Цим ти мене не здивуєш!

— Я поставлю на пліт щоглу й вітрило!

— Тю на тебе! І справді дурниця!

На той час хлопцеві вже виповнилось двадцять. Він носив довге волосся, мав високе чоло, голубі очі й кохав одну достойну дівчину, доньку плотогона…

Та заграли сурми, сповіщаючи війну, засурмили в полях і в горах, до лісорубів і плотогонів. Лісоруби й плотогони одягли військову форму й пішли битися з турками османського паші…

А поки війна закінчилася, дівчина Крісті вийшла заміж за старосту з сусіднього села — чоловіка заможного й багатого.

Відтоді молодий плотогон спохмурнів, озлобився серцем, зробився жорстоким і став схожий на зів'ялу квітку. А коли через три роки помер і дід Беладонна, він став геть самотній, чоло його помережили зморшки, очі обрамили синці, скроні осріблились, виросла довга борода. І схожий він став на старого у свої двадцять і п'ять років.

Однак плотогоном Крістя залишався найкращим. Коли він виходив плотом на рівнину, то ставив попереду високу тичку, закріплював її, щоб вона не хиталась, І піднімав на ній величезне вітрило, пошите із власних сорочок.