Чтение онлайн

Ця несподівана вказівка вразила Антона і ще раз, мов міцний опорний стовп, підкріпила його давнє прагнення. Всю зиму він намагався щось дізнатися про П'єра. Але ні портовики, ні купці, ні митники нічогісінько не чули й не знали про нещасного мандрівника та про його корабель.

Весною Антон продав батькову хату, і тепер у нього разом з тим, що залишив покійний, було досить грошей на корабель. І ось тут, у гирлі Дунаю, він випадково наткнувся на «Есперансу», яка здалася йому звісткою від П'єра Баяна. Корабля треба було відкопати з піску, полагодити, повернути до життя і в супроводі тіні зниклого друга перейти через океан до далекої землі, про яку вони мріяли вдвох довгі роки.

Він піднявся на пристань, мокрий і задубілий від холоду. Десь далеко проспівав півень, сповістивши північ… Сліпо блимали, догоряючи, ліхтарі на всіх трьох кораблях.

Ледве Антон ступив на палубу «Пенелопи», як перед ним виросла чиясь тінь.

— Це ти, Ісмаїле?

Кок прислухався до холодного вітру з півночі, який погрожував посилитись до ранку, і гірко зітхнув:

— Цей вітер добре йти на Стамбул.

— Так, Ісмаїле. Кращого й бажати не треба.

Турок зітхнув ще глибше.

— Завтра ви сходити на берег?

— Так, я залишаюсь тут.

— І Герасім брати з собою?

— Так, беру. Я не знав, що він тобі сказав про це.

Після тривалого мовчання кок нарешті зважився і, звівши очі на Антона, сказав благально, впалим голосом:

— Пане, взяти і Ісмаїл!

При світлі ліхтаря, що висів на щоглі, очі його були жовті, сумні, наче в бездомного собаки, а на обличчі був вираз постарілої дитини, полишеної батьком-матір'ю. Тільки скуйовджені й погрозливо настовбурчені вуса, мов голки в їжака, здавалося, були готові щомиті встряти до бійки.

— Я стояти біля стерна, мити палуба, шити вітрила, робити все-все!.. — благально правив своєї турок. — Готувати мусака [8] … Пекти сараїлі [9] … Я гарний кок…

Антон деякий час зважував його поглядом. «Вірний і чесний», — вирішив він. Чи міг він знати, скільки прикростей доведеться пережити через цього сором'язливого Ісмаїла, у скільки халеп вони всі вскочать завдяки йому? І водночас чи міг він знати, яким дорогим, яким неоціненним виявиться одного дня цей невисокий і сумовитий чоловік, попри всі неприємності й халепи!

— Гаразд!.. — відповів він, повагавшись. — А ти знаєш мій намір?

— Знаєш: Герасім сказати.

— Ну, то ще раз зваж: ми йдемо на край землі.

— Іти зараз! — пожвавішав кок.

— То проси розрахунок у кіра Яні й залишайся з нами!

Ісмаїл зітхнув, але вже полегшено, глянув на нього теплими очима й сказав:

— Дякувати!..

Сонце ледве піднялося на небі, коли «Пенелопа» віддавала кінці й важко повернулася вниз, узявши курс на Стамбул. Віяв північний бриз, дуже сприятливий для такої дороги.

Четверо людей на пристані махали на прощання руками, а екіпаж, уже поріділий, сердечно відповідав їм. Тільки капітан, стоячи за стерном, затиснув у зубах сигару і навіть не озирнувся. Він був сердитий, бо, по-перше, втратив дармового пасажира, з якого, певне, можна було б витягнути кілька дзвінких монет, а по-друге, клятий волох загріб у нього Герасіма. Ісмаїла не дуже шкода — від нього самі збитки при його умінні смажити баранину.

— Щасливої дороги й попутного вітру, капітане Яні! — гукав Герасім з пристані, збивши берета на потилицю, підставивши груди під порив вітру.

Це був високий чоловік, широкий у плечах, весь — ніби налитий металом, одне слово, людина, на яку при потребі можна покластися. Чорні жваві очі, пишні й настовбурчені вуса, ледь прибиті сивиною, кругле підборіддя, міцна шия надавали йому зухвалого вигляду, який вимушував кожного задираку ставитись до нього шанобливо.

— Ну от ми й залишили кіра Яні! — сказав Антон Лупан, коли «Пенелопа» віддалилась.

Люди збилися довкола нього.

— Зараз ми зробимо ось як: Ієреміє, ти підеш до міста й пошукаєш, де ми могли б зупинитися на якийсь час. Ісмаїле, ти залишаєшся тут, з речами, поки вернеться Ієремія, потім знайдете підводу й перевезете їх до господаря. Тільки обережно зі скринею, щоб там нічого не побилося. Коли закінчите, підете вздовж протоки до маяка, там і знайдете мене з Герасімом.

— Сьогодні ми не їсти? — спитав Ісмаїл.

Власне, це його не дуже турбувало, просто за звичкою турбувався про інших.

— Будемо, але готувати тобі сьогодні не доведеться, — відповів Антон. — Та ти не сумуй! Коли ми обживемося, ти готуватимеш усе, що заманеться, навіть сараїлі. А поки що харчуватимемось у закладі через дорогу. Ти вже зараз можеш піти й побачити, що нам дадуть на обід.

— Смажений короп! — упевнено відповів кок.

— Звідки ти знаєш?

— Я нюхати.

Усі троє зайшлися сміхом на превеликий подив Ісмаїла.

— Отже, про обід ми можемо не турбуватися, — сказав Антон. — Кожен хай робить те, що сказано. І приходьте до нас якомога швидше. Ієреміє, знайди кілька лопат.

— Не турбуйтеся, пане: лопати знайде мій двоюрідний брат Хараламб.

Залишившись сам, Ісмаїл обережно сів на скриню Антона Лупана, запалив люльку, підтягнув ближче мішок — сірий, довгий і широкий мішок з парусини, в яких моряки тримають усе своє майно, і, понишпоривши в ньому, дістав продовгувату дерев'яну коробочку, повну пензликів та різних фарб у баночках.

Кок якийсь час дивився крізь прижмурені повіки на голий берег, освітлений вранішнім сонцем, потім дістав з мішка шматок пап'є-маше, розгладив на коліні, змішав фарби й почав малювати краєвид, який бачив перед собою.

Раптом Ісмаїл стрепенувся, вдихнув у себе повітря і, облишивши мистецькі вправи, метнувся в заклад черва дорогу.

— Кіре Арістіде! — закричав він, притиснувшись скуйовдженими вусами до шибки. — Класти лавровий лист, класти перець і робити малий вогонь! Згоріти риба!

Давши ці поради, Ісмаїл відійшов і глянув на вивіску. Йому давно кортіло намалювати її — нову, гарну, але грек, затятий і скупий, нізащо не погоджувався. Це була стара іржава вивіска, на ній ледь можна було прочитати:

— Навіщо сумний? — спитав Ісмаїл.

— Хай співвітчизники знають, як я тужу за батьківщиною.

Але кок дуже добре розумів цей хитрий виверт. Співвітчизники, які заходять до цього далекого від рідного краю шинку, веселяться, а не сумують.