Чтение онлайн

— Дорогувато, братику! — крутили носом греки-капітани.

Турки, правовірні власники каїків на Босфорі, загнутих на кормі й на носі, мов капці в сералях, навіть голови не повертали, щоб глянути на цей чудовий корабель, хоч знавець міг би одразу сказати, що він здатний долати жорстокі шторми Північного моря і легко летіти по океану.

П'єр Ваян і Антон Лупан були добрими знавцями не тільки тому, що мали дипломи корабельних інженерів, а головне, що стільки літ підряд осягали в Сен-Мало науку ціннішу, ніж може дати будь-який інститут. А тисяча лір — саме стільки вони зуміли зібрати.

Обидва приятелі мовчки перезирнулись і, не змовляючись, подумали одне й те саме: навіщо будувати новий корабель, витрачаючи на роботу не менше року, не кажучи, що він обійдеться їм у п'ять разів дорожче?

— Пане, — сказав П'єр, відмовляючись сісти на стілець, запропонований капітаном, — «Марта» варта набагато більше, але в нас рівно тисяча лір, якраз стільки, скільки ви просите.

Вони всі троє були в каюті капітана, перед тим оглянувши судно вздовж і впоперек. Антон відчував, як під ним похитувався Босфор, у повітрі витав запах дерева, клоччя, смоли, і йому здавалося, ніби він іде океаном, і якесь ще неясне щастя підіймалося в грудях, охоплюючи його всього.

— З нашого боку непорядно користатися скрутним становищем, у яке ви потрапили, — вів далі П'єр. — Ми почекаємо тиждень, може, з'явиться купець і запропонує вам справжню ціну…

Капітанові здалося, що з нього глузують:

— Юначе, ти з якої планети впав?.. Але оскільки ти зі мною чесний, скажу і я тобі так само: ти вважаєш, що Стамбул такий порт, де хтось може прийти й сказати: «Чоловіче, ти просиш тисячу лір. Це дуже мало — візьми, будь ласка, півтори!..» Ніхто не дасть більше! Давайте ваші гроші, і вважаймо, що ми про все домовились! Інакше я виведу корабель у море і затоплю його власноручно, але не віддам береговим розбійникам!..

— А далі що робити? — уже по-справжньому перелякався Антон трохи згодом. — Може, не будемо поспішати, щоб не уподобитись тому щасливчикові, який виграв у лотерею слона й радів цілий день, а потім жахнувся, бо харчування ссавця його розорило.

Щастя, що в житті цих двох друзів сумніви одного врівноважувалися запальністю другого.

— Друже мій, — відповів П'єр, — той чоловік був просто дурень. Я на його місці пішов би в Африку, і слон там харчувався б сам, як і тисячі інших слонів.

— Що ти хочеш цим сказати? — спитав Антон.

— Будемо шукати команду…

— А чому капітан не знайшов жодної людини?

— Він старий і зневірений, як і всі старі, що тільки зітхають за давніми часами замість того, щоб зрозуміти день сьогоднішній. Якийсь час ми возитимемо вантажі по Егейському морю, по Мармуровому і за рік, якщо справи підуть гаразд, матимемо досить грошей на дорогу через Атлантику.

— Але ж наш контракт з дирекцією залізниць закінчується лише через рік!

— Один із нас залишиться і відповідатиме за обох. Адже ми підміняли інших.

— Воно то так, але ті люди принаймні були тут, їх бачили, вони ходили одержувати гроші.

— Можна облагодити й це! Чого тільки не можна облагодити в Туреччині! Я знаю тут службовців, які в одній і тій самій фірмі обіймають по кілька посад. Вчинимо так і ми. Хтось із нас буде водночас і П'єром Баяном, і Антоном Лупаном, падишах же із свого бюджету оплачуватиме їх обох, а це, зважаючи на наші потреби, дуже важливо…

Антон слухав його й недовірливо похитував головою.

— Але перш ніж шукати екіпаж, — провадив далі П'єр, — треба, мабуть, перемінити назву корабля. «Марта» щось говорить тобі?

— Жіноче ім'я…

— Звичайно, але навіщо на кораблі ім'я жінки, коли це не ім'я моєї коханої, бо й самої коханої в мене нема.

— І в мене теж! — зітхнув Антон.

— Юначе, ти сам вибрав свою дорогу! Але тепер назад вороття немає! Буде в тебе ще й кохання, якщо матимеш для цього час… «Марта» — мабуть, ім'я дружини капітана. Бідолашний чоловік вимушений був підкоритися варварському звичаєві. Якщо капітан не охрестить корабля іменем своєї дружини, це означає, що він не житиме з нею. У Сен-Мало був один рибалка, який мав шість жінок і шість разів міняв назву свого шлюпа. Коли він одружився всьоме, вранці після весілля, як водиться, пішов на берег з пензликом і фарбою, щоб здійснити належний ритуал. Але якийсь жартівник випередив його, і вночі шлюп набув собі ім'я, що справді підходило йому: «Синя Борода». Я не жартую: на березі Ла-Маншу всі знають цю історію.

— І він не перемінив назви? — спитав, усміхаючись, Антон.

— Ні, старий рибалка вирішив, що так буде краще. Але повернімося до «Марти»… Ти яке ім'я їй пропонуєш?

— Не знаю… Думаю, тут повинен бути якийсь символ, пов'язаний з нашими бажаннями.

— Тобто знову ритуал?

— Але ритуал благородніший, аніж у твого рибалки!

— Згода. Тоді назвім її «Есперанса»… [7]

Увечері того ж самого дня «Марта» мала вже нове ім'я, французький прапор і п'ять чоловік команди, ба навіть капітана, який, може, й справді був капітаном, але це підтверджували не документи, яких у нього не було, а галасливі портові свідки, готові поклястися на біблії або на корані.

— Хто з нас іде на борт, а хто залишається на суходолі? — спитав П'єр.

— Безперечно, відпливаєш ти. Ти досвідченіший моряк, ніж я, — відповів Антон.

— Гаразд, хай буде так. А ти представлятимеш мої інтереси в султана.

Увечері Антон, уже сам, перетнув Золотий Ріг човном і повернувся до залізниці.

Наступної неділі, прийшовши в порт, на причал Га-лати, Антон тільки очі витріщив: «Есперанса» стояла на тому самому місці, але здавалася меншою, осіла у воду.

П'єр сидів за столиком біля щогли й розмовляв з якимось незнайомцем у розкішній шубі. Це — кір Цімінадіс, найбільший купець на Босфорі, Мармуровому морі й на архіпелазі. «Есперанса» саме завантажилась його товаром: маслини, рис, олія, кава, лимони й апельсини — усього понад сім вагонів.

Антон перелякано глянув на вусатого велетня серед команди. Лише зараз помітив у нього глибокий шрам на обличчі.

— Його, здається, не було минулого разу. Ти не боїшся його?

— Сотіра? Я найняв його, коли ти вже пішов. Не знаю, що він за людина, але стерновий — чудовий, принаймні так кажуть капітани.

— А твій капітан?

— Спить у каюті, на кормі. Ні до чого діла йому нема. Через два рейси я вже сам буду за капітана.

— Ти, бачу, взяв товар! То як, ми розбагатіємо чи ні?

— Так, щойно підписав документи з кіром Цімінадісом… — якось стурбовано сказав П'єр. — Може, краще б ти пішов у цей рейс?

— Чому? — здивувався Антон.

— Бо треба йти в Галац. Ти відвідав би батьківщину. Адже не бачив її стільки літ!

— Це правда, але якщо ми хочемо якомога швидше піти через Атлантику, то не будьмо сентиментальними! Іди ти, як і домовились, ти досвідченіший, ніж я, тільки назбирай чим більше грошей!

— І ти теж! Не будь жалісливим, обдери султана!