Чтение онлайн

— Я мав лавки на базарі, торгував килимами й діамантами, але в війну розорився. Ох, ефенді, тепер я бідна людина!

— І що ж ви хочете від нас? Ми теж не багаті. Вірменин ще раз уклонився.

— Я прийшов спитати, чи не могли б ви мене взяти з собою до Пірея. Хочу спробувати почати торгівлю в Афінах, може, там мені поталанить, бо тут неможливо жити бідному вірменину.

Капітан запитливо глянув на стернового. Той м'яко підійшов, заклавши руки в кишені, дивлячись крізь примружені повіки на гостя.

— Пане, а що означає розоритися? Для мене й для таких, як я, розорення — коли нема й гроша на тютюн. Але ж у купців про це свої поняття. Тож скажіть-но, скільки гаманців у вас лишилося?

— Я зможу заплатити, аякже, я чесно заплачу! — відповів вірменин, уникаючи відповіді.

— То чому ж ви жебраєте в нас, а не підете на пароплав?

— На пароплаві багато злодіїв, — швидко почав Акоп. — А при мені є деякі пожитки. Ні, ні, це не цінні речі, так собі, домашнє лахміття — скриня, тюк, кілька мішків. На пароплаві за ними й слід прохолоне, бо тебе запхнуть у каюту, пожитки в трюм і до Пірея так обнишпорять, що залишишся без нічого.

Герасімові цей чоловік видався підозрілим, але не хотілося втрачати й заробітку.

— І скільки ви думаєте заплатити, якщо ми візьмемо вас?

— За себе й за багаж?

— Звичайно. Тільки беріть з собою не весь базар, інакше ми розірвемо угоду.

— Ну, палікаре. Одна скриня, один тюк, зо три мішки… Питаєте, скільки я заплачу? А скільки ви хочете?

Стерновий почухав голову:

— Давайте триста драхм, тобто п'ятнадцять ікосарів!

В Антона очі полізли рогом. Ціна йому видалась божевільною. За такі гроші міг жити цілий місяць найбільший візир. Але по обличчю вірменина майнула задоволена усмішка. Однак Акоп з базару швидко прогнав її й почав бідкатись, заламуючи руки:

— П'ятнадцять ікосарів? Звідки мені взяти такі гроші, палікаре? Будь же ти людиною і змилуйся над бідолашним розореним купцем.

Герасім завагався. Мабуть, він справді загнув понад міру, так можна й відігнати клієнта, але той, зиркнувши на стернового, мабуть, подумав, що моряк розсердився, бо сказав, важко дихаючи:

— П'ятнадцять ти сказав? П'ятнадцять я даю, бо я такий. Щедрість мене й погубила. Коли прийдемо в Пірей, я вам дам ще й кашемірову перську шаль — пам'ятайте Акопа з базару.

— Гаразд, пане, давайте завдаток — і по руках!

— Коли ми вирушаємо? — спитав вірменин, марно силкуючись приховати нетерплячку.

— Тільки-но настане слушний час — або вночі, або завтра вранці, — відповів цього разу Антон Лупан. — Отже, ви, ефенді Акопе, повинні бути тут увечері разом зі своїм майном.

Відлічивши п'ять ікосарів завдатку, вірменин щось подумав, дав ще десять, тобто повну плату, і пішов до трапа назадгузь, кланяючись на кожному кроці. Цієї миті капітан відчув якийсь дивний погляд десь із натовпу на пристані — швидкий і пронизливий. Він пильно подивився туди, але в юрмиську на березі не помітив жодного обличчя, яке могло б привернути увагу. «Здалося», — подумав він і обернувся до своїх.

Ті вже помилися, переодяглись і готові були в дорогу. З'явився й Ісмаїл, одягнений по-морському, але замість берета на голові в нього була феска.

— Гей, Ісмаїле, ти йдеш з нами чи додому? — спитав Антон.

Кок нерішуче знизав плечима і враз сахнувся назад, побілівши, мов стіна.

Саме тут нагода сказати, що Ісмаїл ще парубком пройшов Чорне, Мармурове, Середземне, Червоне моря, ходив навіть в Індійський океан на всіляких кораблях з різними капітанами, він переборював шторми, бився з тратами, рятувався в корабельних катастрофах —» одне слово, людина бувала й відважна. І хоч його зовнішність — був він низенький, лисуватий, голова кругла, мов гарбуз, обличчя жовте, ніс восковою грудочкою приліпився між маленьких оченят, а під носом вусики з двох дюжин ріденьких волосин — не відповідала його відвазі, одначе ніхто не ризикував ставити її під сумнів — ні друзі, ні вороги.

Отож товариші здивовано підвели голови, побачивши жах, що враз вималювався в нього на обличчі.

Перед трапом стояла, взявшись у боки, велика й опасиста туркеня. Ноги її, що, здавалися, були товщі, ніж кнехти на пристані, взуті в жовті чоботи з запущеними під бузкові шаровари халявами, одягнута вона в голубу мантилью, а обличчя покривала чорна чадра, під якою вгадувалися жваві очі — такі бувають у чортів у пеклі.

Ісмаїл хитнувся ще крок назад, обличчя його з білого стало червоне.

— Гюльсум! — ледве чутно простогнав він. Туркеня ступила до нього.

— А, знайшла я тебе, розбійнику! — почули ті, хто знав турецьку мову. — Ти втік з «Пенелопи», втік від кіра Яні і вирішив, що втечеш і від Гюльсум? Куди ти запропастився ще з осені, негіднику? — вела далі туркеня. — Піти — то ти знав, а прислати гроші — ні. Я продала віслюка, чуєш, волоцюго!

Ісмаїл проковтнув клубок сліз і болю:

— Гюльсум!..

— Я продала ятаган, атласні шаровари… Килим…

Ісмаїл витер очі.

— А зараз куди ти йдеш, негіднику?

— Я повернувся додому, Гюльсум!

— В одязі гяура? Згинь з моїх очей і одягни шаровари!

Кок подався задки на ніс, а там стрімголов скотився вниз. Жінка залишилася стояти перед трапом, взявши руки в боки, притупуючи ногою так, що здригалася пристань і дзвеніли кнехти.

— Пане, — обізвався Герасім, аж нетямлячись, — а може, випустити Негріле, як ви вважаєте?

Капітан заспокоїв його:

— Герасіме, тут родинні справи, ми не маємо права втручатися в них, хоч би там що!

Невдовзі Ісмаїл вийшов на палубу уже в шароварах і в свиті. Замість фески на ньому був тричі намотаний тюрбан, і він почував, що голова важка, мов після бенкету.

— Пане! — пошепки звернувся він до Антона. — Дати п'ять лір, могти?

— Авжеж, Ісмаїле. Це твоє право. Тільки лір у мене нема, є ікосари.

— Ікосар добре, міняти в міняйло.

Взявши гроші, кок пішов до трапа ходою хворої людини.

— Ісмаїле, не забудь, уночі відчалюємо! — гукнув йому Герасім по-турецькому, щоб зрозуміла і дружина.

— Він прийде, коли я йому дозволю! — відповіла Гюльсум, злегка розгойдуючись усім тілом за два кроки перед своїм нещасним чоловіком.

Якщо вона ще раз прийде, я викину її в Босфор! — скреготнув зубами Герасім, почорнівши на виду.

— Дивись, щоб часом не було навпаки…

— Ну, гяури, — сказав Антон, переймаючись знегодою бідолашного кока, — ходімо й ми — решту все залишімо на волю аллаха!