Чтение онлайн

— За це сміття, ефенді капітане, видайте морську книжку для одного чоловіка з нашого екіпажу.

— Документи є?

— Після всього ви ще хочете й документи?

Коли вони прийшли, повернувся й Ієремія з вокзалу І стояв на палубі, спершись на мушкет. Невдовзі повернувся й Хараламб, але новин і в нього було не більше, ніж у його двоюрідного брата.

Антон вирішив не затримуватись довше в цьому негостинному порту. З суходолу дихав легенький вітерець, але на пагорбі, по той бік Ієні Махаллі, було видно, як хитаються гілки на деревах, а у відкритому морі, скільки сягало око, грали хвилі, здіймаючи білі баранці. Отже, вітер зовсім не тихенький.

— Приготуватись до відходу! За півгодини піднімаймо якір!

Акоп полегшено зітхнув.

— А Ісмаїл? — спитав Герасім, глянувши на берег.

— Якщо не прийде, підемо без нього. Я сказав йому бути перед обідом. Дуже прикро, але, здається, йому ні крутили голову. В Галліполі чи в Піреї знайдемо іншого кока…

Антон вирішив ще раз зайти в готель «Пера-Палац».

— Я залишу тут кілька рядків для пана П'єра Ваяна, — звернувся він до портьє. — Скажіть йому, що за два тижні я повернусь сюди. Хай почекає або хоч скаже, де його шукати.

Повернувшись у порт, він ще здалеку побачив, що екіпаж, замість готувати вітрила, товпиться біля носового люка. Тільки Акоп метається по палубі, бо не може дочекатися відплиття.

— Гей, що там таке? — гукнув капітан з берега. Люди присоромлено розступилися, і Антон побачив

Ісмаїла — одягнений по-східному, той сидів на люкові, мов султан, і задоволено посмоктував люльку, оточений дружинами в чадрах. Хараламб усе крутився біля Лалель, намагаючись побачити обличчя, а туркеня жартівливо сміялася своїм тремким сміхом.

— Що, Ісмаїле, — спитав Антон, вибігаючи по трапу, — хочеш посадити на наші голови весь свій гарем?

— Вони прийшли тільки провести його, пане! — підскочив Хараламб, беручи турка під захист.

Лалель щось солодко проворкувала під вуаллю. Решта обернули голови до неї, і з-під усіх чадр ніби щось блиснуло.

— Валіде робити сараїлі, — радо сказав Ісмаїл, показуючи на цілий ряд горщиків біля люка.

Четверта дружина, якої досі ніхто не бачив і не чув, засміялася так басовито, ніби чоловік. Та й її саму, наскільки дозволяла роздивитися голуба мантилья, радше можна було б сприйняти за носія.

— Цю ми поставимо піднімати якір, — сказав Ієремія, остерігаючись близько підійти до неї.

— Ісмаїле, прощайся, ми не можемо гаяти час, — сказав Антон, ідучи до каюти.

Коли туркені підводились, Хараламб — будь що буде! — підійшов до Лалель і підняв її чадру. Гяури встигли побачити ніжне рожеве личко з червоними. губками, о білими зубками, з глибокими й голубими, мов небеса, оченятками, які злякано закліпали під довгими й важкими, ніби фіранки у спальні султана, віями. Інші три закричали, накинувшись на проклятого гяура:

— Брудний собака! Щоб тобі ворони очі виклювали!..

Гюльсум схопила в руки багор і ледве не тріснула ним по голові бідолашного Хараламба, якому нікуди було тікати.

— Чума на тебе, мерзенний гяуре!

Тільки Лалель жартівливо воркотіла під чадрою, ніби була щаслива, що моряки побачили її личко.

Туркені накинулись на неї й потягли до трапа, лаючи й трясучи, мов ганчірку.

— А ти, Ісмаїле, чому нічого не кажеш? — спитав Хараламб, підходячи до кока, який сидів на люкові, мов падишах.

— Ні, казати! Ти що шукати під чадра? Га?

«Ну, зараз почнеться», — подумали всі, але, на загальний подив, наступної миті кок, хоч і здавався осатанілим від люті, усміхнувся, зітхнув і м'яко сказав:

— Ох, аллах, аллах!.. Хараламб бачити, які я мати очі!

— Ну, годі, Ісмаїле! — знову звернувся до нього капітан, який уже встиг переодягнутися. — Підняти вітрила! Забрати трап!.. Гей, а це ще хто такий. Що таке, діду?

На пристані перед трапом з'явився бородатий чернець у дірявій скуфії, побілілій від пилюки, в маслиновій рясі, підперезаній шматком пояса. На шиї в нього висіли дешеві дерев'яні чотки, а через плече — важкі бесаги.

— Бог з вами! Хто капітан? — спитав він, осіняючи себе хрестом.

— Я. А ви, судячи з одягу, прийшли з гір Атосу?

— Саме так, — відповів чернець, піднявшись на палубу й скидаючи бесаги. — Я з монастиря святого Мини, але ходжу по світу вже більше року, збираю гроші, бо в нас згоріла церква і ми не маємо де возносити хвалу нашому владиці небесному.

— А від нас що ви хочете? — спитав Антон, пильно дивлячись на нього. Очі, голос, навіть зовнішність ченця — все видалось йому знайомим. Мабуть, він уже десь зустрічав його, бо тут багато ченців з гір Атосу.

— Нічого особливого… Я чув, ви йдете в Пірей.

— Так, у вас добрий слух.

— Я просив би взяти з собою бідного ченця, який мучиться во ім'я Христа. Я йшов пішки від Атосу сюди, шість місяців ходив і зібрав дещицю, але мало, бо люди скрізь бідні. Якщо тобі, сину, не дуже великий гак, то я просив би допровадити мене до Скіроса, бо там є віруючі і я сподіваюся зібрати трохи грошей. А потім буде видно, що далі робити; може, знайду якийсь баркас та обійду тамтешні острови… Але про це не турбуйтеся. Якщо допровадите мене до Скіроса й висадите на березі, далі мені допоможе милість божа та людська доброта.

— Що робити, Герасіме, з цим пасажиром? — спитав Антон.

— Візьмемо, пане. Втратимо небагато, якщо допровадимо його й до Скіроса.

— Дякую, бог віддасть тобі сторицею! — сказав монах і полегшено зітхнув.

— Тоді, отче, розташовуйтесь, — вирішив Антон, — бо в нас нема часу на балачки. Ну, хлопці, підняти якір!

Заскрипів важкий ланцюг, швартови впали з кнехтів, вітрила попливли по щоглах, і пристань Галати з юрбою роззяв на березі почала поволі віддалятися. Ліворуч видно було вежу Леандра, а праворуч — зруйновані стіни старого палацу.

«Сперанца» взяла курс на зюйд-вест, залишивши позаду схвильований Босфор. Праворуч купались у зелені кольорові стіни хат, білі палаци, вежі й мінарети.

— Чому вони фарбують будинки у різні кольори, пане? — спитав Ієремія.

— Це давній звичай. Раніше кожен рід людський у Стамбулі повинен був фарбувати стіни у свій колір, щоб відрізнятися від інших. Вірменів примусили фарбувати її чорне, могильне, греки були щасливіші, у них червоний колір, мов кров бика, і лише турки мали право білити вапном або користуватися іншими, веселішими кольорами. Сьогодні ці порядки вже відмерли, але люди псе одно так само розмальовують свої житла, бо, видно, звикли.