Чтение онлайн

— Я не знаю, де ця країна, але з ваших слів виходить, що туди треба йти цілий рік.

— А може, й два!

— Та що ви кажете?

Ієремія був радше цікавий, аніж переляканий, і вже дивився не скоса, а прямо, і в очах його виблискували іскорки.

Капітан, оскільки ніхто з команди не прийшов йому допомогти, сам-один посунув до трапа, тягнучи за собою тюк. Антон Лупан жваво привітав його, заступивши дорогу:

— Добрий день, капітане Яні!

Капітан виплюнув сигару з зубів.

— А ти звідки знаєш, що я капітан Яні?

Незнайомець на причалі хитрувато усміхнувся йому:

— Варто тільки глянути на вас, то одразу побачиш, що ви капітан. Та ще й який капітан! Я, правду кажучи, навіть подумав, що ви можете бути власником великого вантажного судна.

Кір Яні надувся, розправив груди, глянув орлом. Потім сплюнув, прикидаючись сердитим.

— Мені не треба великого судна, братику. Мені краще бути капітаном на власному кораблі!

— А оцей прекрасний корабель ваш?

Та одразу збагнувши, що передав куті меду, не дав йому оговтатись, бо капітан міг би й справді розсердитись. Він назвав його Яні — так звалися всі капітани з архіпелагу. Отже, швиденько постарався перемінити мову на інше й сказав:

— Ви, мабуть, ідете в Пірей, капітане Яні. Так?

— Хай і так… А що вам до того?

— Я хочу, щоб ви взяли двох подорожніх…

— А куди вам треба, братику?

— До Стамбула, а може, й далі…

Капітан витріщив очі. Дивно, що так ошатно одягнений молодик хоче мандрувати на його судні, коли за два-три тижні можна дочекатися пасажирського корабля. Якщо в нього є гроші, а це відчувається, то навіщо поспішати? І раптом йому сяйнула думка: «Він натворив біди, вчинив шахрайство або, може, навіть убив когось і хоче якомога швидше сховати кінці… Це поважна птиця, треба скористатися нагодою та обскубти її гарненько!» А вголос відповів, намагаючись бути стурбованим:

— Так, братику, брати тебе чи не брати? А якщо я вклепаюся з тобою в халепу?

Антон Лупан зрозумів хід його думок, але не вважав за потрібне щось з'ясувати перед ним, — хай думає, що хоче.

— Ну, кіре Яні, кажіть, скільки це коштуватиме?

— Харчі мої?

Ієремія знову ковтнув слинку, — з люка почулося, як зашипіла баранина, видно, її перевертали на мангалі.

— Так, харчі ваші, кіре Яні!

Капітан дістав нову «Гавану» й відкусив кінчик.

— Ти спатимеш у моїй каюті — п'ять ікосарів [3] . Він спатиме на палубі — два ікосари. Іншого місця в мене нема.

— Де він спатиме, побачимо потім. Отже, така ваша мова: сім ікосарів — і по руках.

Капітан зачудовано закусив сигару: «Треба було сказати двадцять, а може, навіть двадцять п'ять ікосарів. Ну й віслюк же я!» Але вже пізно, капітан мусить дотримувати слова, якщо він капітан.

Візник з Ієремією перенесли скриню на палубу, і тепер два подорожні могли вирушати в дорогу.

Капітан поспіхом спустився в каюту, швиденько замкнув шафи й шухляди, показав пасажирові, де той спатиме, а сам зібрався до міста.

— Коли ми вирушаємо, кіре Яні?

— Якщо буде попутний вітер, то завтра в обід!

— Ну, Ієреміє, пора пересвідчитись, чи справді той баран такий смачний, чи тільки здається.

І вони обидва попрямували до носового люка.

— Добридень, палікари! [4] — гукнув Антон Лупан з порога. — Зичу вам смачного, бо, бачу, маєте біля чого поратись. Здається, ви роздобули чудового барана!

— Просити до столу! — сказав один чоловік із екіпажу, почервонівши, мов парубчак, бо саме він вибирав і смажив барана.

Це був корабельний кок і водночас помічник стернового Ніл Жіфер Ісмаїл, людина років сорока, дрібненький, але жилуватий, як і всякий моряк, з кругленькою головою, з жовтим від природи, а не від якоїсь хвороби обличчям, з настовбурченими під носом-картоплиною вусиками, ніби він сердився на весь світ.

— Та невже! — вигукнув стерновий, не обертаючись до прибулих. — Аби я не залишив його на Червоному морі, то з голосу міг би сказати, що це Антон Лупан!

При цих словах він повернув голову і ледь не вдарився об стелю, бо був майже вдвічі вищий, ніж Ісмаїл.

— Свята прародителько, та це ж таки він! — вигукнув, то бліднучи, то червоніючи. — Звідки ви тут, пане? Невже з нечистим злигалися?

Антон Лупан пильно глянув на нього і прояснів на обличчі:

— Невже це ти, Герасім-контрабандист із роду шахраїв і дурисвітів?

— Так, це я, пане, ви можете кричати скільки завгодно, я тут не боюсь нікого. То в Порт-Саїді я попросив би говорити тихше: мені дуже не подобаються арабські в'язниці.

Вони потиснули один одному руки, потім щиро обнялися, як двоє давніх друзів після довгої розлуки.

— Братове, — почав Герасім, тепер уже грецькою мовою, обернувшись до своїх, які здивовано витріщили на них очі. — У сімдесят восьмому році я й мій брат Панаїт були в Порт-Саїді на арабському кораблі…

— І переправляли гашиш! — урвав його мову Антон Лупан.

— Але то був лише приробіток, пане. Не міг же я вдовольнятися тими десятьма піастрами на місяць, які платив мені жаднюга-капітан.

— Сідати обідати! — ще раз запросив Ісмаїл новоприбулих.

Люди з екіпажу посунулись на лавах обабіч столу, вивільняючи місце для гостей. Ієремія залишив торбу біля трапа, але з мушкетом не розлучився, так і сів, тримаючи його під лівою рукою.

— Як я вже вам казав, братове, — вів далі Герасім, — це було в сімдесят восьмому році, ми чекали в Порт-Саїді вантаж до Бербери. Стоїмо біля причалу, а довкруг нас снують безліч суден та баркасів — і турецьких, і грецьких, і арабських. А народу на причалі видимо-невидимо — купці, носії, моряки, роззяви, жебраки. Біля нас пришвартувалася шхуна якогось Гусейма, а в цього Гусейма була сестра, Аднана, яку він бив щодня. Чому він бив її і навіщо возив із собою по морях — хто міг знати? В арабів не так, як у нас, не спитаєш, не вивідаєш, а коли подивишся трохи довше, ніж слід, то можеш одержати ножаку в горлянку… Отож одного ранку Гусейм знову взявся чубити свою сестру. Дівчина не плакала, тільки скрипіла зубами та виблискувала ненависно очима: видно, горда, хоч з вигляду й дитина. Ми ж на це навіть дивитися не ризикували. Тільки поглядали краєчком ока та мовчки лаялись. А одного разу якийсь молодик, бачте, ніби глузд стративши, зупинився на причалі, почервонів, потім метнувся на трап, скочив на палубу і одним ударом кулака в щелепу звалив араба за борт, мов тюк. Жаль, що поблизу не було жодної акули; витягли люди цього мерзотника!.. І той юнак, який зробив це, ось він, перед вами.

Усі повернули голови до гостя й почали з цікавістю розглядати його. Бо кожному, хто подорожував там чи хоч чув із розповідей про тамтешні звичаї, це видасться неймовірним. Ієремія, хоч і не все зрозумів з грецької мови, теж витріщив очі на Антона Лупана, забувши навіть про барана. Виходить, новий його пан — людина, яка стрічається не щодня. Тепер він був радий, що пішов разом з ним, бо ще донедавна думав, що вночі, попоївши смаженої баранини, він тихенько дасть драла, адже це йому нічого не варто.