Чтение онлайн

Антон Лупан звівся на ноги, силкуючись приховати нетерпіння. Знав: якщо урве або хоч поквапить, доглядач маяка замкнеться в собі, як усі старі, коли робиться не по-їхньому, і тоді з нього не витягнеш ні слова.

— Отож і кажу, — вів далі той, — вийшов я на бер моря. Землянка моя була трохи нижче порту, отам, д саме зараз склад. З моря дув сильний вітер. Дунай на бух і стогнав, а по той бік, за очеретом, чутно було, як шаленіло море, сказати б, ніби його мучили тисяча чортів. І тут наче блиснуло світло в комишах… «Не інакше, знову розбійники! — подумав я. — Мабуть, уже щось відчули прокляті й готуються до грабунку!» Тоді я взяв трохи ближче до моря. Не встиг вийти з комишів, як майнула якась тінь, щось схоже на літаючого звіра швидко мчало до берега, до ліхтаря, що метався мов божевільний. Блискавка освітила берег, і я побачив корабель, як він спіткнувся, сівши днищем на пісок. Одна щогла переламалась, тільки тріск і гуркіт. Майнули шматки вітрила, підхопленого вітром, ніби сліпі чайки. Коли погасла блискавка, погас і розбійницький ліхтар Може, в заростях були ще люди і дивилися так сам як і я, але хто міг боротися з ватагою Безбородого, коли їх багато і жоден не забариться вгородити ножа груди? Почулися крики, далі постріли. Стріляли з корабля, але в кого і як, мабуть, і самі не знали… Три дні тривав шторм. Четвертого дня море заспокоїлось і ввійшло в свої береги, а на березі не лишилось і сліду ні розбійників, ні подорожніх. Тільки корабель лежав на боці, присипаний піском… Прийшли й наші люди, хотіли поживитися чимось, бо те, що море викидає на берег, нічиє, воно не належить нікому. Але не було чого взяти. Розбійники пограбували чисто все.

— І ніхто не покарав тих бандюг? — спитав Антон, важко дихаючи.

— Хто їх може покарати, пане? І як доказати? Цей Безбородий мав свого корабля, тримав його в порту, як чесний моряк, ходив вряди-годи у Стамбул, у Салоніки і навіть возив товар, так що й подумати не можна… А втім, він недовго й був тут. Тільки-но почалася війна, він підняв вітрила й пішов. Кажуть люди, ніби чинить розбій у грецьких і турецьких морях, але я не певен, чи то правда…

Тут старий побачив, що сонце ховається в зарості очерету, й заквапився.

— Я забалакався й забув про маяк, — сказав він, швидко підводячись.

Антон Лупан пішов разом з ним до протоки, їхні тіні витягувалися далеко вперед, аж до очеретів біля маяка. Уже на березі старий, відв'язуючи човен, припнутий до каменя, підвів очі й глянув на чужинця.

— Пане, вибачайте, що питаю, але моя розповідь, здається, засмутила вас., Що вам до того корабля, який уже стільки літ гниє на березі?

— То мій корабель, дідусю! — відповів Антон Лупан.

— Ваш?..

— Так, мій і мого друга, який загинув, мабуть, тоді…

Течія в протоці підхопила човен. Старий швидко нагнувся, ніби переляканий, потім випростався, дивлячись на берег, та так і стояв, аж поки човен, погойдуючись на хвилях, прибув до маяка.

Запали сутінки, і вода в Дунаї потемніла, коли Антон Лупан повернувся в порт. На кораблях світилися нічні вогні.

З дерев'яного кнехта на причалі підвівся Ієремія, спираючись на мушкет, ніби на ціпок.

— Я давно чекаю вас, пане. Будуть якісь розпорядження?

— Так. Цієї ночі ми ще переночуємо на кораблі, бо зараз ніде шукати собі притулок. А завтра вранці заберемо багаж і попрощаємося з капітаном.

— Як це так? — Ієремія невимовно здивувався. — Ви так швидко передумали? Ми вже не підемо в ту довгу дорогу, про яку ви казали?

— Підемо, але не кораблем кіра Яні…

Антон пішов на палубу шукати стернового.

— Герасіме, ходи-но сюди!

Ієремія залишився на причалі, приклавши одну руку до рота, а другою спершись на свій окований ціпок. «Тут криється якась таємниця. Щось його мучить!» — сказав він подумки, хитаючи головою.

А втім, не треба бути дуже мудрим, щоб здогадатися про це. Адже цілком природно, що й люди мають таємниці, а не тільки кораблі, викинуті на берег!

Ми носимо в собі таємниці, великі чи маленькі, і коли вони відкриваються, то втрачається частина їхньої сили, а іноді втрачається вся, мов пух кульбаби під подихом дужого вітру. Ми маємо таємниці, носимо їх, страждаємо, сумуємо, плачемо через них або сміємося й радіємо…

Чому в маленьких очах кіра Яні, який бенкетував з капітанами на пристані, час від часу з'являлася хитренька усмішка? Бо капітан «Пенелопи» приховував таємницю! Може, вона крилася в тому вузлі, з яким він зійшов у Галаці, чи в другому, з яким він повернувся назад? Може, там було золото, коштовності? Греки з Галаца чи з Бреїли багато разів посилали на батьківщину свій гіркий заробіток саме такою дорогою. Переправляти сушею — небезпечно, бо в горах чатували на подорожніх розбійники. Але ж і на морі могли напасти пірати! Та до дідька, хто там зверне увагу на якесь корито, що везе п'ять вагонів пшениці!.. Може, саме тому й усміхався капітан «Пенелопи», тихенько вираховуючи ту частку, яка перепаде йому.

Чому Герасім, грек з-під Пірея, так гарно розмовляє по-румунськи, а коли спитаєш у нього про це, він похнюплює голову і стає сором'язливий, мов дитина? Хіба нема в нього таємниці?

А Ієремія?.. Антон Лупан не звернув уваги, та коли той розповідав про весілля в водовоза, голос його був з гіркуватим присмаком, мов зернина яблука на зубах… В Ієремії справді на душі було гірко: цілий рік, відколи переселився до водовоза, він потай любив Гіочіку, і про це не знав ніхто — ні вона, ні водовоз, ні навіть його двоюрідний брат, бо, може, не забирав би її в нього з-перед носа… Ієремія не мав на нього зла, не заздрив йому, навпаки, навіть пишався ним.

Але в кого нема таємниць?

Якщо хазяїна портового шинку струснути як слід, то хіба не потечуть із нього шахрайства, мов зерно з прогризеного мишами мішка?

І доглядач маяка, старий Іфрім з побілілою головою, має таємницю, таємницю набагато тяжчу, аніж усі ті, про кого ми згадували досі. І якби хтось проник у неї, то жахнувся б. Та облишимо поки що Іфріма з його таємницею!..

Чому ж дивуватися, що й Антон Лупан має таємницю?!

Давно запала ніч, чорна березнева ніч, довкола все заснуло; вщух південний бриз, вмовкло шарудіння жовтого торішнього комишу, тільки цьогорічний випинався зеленими стеблами і ніби співав величальну пісню весні, яка пробуджувала трудівницю-землю; її могли чути ті, хто мав слух до потаємного голосу стеблин, які ішли в ріст. З лагідним жебонінням Дунай ніс у діл свої води… Трохи поодаль сонно блимав маяк над морем, покритим білою югою. Ніде ні руху, ні вогника в порту. Тільки на щоглах усіх трьох кораблів світилися задимлені ліхтарі.

Антон Лупан сидів на причалі, накинувши плащ на плечі, опустивши до води ноги, трохи нахилившись уперед. Річка котила свої води вниз, його думки важко пробивалися по течії вгору.

Ця річка, яка протинала міста й країни, знайома йому давно, сімнадцять літ, з нею пов'язано стільки мрій, що іноді Антонові здавалося, ніби в них обох один початок. Він пригадав дорогу на Джурджу в 1865 році, коли йому відкрився світ перед очима, бо саме тоді, можна вважати, починалося його свідоме життя. Про те, що було раніше, він думав мало: низенька хатина в Бухаресті, під пагорбом монастиря Михая-Воде, садок з горіхами і грушами, що тягнувся аж до заболоченого берега Димбовиці, туди, де зараз міст Ізвор; тоді там водовози набирали воду в бочки, а діти передмістя галасливо купалися разом з качками й гусьми. Його дід, хоч і не вчився по чужинах, був архіваріусом при митрополиті, президентові дивану [6] , тобто стежив за дотриманням законів, людина освічена для свого часу. Найстаршого з-поміж дітей, Антонового тата, він зробив своїм спадкоємцем, хоч той і не був дуже запопадливий до роботи і менш освічений, ніж він, однак відав архівом аж до Ясського возз'єднання Румунії. Тоді для цієї посади знайшли грамотнішого чоловіка, що здобув науку на Заході. Батько не мав університетських титулів, отож вимушений був опуститися на кілька сходинок і ковтати пилюку на досить низькій посаді.

Мати Антонова померла, народивши другу дитину, яка не прожила навіть дня. Антон залишився з батьком. Між батьком і сином-одинаком встановилася рідкісна дружба, яку Антон порівнював хіба що з дружбою з П'єром Баяном, але це було набагато пізніше.

Батько потай писав історію Румунії і так само потай готував майбутнє своєму синові. У сад на березі Димбовиці приходили з двадцятеро дітей, яких він учив грамоти, беручи по два золотих у місяць із синків заможних купців; але були поміж ними й такі школярі, з яких він не брав нічого, бо статки в тих були малі.

В усі часи на світі є люди добріші, лагідніші, мудріші, чесніші, ніж інші, і доброї пам'яті Антонів тато належав саме до таких. Знав він багато, навіть дивно було, що стільки могло вміститися в голові однієї людини, але розумів, що перед уселюдськими знаннями його власні знання дуже мізерні, тому намагався при найменшій можливості відкласти два, три, чотири або й п'ять золотих, щоб можна було згодом послати сина вчитися на Захід. Він сподівався, що наука принесе синові радість і шану, яких не довелося зазнати йому самому.