Чтение онлайн

Антон пригадав день, коли вони вирушили в дорогу, вмостившись обидва на дерев'яній люльці поштового повозу, який називали вслід за чужоземними подорожніми диліжанс або омнібус. У батька розвівалась на вітрі борода — велика, біла, ніби в святих отців з монастиря Михая-Воде, лоскотала йому обличчя, — і в цьому юний мандрівник, в якого серце було, мов комашка, а душа — як небо, відчував прощальну ласку, а сам він весь був охоплений острахом і сумнівами… Адже вирушає в такий далекий світ!..

Вони зупинилися в брудному містечку на березі Дунаю і зайшли переночувати в заїзд «Hottello dei Vapori», який тримав веселий балакучий італієць. Він поселив їх у непровітрюваній комірчині біля конюшні. Були в заїзді, звісна річ, і кращі помешкання, з дерев'яними балконами, що виходили на вулицю, але то для багатих подорожніх. Батько й син пробули там два дні, чекаючи австрійського корабля. Вранці третього дня Антон сів на «Ерцгерцог Альбрехт», мабуть, найстаріший корабель у Дунайській компанії, і розлучився зі своїм батьком, навіть не відаючи, що вже ніколи не побачить його.

Відтоді він побував у багатьох країнах, вздовж і вшир пройшов Середземномор'я, знав Червоне море, Персидську затоку й Індійський океан. У світі відбулося стільки перемін, що й думкою не осягнути, а Дунай так само несе свої води.

Майже десять років Антон був у Парижі — там закінчив ліцей та політехніку, здобув диплом інженера і знайшов гарного приятеля, П'єра Ваяна. Старший на сім років, П'єр облишив навчання на інженера і в 1865 році, саме тоді, коли Антон прибув у Париж, пішов прокладати Суецький канал. Через три роки, — Антон тоді був в останньому класі і вже крутився біля політехніки, — П'єр повернувся з Порт-Саїда, засмаглий, вимучений хворобами, ослаблий, змарнілий і розчарований. Усе, що було там, у тому далекому краю, битому стужами й піщаними бурями, тепер вгадувалось ніби вві сні. Він марив, що поверне пустелю до життя, що виникнуть там нові міста й села у зелених садах — і копав канал. Працював три роки сумлінно, затято, але одного дня його силоміць репатріювали, бо полаявся з начальником дільниці — людиною мовчакуватою, з застиглим, мов у мерця, обличчям і риб'ячими очима, який не знав ні їхніх імен, ні національності, а визнавав тільки нагая для спин одурманених чорноробів.

Відтак П'єр Ваян знову вирішив стати інженером і будувати кораблі, як того волів його дід, пославши по науку в Париж.

Антон швидко заприязнився зі своїм старшим колегою, трохи сутулуватим у плечах, як усі натруджені люди, з виснаженим і передчасно порізаним зморшками обличчям, з білявим галльським волоссям, з неймовірно голубими очима, що так не пасували до його скептицизму й печалі. Чому вони заприязнилися — не знали й самі, та, врешті, й не намагалися з'ясувати.

Після навчального року молодий румун, не маючи змоги поїхати додому на канікули на два місяці, бо дорога довга й важка, подався з П'єром на північ Франції, у Сен-Мало, відоме серед моряків, рибалок і корабелів містечко. Було воно якраз саме там, де Ла-Манш зустрічається з Атлантикою. Знали Сен-Мало корсари, які впродовж кількохсот років завдавали відчутних ударів по Англії.

Там жила сім'я приятеля і дуже багато родичів, бо Баяни — старовинна родина, представники її були майже на всьому північному узбережжі Франції. Тільки П'єрів батько, — як і всі чоловіки, моряк, — загинув десь біля далеких берегів.

У Сен-Мало Антон побачив інше життя, познайомився з морем, шлюпками, кораблями, рибалками, моряками й полюбив їх. Відтепер щоліта він жив між ними, виходив у море, ставив вітрила, піднімався на щогли, тримав стерно, тягав важкі канати, чистив рибу на слизькій палубі, спав на вузькій і твердій койці, як і належить морякові, у хитавиці — то ворожій, то лагідній, під невмовкну пісню океану.

Коли шаленів шторм і рибалки не виходили в море, обидва приятелі йшли до будівельників кораблів, адже тут не було й латочки вільного місця, де б не стримів із піску скелет майбутнього корабля. Під вітром, який свистів між шпангоутами, Антон Лупан учився володіти сокирою, пилкою, свердлом і рубанком.

Дід П'єра Ваяна, pere Leon, тобто дід Леон, як називали його всі люди в містечку, досить міцний і працьовитий на свої сімдесят два роки, був людиною мовчазною. Безперечно, внук успадкував від діда деякі його риси.

Дід витягнув на пісок старий шлюп тонн на вісім, яким ходив по рибу в останні роки, поставив його перед хатою, скинув щоглу, підпер кілками і тепер постійно жив у ньому, що, врешті, не було дивно для старого моряка — у Сен-Мало багато хто перетворив на житло кораблі своєї молодості.

Нікого ні з рідні, ні з сусідів старий не пускав на борт, жив там, мов сич, сам прибирав, сам готував собі їсти й прав білизну.

Хоч дід і послав оволодівати інженерною наукою найстаршого зі своїх онуків, це не означало, що він ставився до нього з більшою любов'ю, аніж до решти кревних. Коли ж побачив, що П'єр іде морською дорогою, а він неспроможний його перепинити, як не можна зупинити оленя в лісі, старий тужливо дивився йому вслід, і ніхто не знав, звідки взялася та туга й чому вона крає дідові Душу.

Тільки з одним чоловіком зійшовся він трохи ближче — запрошував до себе в каюту, частував скляночкою абсенту в корчмі, іноді вони про щось розмовляли, хоча дід Леон і при ньому не веселішав. Цей чоловік, дід Жір, як його називали, незважаючи, на те, що йому ледве-ледве виповнилось п'ятдесят років, теж морякував. У його житті не було таємниць, але П'єр та його приятель не знали, власне, про нього нічого, крім того, що він колись потрапив у корабельну катастрофу, про яку не хотів розповідати, хоч скільки його випитуй.

Одного дня, коли дід Леон разом із цим дивакуватим дідом Жіром пішов до корчми, П'єр і Антон почали роздивлятися старий шлюп, що вгруз кілем у пісок.

— Як тобі подобається ніс? — спитав П'єр, обмацуючи закам'яніле дерево.

— Не знаю, мабуть, занадто прямий. Мені більш до вподоби, коли форштевень трохи видовжений.

— Так. Але якби ти пройшов ним по Гасконській затоці, то швидко перемінив би думку.

Двоє приятелів обстежували корабель від носа до корми, захоплюючись його міцними лініями; потім, щоб роздивитися, як він збудований усередині, піднялися по трапу на борт, пройшли по палубі і, спустившись сходнями у люк, опинились у каюті старого, де досі вони не були жодного разу.

Каюта як каюта, тільки посередині стояла чавунна грубка з виведеним на палубу димарем. Світло проникало через маленький ілюмінатор, а поруч стояла морська лампа, — вона зроблена так, що завжди стоїть рівно, хоч би як хитався корабель, тільки тут вона стояла рівно вже роки підряд.

Нічого особливого тут не було, та друзів цікавила не сама господарська обстановка в каюті, а спосіб побудови корабля.

Через дверцята під трапом вони пройшли в трюм, що правив господареві за їдальню і спальню, обстежили дубовий кістяк, ще добротну обшивку, оглянули кільову оснастку і знову повернулися в каюту.

Тієї миті ніхто з них не думав, що тут приховується таємниця, яка переверне їхнє життя.

Антон уже поставив ногу на трап, щоб піднятися вгору, коли, озирнувшись, побачив, що його приятель схилився над якимось папірцем.

— Господи! Лист від Чарлза Дарвіна!

Обоє друзів, хоч і мало цікавились природничою наукою, захоплюючись інженерством, але ім'я Дарвіна не могло не схвилювати їх, особливо коли побачили його під листом, адресованим нікому невідомому старому морякові, який жив відлюдьком у малесенькому рибальському містечку на узбережжі Франції. Та лист таки справді був адресований дідові Леонові. І П'єр переклав з англійської мови, яку опанував за ті три роки, поки працював на будівництві Суецького каналу, таке: