Чтение онлайн

Тут Ісмаїл втомлено зупинився. Що в дідька за Мусара? Здається, він чув його. Це ім'я людини, назва міста чи затоки — тьху, як же він не може згадати?.. Око його несамохіть ще раз ковзнуло по листу, і він стрепенувся.

«Корабель уже готовий два місяці, — писалося далі, — і ми чекаємо тільки наказу, куди йти…»

Ісмаїл звівся на лікоть і вже обома очима — розплющеними, жвавими — уважно прочитав усе, потім підхопився на ноги й закричав, ніби з глузду зсунувся:

— Акопе, вгадай, що я знайшов?.. Як же зрадіє капітан, коли дізнається!..

Невимовно схвильований і щасливий, кок «Сперанци» спустився в кормову каюту, сховав лист під книжки Антона Лупана, вибравши найнепомітніше місце, потім вийшов на палубу і ще якусь часину ходив туди-сюди. Але втома взяла своє, і він, опустившись на заготовлену заздалегідь постіль у затінку, провалився в сон, ніби в бездонну прірву.

Море було спокійне, легенький вітер віяв у напрямку Лівійської пустелі, сонце припікало дедалі дужче. Через півгодини, як заснув Ісмаїл, охопив сон і Акопа, і він упав на палубі, забувши і про свій статок, і про всі небезпеки.

Коли сонце стояло в зеніті, вірменин проснувся, скочив на ноги, ніби громом уражений: піратський корабель, мов виринувши з морських глибин, поволі наближався, гнаний слабкими подихами вітру. До нього залишалося кількасот кроків.

— Ефенді Ісмаїле! Пірати!

Кок звівся на лікоть, протираючи очі.

— Ти починаєш марити! — Але побачив корабель з чорним прапором і закам'янів.

— Спускаймо шлюпку й тікаймо на берег! — сказав вірменин.

— Занадто пізно! Нам залишається тільки битися й померти!

— Навіщо битися, ефенді? Ти сам, а їх багато. Ми попросимо в них пощади, я дам половину майна — тільки хай залишать нас живими.

Ісмаїл не слухав його, узяв рушницю, бо весь час тримав її при собі, пішов на ніс і принишк за парапетом, визираючи одним оком та чекаючи слушної миті, щоб прицільно вистрілити.

Піратський корабель наближався повільно, перевантажений вітрилами, вправно поставленими скрізь, де можна було зловити подмух вітру. Кок тільки рота роззявив, вражений такою винахідливістю. Коли пірати підійшли ближче, він закліпав очима, думаючи, що все це сон.

— Це ж «Пенелопа»! — вигукнув він.

Кілька людей на палубі «Пенелопи» підвелися, тримаючи рушниці напоготові. Ісмаїл почув, як куля цвьохнула в нього біля вуха. Акоп застогнав і впав.

— Здавайтеся! — глухо долинув чийсь голос.

«Це ніби капітан наш!» — подумав кок, нічого не розуміючи.

Через кілька хвилин обидва кораблі стояли борт до борта, новоприбулі оточили Ісмаїла, і ніхто нічого не міг збагнути.

— Де Безбородий? — спитав Антон Лупан, озираючись довкола.

Кок показав на трюм.

— Бути тут, але, може, померти, бо їсти нема, — відповів він, знову переходячи на мову гяурів. — Усі п'ять тут, один Безбородий вішати — я його кидати в море.

— Гаразд, поганине, — стрибнув Герасім, не знаючи, обіймати його чи дати по шиї. — А чого ти втікав від нас?

— Я тікати не від вас, а он від того! — кок показав на прапор з черепом, який повис ганчіркою, бо не було вітру.

Люди підняли голови й заціпеніли.

— Піратський прапор! Хто його підняв?

Кір Яні почервонів так, що навіть волосся на обличчі, здається, зробилося червоне. Антон метнувся до нього.

— Що це таке, капітане Яні? Будьте ласкаві нам відповісти!

— Так, це я його підняв! — посвідчив капітан «Пенелопи», не знаючи, чи йому випростатись, чи зробитися маленьким.

— І можете пояснити навіщо?

— Я хотів, щоб нас захопив якийсь військовий корабель і визволив мене від вас!

Екіпажі обох кораблів аж покотились зо сміху; сміявся, здавалося, навіть Негріле, який радо перестрибував з палуби на палубу.

Веселі вигуки змусили й Акопа розплющити очі, і саме тоді, коли Гаїк виткнув чорняву голову з люка. Обидва брати спантеличено дивились один на одного, нарешті впізнали й кинулись обійматися. Потім стурбовано перезирнулися.

— Ти не втратив нічого? — спитав Акоп пошепки.

— Тільки два килими, коштовності цілі. А в тебе все ціле?

— Все. Загубилось кілька камінців, але фальшивих. А на ті, нешліфовані, ніхто навіть не глянув.

Щось у їхньому вигляді було від старих акул, хоч вони й не скидалися на цих хижаків, які чинять розбій у південних морях.

Поки вірмени перешіптувалися, Ісмаїл розповів про свої пригоди.

— Ми вже вирішили звільнитися від тебе, — сказав потім Антон. — Та оскільки ти поводився звитяжно… Ну, та ми марнуємо час. У тебе є щось поїсти, бо ми помираємо з голоду!

— Ви помирати зараз, а я помирати давно!

Антон подивився в підзорну трубу на берег. Між заснулими під сонцем пальмами виднілося кілька халуп.

— Це, мабуть, село Бір-Санже. Почекаємо вітру й подамося туди, роздобудемо чогось попоїсти. А поки що треба навести лад на палубі. Кіре Яні, я повертаю ваш корабель. І моя вам рада: не покладайтесь на нього, бо він уже гнилий, мов покинута в лісі колода, але сьогодні він робив десять миль на годину. За кружний шлях і за затримку, сподіваюсь, вам відшкодує ваш вірменин.

— І нам теж! — додав Герасім, оскалюючись.

Обидва брати перезирнулись і настовбурчились. Екіпаж кіра Яні покинув «Сперанцу». Аднана завагалась.

— Ти залишаєшся з нами, — Антон узяв її за руку. — Я обіцяв, що відвезу тебе додому в Марсель.

Очі дівчини засвітилися.

— Тоді… Тоді я заберу свої речі в мсьє Яні! — І, зіпершись рукою об парапет, вона перестрибнула на сусідню Палубу.

П'ятьох піратів, непритомних від голоду й спеки, витягли на палубу.

— Аз тими що будемо робити? — спитав Ієремія. — Залишимо для розводу кірові Яні?

— Ні. Поговоримо з ними з усіма разом. Тягни їх сюди. Бо інакше, дивись, утечуть і знову розплодяться!

— Ефенді Акопе, — звернувся до вірменина Ісмаїл султанською мовою, показуючи на один із килимів. — Це твій?

— Звичайно, мій!

— А скільки ти заплатив за нього?

— Десять фунтів!

— Ефенді Акопе, навіщо ти брешеш? Ти заплатив тільки три фунти!

— А це тебе стосується?

— Так, бо я хочу купити його й передати в Стамбул кіром Яні.

— Прошу! Я продам його за п'ятнадцять фунтів!