Чтение онлайн

— Так! — потвердили водноголос усі троє.

— Тільки він не чернець, а Безбородий, відомий пірат, — додав Школа. — А ти звідки знаєш?

— Зараз побачите. Він забив вам дула рушниць клоччям…

— Саме так. А капітана почастував сигарою, скачавши, що вона не знати з якого дорогого тютюну. Тепер ясно, що цей святий тютюн, який так гарно пахне, наморочить голову. Кір Яні поласився, а за чверть години вже лежав на палубі з виряченими очима… Ми кинулись допомогти йому. А коли отямились, то побачили, що п'ять розбійників уже вискочили через парапет, ніби u води вродилися… У тебе ні рушниці, ні ножа, а вони — кожен з ятаганом. Бідолашний Маруліс схопив багор і почав битися з ними, поки й побив його на друзки, н тоді вони ввігнали в нього ятагани.

— Тепер вони розплатяться й за нього, і за інших усіх, кого вбили! — сказав Герасім.

Пірати завовтузились. Немічний витріщив очі й почав гикати.

Раптом Негріле, який весь час крутився біля них, показуючи зуби, прищулив вуха до люка й почав тихенько гарчати.

— Е-е, а там хто? — спитав Герасім.

Чорнявий чоловік з гачкуватим носом, з стомленими очима, в яких угадувалась хитрість, заплутався в чорній свиті, прошитій витертими срібними нитками, намагаючись вийти з трюму.

— А хай тобі біс! — вигукнув Хараламб, теж здивовано витріщивши на нього очі. — Аби не борода, я сказав би, що це пан Акоп!

— Акоп з базару? — швидко спитав незнайомець, опинившись нарешті на палубі. — Ви знаєте Акопа? Я його брат, Гаїк.

Герасім ляснув себе долонею по лобі:

— Братове, тепер усе прояснюється! То, кажеш, ти Акопів брат? Обидва зубожілі купці! Ти йдеш у Пірей з якимось лахміттям спробувати щастя на новому місці, бо в Стамбулі не можна жити.

— Так! — потвердив Гаїк.

— А скарб у каюті чий? — підскочив Ієремія.

В очах вірменина спалахнули іскри.

— А там усе ціле? — спитав він, подавшись до трапа. — Ніхто нічого не вкрав?

Усі збилися довкола трюму; Аднана, нічого не розуміючи з мішанини грецької й румунської мов, стояла біля Антона. Тільки кір Яні сердито міряв кроками палубу, крутячи носом від запаху прілої пшениці.

— Та облиште, кіре Яні! — сказав Нікола. — Невже ви вважаєте, що буде щось путнє з вашої пшениці, якщо вона чотири місяці пролежала у вогкості. Дивно, що вона й досі не проросла. Краще нам викинути її за борт і позбутись цього запаху, від якого ми очманіли, сидячи під замком.

— Ні, Ніколо! — заперечив Антон. — Пшеницю треба зберегти як баласт до Пірея.

— А ви чого втручаєтесь? — здивовано глянув на нього кір Яні.

— Я вважаю, що маю право не тільки втручатися, а навіть давати розпорядження, як один із тих, хто врятував вас із рук піратів, — відповів капітан «Сперанци». — Ясно?

Кір Яні так розлючено втягнув повітря в груди, аж сигара заіскрилася.

Антон Лупан глянув на вершину пагорба, де почала гойдатися шорстка трава, на обрій і сказав до своїх:

— Хлопці, наведіть порядок на палубі і будьте готові підняти якір. Через півгодини буде північний вітер. Бідолашному Ісмаїлові вже надокучило, мабуть, чекати нас. — Потім обернувся до Аднани, яка тінню ходила ні ним, злякано позираючи на Гусейма. — Ти хочеш нам допомогти?

Дівчина кивнула головою, кліпнувши повіками. В очі Антонові хлюпнула хвиля подиву, і він на мить завагався, не знати чому.

— Пірати звили кубло на цьому острові чи в іншому місці?

— У них багато кубел, я всіх не знаю. І ніхто не знає всіх, бо Безбородий приховує їх, у кожному місці її нього інші люди, вони незнайомі між собою. Ці, яких ви захопили, тільки два роки тут. Справжнє їхнє гніздо в Александрії. Там кожного з них вважають за порядну людину — один моряк, другий купець.

— Мають, певно, й кораблі.

— Так, з місяць тому приходив сюди один.

— І куди він пішов?

— Як я зрозуміла, в Александрію, взяв у печері частину здобичі, яка зібралася тут за два роки.

— Що за печера?

— Я можу показати, якщо хочеш.

До них підійшов Мігу.

— Пане, — сказав він таким тоном, наче повідомляв найбільшу таємницю, — внизу в каюті є клітка з голубом.

Антон Лупан усміхнувся з його таємничого тону.

— Голуб, кажеш? Сподіваюся, ти не дуже злякався?

— Ви про що? — спитала Аднана, а дізнавшись, «похмурніла. — Це поштовий голуб. Безбородий бере його з собою й посилає ним звістки.

— Тепер усе ясно! — просвітлів Мігу, коли капітан переклав йому слова Аднани. — А я й не знав, що голуби такі розумні…

— Не всі, Miry, а тільки поштові. Якщо їх не дуже довго тримати в іншому місці, щоб не призвичаїлись до нього, то вони повертаються до свого гнізда.

— А в бесагах Безбородого до чого він міг звикнути? До темряви? Так він і через рік повернеться назад!..

Коли юнга пішов, задоволений, що розкрив таємницю, Антон глянув на Аднану:

— Ходімо?

— Ходімо… А вони нас не спіймають?

— Хто?

— Безбородий та інші. Я їх дуже боюсь. Безбородий купив мене в Гусейма. Місяць тому, коли він був тут, хотів уночі прийти до мене. Я схопила ніж у руку і пригрозила: «Якщо підійдеш, то не дивитимусь, куди вдарити!» Він тоді пішов, лаючись, а другої ночі прийшов знову, ще рішучіший. Я не помітила, що в нього ятаган у руці, ударила ножем наосліп, влучила в плече і в шию, але не мала сили доконати. Щастя, що надбігли інші, бо він мене вбив би. «Заспокойся, брате, — сказав йому Гусейм. — Ну, вб'єш ти її, а який тобі зиск?..» Він не мене жалів, він боявся, що Безбородий забере гроші, які заплатив за мене. Через два дні він пішов у Стамбул.

На обличчі Антона вже вдруге за нинішній день з'явилася така невластива йому жорстока усмішка.

— Учора ввечері, — вела далі Аднана, — побачивши, що голуб повернувся, я вирішила, що життю моєму кінець. І поклала собі битися, скільки зможу, а потім покінчити з собою.

Антон здригнувся.

— Ходімо, — сказав він швидко, ніби остерігаючись її погляду. — Ходімо, бо не можна гаяти час.

— Візьми ще людей, — попросила Аднана, знову злякано глянувши на берег. — Нам потрібні й ліхтарі!..

Стежка ледве вгадувалась поміж рудуватим камінням на пагорбі. Дівчина подерлася вгору по ній і зупинилась перед кількома хирлявими маслинами.

— Ось вона! Ідіть за мною.

Герасім опустив рушницю й засвітив ліхтар. Ієремія пробив так само.

— Герасіме, а це не може бути пастка? — спитав він тихо.

— Ну й сказав же! Ти бачив, які в неї очі?

— Та чи я знаю?! Після того ченця я вже нікому не вірю.

Про всяк випадок Ієремія взяв рушницю під пахву так, щоб можна було вистрілити будь-якої миті.