Чтение онлайн

– Пане… – опецькуватий виріс поруч.

– Розпорядіться послати когось до лікарні по візника. Час прибирати тіло.

– Слухаюсь, – козирнув той. До тіла наблизився вусатий поліціянт із бруднуватою рядниною.

– Яшо, у мене все, – озвався Большаков.

– Добре, – Яків зняв окуляри й кивнув вусатому. – Я дочекаюсь візника, а ти можеш бути вільний.

– Фото тобі на коли потрібні?

– Якомога швидше. Треба скласти звіт про огляд тіла на місці злочину. Та й у лікарні, гадаю, вилізе дещо цікаве.

– Ти про що конкретно?

– Поки не скажу. Сподіваюся, нічого незвичного огляд не дасть. Хоча, куди вже незвичніше, посеред міста хтось випатрав людину, наче… – Яків не наважився порівняти дівчину з твариною. – А так зрозуміло, що вбили її на цьому самому місці, й краплини крові на стіні будинку тому перший доказ. А ще підошви її черевичків. Ти, до речі, зафіксував?

– На загальному плані має бути видно, – кивнув Большаков. – А що там із підошвами?

– На них чіткі відбитки крові, в яку жертва ступила носаками. Навіть без налиплої землі, розумієш? Ступила у власну кров й упала. Все!

Большаков невпевнено гмикнув.

– Хоча ні, не все. Я спочатку не помітив, а потім зауважив, що на спині пальто теж мокре від крові.

– І що з того? – з-за спини озвався опецькуватий.

– А те, що якби дівчина впала на землю після удару по горлі, її пальто ніяк не могло б забруднитися зі спини.

– Та й… живіт же… – несміливо додав Большаков.

– Саме до цього я й веду. Тіло поклали на спину, розрізали, а тоді знову перевернули на живіт.

– Навіщо? – не стримався опецькуватий.

– А ось дізнатися це якраз є вашим завданням, – зітхнув Яків.

– Не хвилюйтеся, – опецькуватий посміхнувся й зиркнув туди, де нещодавно сидів непритомний Миколашка. – Зізнання ми вміємо вибивати.

Яків здригнувся, уявивши процес «вибивання».

– Я наполягатиму на моїй присутності під час допитів.

– Будь ласка. Та навіщо воно вам?

– По-перше, я поліційний лікар, а по-друге, підозрюваний працював помічником у лікарні. Кому, як не мені, він розповість подробиці вбивства?

– Нехай буде по-вашому, – опецькуватий махнув рукою на знак згоди.

– Тому дуже прошу, щоби будь-які допити відклали до моєї появи. Після огляду тіла в лікарні я, може, оперуватиму значущими фактами.

Опецькуватий кивнув.

– Пане Ровнєр! – пролунало поруч, і Яків упізнав Юхимів голос. – Я вже є!

– Добре, Юхиме. Треба вантажити тіло.

Юхим, який за роки служби при лікарні набачився всякого, з тону Якова зрозумів, що під ряднину краще не заглядати. Він дістав із воза ноші й заходився порядкувати коло тіла. Без зайвого поспіху ноші підклали під труп, і невдовзі Юхим знову сидів на передку, очікуючи на накази головлікаря.

– Юхиме, поганяй до лікарні, разом із Миколаш… Ах, ти ж дідько… – Яків за звичкою мало не ляпнув: «…разом із Миколашкою знімете тіло…», забувши, що візник навіть не знає, що за кілька хвилин до його прибуття Миколашку забрали до в’язниці за підозрою в убивстві. – Одним словом, доправите тіло й підготуєте оглядову. Карл Іванович на зміні?

– Так.

– Тоді Карла Івановича – асистувати.

– Зрозуміло, пане Ровнєр. Можу їхати?

– Можеш, Юхиме. Я буду за півгодини.

Юхим цьвохнув віжками й узявся вибиратися з поріділого натовпу. Юрба потроху розходилася, наче невдоволена, що видовище так швидко закінчилося. Проскурівчани купкувалися й збуджено обсмоктували новину: чи ж бачене бо діло, аби посеред білого дня в самому центрі міста зарізяка порішив панночку? Та ще й як? Відтявши голову!

– Невже так-таки й відтяв? – притискала долоні до круглих щік молодиця.

– Так зачім мені брехать? – знизував плечима куцобородий єврей.

– А за віщо? За віщо, не підкажете? – підскакував до купки благообразий дядько.

– Любов! – закочував очі єврей, даючи зрозуміти, що причиною всьому пристрасті, котрі нікому із присутніх і не снилися.

– Бож-жечки, – бідкалася молодиця, відчуваючи, як низом живота котиться тепла хвиля від усвідомлення, що люди можуть отак пристрасно кохати, ревнувати й ненавидіти.

Большаков потис Якову руку й розчинився між городянами. Життя потроху починало плинути у повсякденному ранковому ритмі, ніби нічого незвичного й не трапилося. Ніби не було перетятої шиї, мережива нутрощів, які вивалилися на залитий кров’ю хідник, а чи застиглих пальців у підсохлій крові.

Місто дзвеніло пташиним щебетом, погримувало колесами возів і перегукувалось іржанням коней, вигравало далеким сміхом і навіть, попри ранню годину, п’яними співами. Життя тривало, Проскурів уступав у черговий день.

Яків простував Кам’янецькою, сподіваючись під час прогулянки вимести з голови все зайве, прочинити вікна, немов у задушливій кімнатці, та провітрити розум, просякнутий похмурими думками.

Чи міг Миколашка скоїти вбивство? Однозначно стверджувати Яків не брався, але й відмахнутися від такої думки не міг. Пристрасті й справді видаються аж надто шекспірівськими, але з чим дідько не носиться? Що, як Миколашка й справді вгледів свою пасію за «роботою» й руки мимоволі сягнули до… До чого? Розтелепи-поліціянти відразу ж ухопилися за найпростішу версію. Ось він – убивця, сидить поруч, не пручається, не відбріхується. Справу закрито. І ніхто не замислився, де поділося знаряддя вбивства? Не голими ж руками Миколашка розірвав дівоче горло!

Під час поверхового огляду тіла на перехресті Аптекарської та Купецької Яків помітив, що смертельну рану завдано надзвичайно гострим предметом. Що це? Ніж? Бритва? Але ж біля Миколашки нічого такого знайдено не було! Чи він просто викинув знаряддя вбивства, а натовп його затоптав?

Самі запитання без відповідей, до яких усім байдуже. Із виразу обличчя опецькуватого поліціянта Яків зрозумів, що той безмірно тішиться швидкому розв’язкові справи. Убивцю затримано на місці, тож не треба збивати ноги в пошуках свідків і ламати олівця, вкриваючи літерами аркуші записника. Благодать!

Але Якова це не влаштовувало. Він не мав звички ускладнювати собі життя, але щось у ході поверхового огляду жертви його насторожило. Розтин повинен остаточно розставити всі крапки над і, тож Яків пришвидшив крок.

На порозі лікарні його зустріли Юхим із Карлом Івановичем. Обоє курили та впівголоса щось обговорювали. Не потрібно довго мудрувати, аби здогадатися, що впродовж найближчих кількох днів буде на вустах усього міста.

– Якове Соломоновичу, – Плейшнер відсалютував цигаркою. – В оглядовій усе чекає.