Чтение онлайн

– Якове Соломоновичу, – Плейшнер дописував останні рядки, – тепер ми зможемо переконати поліцію, що наш Миколашка не скоював цей злочин.

– Я наполягатиму на цьому, але тепер мене ще більше цікавить роль Миколашки в усьому цьому… театрі. Адже він сидів поряд із трупом. І на його руках була кров!

– Але ж він…

– Не знаю, Карле Івановичу. Ті факти, котрі ми встановили в ході огляду тіла, безперечно цінні, але без остаточного розуміння ролі хлопця вони є лише половиною з того, що я повинен знати!

– Так, так, – закивав Плейшнер на знак згоди.

– Тому попрошу вас, Карле Івановичу, зашити тіло й організувати прибирання, а я, без зволікання, – до в’язниці. Передчуваю сьогодні гарячу днину.

За дверима Якова перестріла розгублена сестра.

– Якове Соломоновичу, у мене проблеми…

– Слухаю вас, Ольго Харитонівно.

Завжди впевнена в собі та через це малоемоційна жінка зараз нервово м’яла в руках якісь папери й кусала губи. Це не сподобалося Якову: такою він бачив медсестру вперше.

– Ваше завдання. Я не змогла його виконати.

Яків витріщився на сестру, очікуючи на логічне продовження. У голові товклася одна-єдина думка – починається!

– У лікарняній документації пана Штоффа немає жодного папірця, що стосувався б Миколашки.

– А хто взагалі брав його на роботу? Як він прибився до лікарні?

– Та в тому-то й річ, що до пуття ніхто нічого не знає.

– Як таке може бути?

– Найвірогідніше, він з’явився стараннями пана Штоффа, але це, певно, найбільш цінна інформація, яку я спроможуся вам повідомити.

– І це все? – Яків розгубився. Його версія невинуватості Миколашки тріщала по швах: такого знайомого до сьогодні підлітка враз оповив флер таємниці.

Незграбний тишко, не здатний дати раду будь-чому, хоч трохи складнішому за ложку? Чи холоднокровний убивця, що майстерно прикривався образом підлітка з вадами розумового розвитку? Чому ж тоді Миколашка, якщо насправді був лихим генієм, залишився сидіти коло замордованої дівчини й дав себе заарештувати?

– Ольго Харитонівно, пан Штофф повідомляв, куди саме він прямує в Кам’янці?

Медсестра заперечно похитала головою.

– Х-холера, – вилаявся Яків. – Юхиме!

У сінях загриміло, й до коридору зазирнув візник.

– Кликали?

– Юхиме, ти пана Штоффа коли відвозив до Кам’янця, він…

– Господь із вами, – перервав його візник, – я їх лише до Ружичної доправив, а там вони в екіпаж пересіли.

– І він жодним словом не обмовився, до кого й куди збирався?

– Ніби не обмовився, – Юхим замислено погриз ніготь.

– Ото халепа! – Яків роздратовано ляснув рукою об руку. – Все не добрий день! Невже доведеться тебе, Юхиме, гнати аж до Кам’янця?

– А то з якого дива?

Яків роздратовано хекнув і вирішив далі не критися.

– З такого, що нашого Миколашку підозрюють у вбивстві, а ми, виявляється, анічогісінько не знаємо про те, ким він є насправді!

Сестра зойкнула, з палат вийшов медперсонал, з оглядової – Плейшнер. Останній мовчки застиг під дверима. Ольга Харитонівна спрямувала на нього благальний погляд.

– Як же це, Карле Івановичу?

Фельдшер стенув плечима та відвів очі, наче соромлячись того, що дізнався про Миколашку одним із перших.

– До Кам’янця можна й не їхати, – порушив мовчанку чийсь голос. Яків покрутив головою у пошуках його власника, аж доки не помітив молодого корнета з перебинтованою головою. Той стояв, прихилившись до одвірка, й, очевидно, чув усю розмову.

– Ви про що, пане Романовський?

– Кажу, до Кам’янця можна не гнати. До поштової контори треба. Телеграму в Кам’янець ударити, та й по всьому.

Яків просяяв на обличчі, обмірковуючи корнетові слова.

– У мене там навіть знайомець гарний є – Іван Восходов, – правив далі молодик. – Телеграму відправити – справа кількох хвилин! На поліційну управу адресуємо. Ви ж тепер, Якове Соломоновичу, не абихто, а головлікар. Кам’янецька управа не відмовить!

– А що? Можна спробувати! Зробимо так. Ольго Харитонівно, видайте панові корнету одяг. Юхиме, бікіцер летите обидва до пошти й разом зі знайомцем пана Романовського строчите телеграму на адресу Кам’янецької поліційної управи з терміновим проханням відшукати нам Амвросія Михайловича Штоффа, колезького асесора, дійсного головного лікаря… і так далі, офіційно та чітко. Підписуєш моїм іменем і чинами-регаліями. Зрозумів?

– Що ж незрозумілого, Якове Соломоновичу?

– Стривай, – Яків метнувся до кабінету й видав Юхимові гроші. – І без перемоги не повертайся!

Візник вдавано козирнув, на мигах показав корнетові, що чекає на нього надворі, й хряснув дверима.

– Може, й мені виділите яких срібняків, Якове Соломоновичу? Здоров’я поправити, бо зовсім охляв тут.

Яків вирячився на зухвалого молодика: хоч він і усвідомлював, що той жартує у звичній для нього манері, проте сьогоднішній день гумору аж ніяк не сприяв.

Невдовзі знадвору долинув виляск віжок, Юхимове: «н-но, рідненька!» й оглушливий корнетів свист, яким він вітав весняний день. У коридорі ж запало напружене мовчання, що його порушив Плейшнер.

– Що з тілом робитимемо, Якове Соломоновичу?

– Я вже думав про це, Карле Івановичу. Доведеться йти з поклоном до Деревоєда й напрошуватися в його аптечну льодовню.

– Гадаєте, дозволить?

– Може відмовити й матиме на те повне право. Але я спробую. Та передусім побіжу до в’язниці.

Хто й чому вирішив збудувати тюремний замок у центрі Проскурова, серед житлових будинків і магазинів, знали, певно, лише архівні документи. Самі ж мешканці ставилися до похмурої будівлі, обведеної високим муром, без особливої опінії. Щоправда, коли б хто призначив зустріч «біля тюремного замку», то почув би у відповідь здивоване:

– А хіба у Проскурові є замок?

Замком споруда йменувалася також тільки на паперах, та ще, може, якийсь залюблений у свою справу архітектор упізнав би у прямокутникові стін «зразковий проект повітового тюремного замку», рекомендований до кам’яного увіковічнення у багатьох містах і містечках імперії.

Хоча дорога до в’язниці зайняла якусь дещицю часу, під ворітьми довелося постояти, гримаючи важким кільцем і чекаючи на вартового.

Коли Якову почав уриватися терпець, у брамі прочинилося віконечко й звідти на світ глипнуло почервоніле око.