Чтение онлайн

Для отця Григорія то було блюзнірство, з яким він не міг погодитись, та й не хотів.

— Плутаєш, світлий княже, — сказав він. — Бог сотворив нас за своєю подобою, а не ми його.

— Хай буде по-твоєму, — згодився Доброчин. — Але ми так чи так мусимо мати в собі бодай трохи божого.

— Ти про що? — спитав отець пресвітер.

— Про божу змогу заглядати наперед.

Доброчина мучило одне й те саме. Він вимагав доказів або спростувань, але отець Григорій усе розумів по-своєму.

— Людина хоче бути схожою досущ на всіх. Печеніжин воліє сидіти серед печенігів, а грек серед греків.

Пресвітер казав про нехрещених і про християн, але Доброчинові здалося, що той так само міг би мати на оці й себе.

— За стільки років ти так і не звикся з нами, — сказав Доброчин. — А багатьом же повішав на шию хрест: мала б то бути твоя братія.

— Я не про себе речу, — невпевнено заперечив отець Григорій.

Це не переконало жодного з них. Перед тринадцятьма роками отець Григорій охолов до Києва: Святослав підкорив Булгарію й полонив булгарського царя Петра, а потім кинув їх у ще гірше пекло: в криваві узи візантійського царя. Цього Григорій не міг подарувати Святославові, а свою образу переносив і на теперішніх князів, хоча й надалі лишався Христовим воїном. Він сказав:

— Бог усе передвидів. І твої богохульні думки, світлий княже. Хочеш глянути божим оком наперед.

Григорій суворо блимнув на поганського князя, в душу якого вселився біс, але не знайшов у собі сили затаврувати нечистого. Він знав цього чоловіка з юнацьких літ, тому несподівано для самого себе мовив:

— В Еклезіасті сказано так: «Час розкидати каміння — й час каміння громадити».

Доброчин спантеличено мовчав, уражений тими словами. Йому перехопило подих і затуманило зір. Він зробив зусилля виплутатися з липучої павутини. Отець Григорій помітив це й повагом проказав:

— Час розкидати каміння вже позаду. Ти не лишив каменя на камені від ворогів своєї землі. Тепер мусиш громадити каміння в купу.

Доброчин сказав:

— Іди вже додому. Маю й інші клопоти, крім цих. Клопотів справді було задосить, однак після відходу Григорія він ще довго не міг позбутися тих думок. Час розкидати каміння й час каміння громадити. Доброчин мав таке відчуття, що колись та десь уже чув цю притчу, а не міг пригадати, де й коли. Певно, існував також і час для розуміння та нерозуміння.

Він думав над цим до кінця дня, а вже поночі знову звелів покликати отця Григорія, щоб витлумачив йому ті слова, які його сьогодні так уразили. Пресвітер занепокоєно сказав:

— Негоже тлумачити на свій ум речене богом. Але є в писанні притча про виноград, світлий княже. — Й він почав згадувати напам'ять рядки святого письма: — «Чим кращий виноградний кущ од іншого дерева, а його лозина від галузок лісових? Чи можна взяти шмат виноградної лозини, щоб зробити з неї якусь корисну річ? Чи можна витесати з неї бодай кілочок для одежі? Ось кинули лозинку у вогонь... Кінці зайнялись і вже згоріли, середина також займається й горить — на що більше придатна лозина? Придатною й корисною вона була лише в землі...».

Очі в старого пресвітера горіли. Доброчин затамував дух і принишк. Старий булгарин здавався божевільним.

Але це враження тривало мить або дві. Закінчивши боже слово, Григорій свідомим голосом розтлумачив його:

— Кожна річ і коможде твореніє корисні суть на своєму місці.

— І чоловік теж? — Доброчин уже добре збагнув думку отця Григорія.

— Рече апостол Павел до ефесян, — знову почав напам'ять пресвітер: — «Раби, слухайтеся господаря свого зі страхом і трепетом у простоті серця вашого, як слухаєтеся Христа. Не чиніть нічого же про людське лише око, а чиніть од душі, мов чините для господа бога. Служіть, господа любя, а не чоловіка. Яко же вчините ви, тако вчинить і вам Всевишній, хоч вільні єсте, хоч раби».

— Дивно слухати, — сказав Доброчин. Вів був у захваті. Але потім перейшов подумки ще раз через усі щойно вимовлені слова, й у ньому зненацька прокинувся холоп Ольжиних і Свенельдових стаєнь. Він розчаровано скинув бровою на отця: — Чим же припаде твій бог до душі обільному холопові?

У Цей час увійшов тисяцький Претич і спинився коло дверей, Отець Григорій відчув себе вельми незатишно. Претич не полюбляв його ще з тих часів, коли Григорій був дворовим княжим пресвітером, а Претича позбавили воєводської булави. Тепер Григорій охочіше встав би й пішов геть, але Доброчин мовби прибив його цвяхом до лави.

— Комуждо своє, — впалим голосом проказав пресвітер, — Холопа бог утішить на небесі. За муки на землі господь дарує царство небесне — ось що припаде до душі робітникам.

— А багатому й так рай на землі? — Присутність воєводи вивела Доброчина з того стану пригніченості, що був охопив його перед цим. Тепер він знову відчув себе могутнім князем і вільно й розкуто засміявся: — Христос — істинно княжий та боярський бог! Чуєш, воєводо?

Той стримано кивнув, а пресвітер Григорій невідступно дивився на Доброчина.

— Ти мене питав, — сказав він до нього, — на скільки має передбачати князь. Чоловік передполагає, а господь розполагає. А я також чоловік, як і ти єси, світлий княже.

Доброчин уперто не відпускав його.

— Коли б ми вірили твоєму богові, — мовив він, — то й досі б тягли чортове ярмо варязьке. А я так і лишався б обільним робітником: ждав би віддяки на тому світі, чи є той рай, чи його нема. Наші боги справедливіші: ким був на землі, тим станеш і на небі. Отож на богів сподівайся, а сам про себе дбай.

Князь нарешті відпустив Григорія, і Претич аж по тому сказав:

— Бридко й гидко.

— Зате князям та боярам зиск! — Доброчин глянув на двері. До нього знову поверталось оте гнітюче й вельми неприємне почуття, коли хочеться звільнятись од настирливої липкої павутини. Щоб перебити його, він запитав у воєводи:

— Послав нарочитого до Вовчого Хвоста?

— Поїхав Муромець з моїми опричниками.

Спільний клопіт зблизив обох, але Доброчин і далі не міг позбутись неприємного осаду, неначе напився води після коня. І все-таки від розмови лишилося й щось щемне та піднесене, й Доброчин подумки повторив сам собі: час розкидати каміння й час каміння громадити...

З Києва рушили одночасно, з одних і тих самих Подільських воріт, навіть разом пливли до гирла Почайни. Потім Претич подався двадцятьма ладдями Дніпром далі вниз, а Вовчий Хвіст повернув свої десять насадів угору. Травневі хмарки над головою були схожі на отари білих викупаних овець, але Вовчому Хвостові стислося серце. Він і сам не знав чому. Білі вівці завжди приносили йому щастя, але цього разу він тоскно глянув назад. мовби прощався з київськими горами.