Чтение онлайн

Стан усміхнене проказав:

— Ти не залишив і на насіння.

— Чого ж? На насіння буде...

— Це ти про християн? Але вони тепер такі многі, і в домі великого князя дві жони... — Він натякав на Володимирових жінок Марію й Людмилу.

Доброчин роздратовано вдарив долонею по столі:

— Кажу не про хрестатих! — Він на хвилю замовк. — Сидять у Києві не тільки хрестаті, а просто-таки справжні вороги. Підійди он до того вікна й виглянь, — кивнув князь.

Волох якийсь час пильно вдивлявся в очі Доброчина, але знову нічого не вичитав у них і почовгав до вікна. Над княжим двором западали сутінки, й у вікнах найближчої теремниці вже горіли вогні. Всі вікна були відчинені навстіж, і в одному маячила чиясь голова — Стан звідси не міг розгледіти. Він навіть не глянув на Добро- чина й рушив до дверей.

У Києві панувала глуха тиша. Доброчин сів на підвіконні темної світлиці й довго напружував слух, поки почув десь із Подолу чи Гончарів голос натовпу. Потім і це затихло й стало чути лише перегавкування кількох собак.

Доброчин устав з підвіконня й почав ходити від божниці до дверей. Час наче спинився, а темний Київ німував, витративши всі свої сили й запал. Непроханий челядник уніс до світлиці свічки, але Доброчин його вирядив. Тоді пішов на терем і звелів тому самому челядникові гукнути воєвод.

— Ждана і Яна? — перепитав той.

— І Претича! Коли кажу «воєвод» — це значить, усіх трьох разом! — напосівся на нього Доброчин.

Воєводи гаялись дуже довго. Коли нарешті ввійшли, Доброчин спитав у Претича:

— Де та юрба?

— Схоже — на Подолі.

— Мовчить?

— Наче вгамувалась...

— Та ні, гуде, — сказав новий воєвода молодшої дружини боярин Ян Усмошвець. — Я йду з Боричевого узвозу — коло Турової божниці видно було вогні.

— Не зачиняй воріт княжого двору, — кинув до нього світлий князь.

Ян розгублено глянув на Ждана й Претича.

Доброчин відчув загальне знічення й терпляче пояснив:

— Перунська сідмиця. Чорний люд ходить і співає святих пісень, а ми тутки позамикались од народу. Подумають кияни казна-що. Недобре городитись од людей тином.

Це не завело в оману київських воєвод, але князь і не прагнув цього робити. Хоч у світлиці панувала чорна ніч, голос його був веселий: вони відчували хитру посмішку на його вустах.

— Ніби хтось плаче? — по тривалій мовчанці запитав князь.

Усмошвепь кахикнув.

— То йдуть узвозом сюди. Співають.

Але співи дуже нагадували виття. Доброчин підійшов до вікна й знову сів на підвіконні, затуливши спиною ввесь Теодорів хором. Гамір подужчав. Певно, тестя наближалось до Подільських воріт, вежу яких він теж заступив спиною. Й коли стало чути окремі голоси, Доброчин раптом уявив себе приворітним. То було якесь наслання чи мана, але він відчув навіть давно забуті запахи. У Свенельда здох улюблений жеребець, названий ім'ям варязького бога Інгі. Цей жеребець доводився правнуком чи праправнуком того самого жеребця, яким їздив Ольг і про якого казали, нібито в нього людські зуби й людський язик. Раніше Добриня був холопом у стайнях, цей кінь тоді стояв у самому кутку, старий і з полисілими клубами, Мироніг до нього вже не заглядав, і Добриня ховав меч під його яслами. Цей жеребець нарешті здох, його поклали на віз і везли через Подільські ворота до Почайни, хоча кінське кладовище було за Берестовим над Дніпром, Погонич сидів просто на конячих ребрах, і після кожної баюрки з трупа виходив такий нудотний дух, що стрічні затикали носи й одверталися.

Цей запах несподівано пригадався Доброчинові в ту мить, коли тягуча перунська пісня дійшла кінця й хтось по той бік княжого двору крикнув:

— Брама на замку-у!

— Звели одчинити браму, — сказав Доброчин, підійшовши майже помацки до Яна.

Ян Усмошвець вийшов і за кілька часу повернувся назад.

— Ідуть до Теодорового хорому, — сказав він.

Ніхто не озвався в темній світлиці. Доброчин знову підійшов до того самого вікна, де йому щойно привидівся кінь Свенельда. Це було неспроста — мусило бути якимось потаємним знаком, чийого смислу Доброчин не знав. Він спробував зосередитись, але шести підійшло під самий Теодорів хором, і сколошканий гамір не дозволяв зібрати думки докупи. Хтось там пронизливо верещав, хтось говорив густим тріснутим голосом, але відстань і гамір до невпізначкя спотворювали слова.

— Моляться Перунові, — сказав Ян Усмошвець. — Умисне пішли під хором хрестатих!

Він шарпнувся був до дверей, але Доброчин спинив його грубим голосом:

— Сядь!

— Хоч би чогось не накоїли, — відповів Ян.

— То не наше діло.

Претич і собі хотів був вийти на княжий двір, але наймолодший за всіх Ждан Будимирович сказав йому пошепки:

— Вони, напевно, кинули жеребок...

Доброчин почув це й не обізвався. Претич підійшов до другого вікна, за ним рушили Усмошвець і Ждан Будимирович. На лізниці й теремі Теодорового хорому зблискувало півтора десятка рудих вогнів — люди лізли в хором із смолоскипами, решта стояла внизу — біля медуш і підклітей. Ждан Будимирович знову здавлено прошепотів:

— На стріху лізуть...

Дві темні постаті із смолоскипами вибрались приставною драбиною на стріху й дерлись до димаря. Потім їх не стало видно, а з обох причілків хорому та на теремі вдарили вгору масні червоні язики.

Знявся відчайдушний вереск, потім це повторилося ще й ще, а далі запала моторошна тиша. Четверо в світлиці почули гоготіння вогню, який уже набирав сили й зализував стріху хорому. Люди здавались криваво-червоними й утратили голоси — аж звідси було видно, як вони зачаровано мовчки дивляться на вогонь.

— Іди до своїх нарочитих, — сказав Претичеві Доброчин. — Щоб вогонь не перекинувся на інші хороми.

Це був княжий наказ, і Претич зрозумів його точно. Князь не велів гасити Теодорів хором, а лише застерегти полум'я.

У темній світлиці стало видно майже як удень. Очі Ждана Будимировича нагадували розпечені вуглини, хоч насправді були чорніші за ніч, а вуста розтяглись хижою посмішкою. Ян Усмошвець по пояс висунувсь у вікно, й Доброчин не бачив його обличчя. Ждан Будимирович рішуче попростував до дверей, і Доброчин не спиняв головного дружинного воєводу. Тепер вони залишились у світлиці вдвох. Ян збагнув це й відійшов од вікна до столу. Це було вперше за стільки літ — досі Доброчин уникав лишатися з ним наодинці. Тепер же ступив кілька кроків і поклав руку Янові на плече.

Той лишався холодним і нерухомим. Він уже все зрозумів, і його охопила відраза. Доброчин спитав:

— Тебе бере жаль за варягів?

— Князі з іншого м'яса й кісток, — озвався малий київський воєвода.

До світлиці вбіг Ждан:

— Вони вбили Теодора та Юхена!

— Обох?! — Це вразило й Доброчина.

Ждан Будимирович пояснив:

— Хотіли лише Юхена, але Теодор кинувся на них з мечем: одному стяв голову. А ті поскіли його й затовкли. Обидва трупи лежать у сінях.

Доброчина охопив лихий трем. Він одійшов до стіни й сів просто на мостини, хоч у світлиці стояло повно лав. Ян Усмошвець попрямував до порога. Ждан Будимирович сказав:

— Розсердився... А я збагнув усе ще тоді, як од тебе вийшов старійшина. Як його?.. Стан! А тоді думаю — може, то мені здалося, що Стан так пильно дивиться на Теодорів хором? От тобі й жереб.

Київ не заснув і цю ніч. Кияни були певні, що їхніми вчинками керує сам Перун, бо жереб сам по собі не міг упасти на найненависнішу їм людину, якою був Теодор.