Чтение онлайн

Він доводився онуком старшої Ігоревої сестри, сином їі старшого сина Ігоря — одного із Святославових воєвод, який загинув під булгарським городом Дрестром: особистий охоронець царя Анемас одтяв Ігореві голову разом з правим плечем. Теодорові, який був у батька сотником, того дня пощастило втекти, як і Свенельдові, але наступної січі він потрапив у полон. П'ять років Теодор прожив у Візантії холопом, а після викупу прийняв християнство й чотири роки торгував холопами на егейських островах. Додому повернувся з міхом срібла та золота, але в Києві вже були Володимир і Доброчин.

Теодор, якого раніше звали Рюаром, посів той самий старий хором, де народивсь і де жили його батько та баба з сестрою Кунегундою. Доброчин не велів займати цього багатого «грецького купця», хоча після розкриття змови Свенельда, Местиші й Сігурда з'ясувалося, що Теодор віддав Местиші Варяжкові майже все своє золото й срібло. Але Теодор усе заперечував, а достатніх доказів проти нього не було: це міг підтвердити лише Местиша Варяжко, якого Претич так і не впіймав.

Коли кияни вирішили принести Перунові викупну кревну жертву, володар грому вказав їм на Теодорів хором, де жив і син Теодора Юхен, вісімнадцятирічний отрок із хрестиком на душі.

Ошалілим від неспання та смоляного чаду киянам і на думку не спало, що Перунові допомогли зробити вибір смертні мужі.

Так витребився в Києві рід найстарішої доньки Рюрика-Хрьорека — Гертруди. Син його наймолодшої доньки Кунегунди Одноокої Гліб теж загинув у Булгарській землі. Але по ньому лишилися три сини, які нишкли по найменших і найвдддаленіших городах: Турьд, Арфаст і пришелепуватий Сфірька. Вони клялися Володииирові й Доброчинові, і світлий князь їх не зачепив, піддавши випробуванню часом.

Соляною дорогою прийшли ляські гості, привізши з Галича та Красвополя вже не таку дорогу, як минулого року, сіль. Разом з ними прибуло сольство від німецького імператора Оттона Третього. Почувши те, Доброчин спитав:

— Скільки ще буде цих Оттонів? Чи німці не мають інших імен?

Коли сольство розсілося за столом думної світлиці, він спитав тлумача:

— Як звати сла імператорового?

Тлумач-поморяннн шанобливо відповів;

— Герцог Карл фон Рюггенберген.

— Карл... Німці — ті самі варяги.

Розмовляючи потім з німецьким слом, він не міг подолати в собі того почуття спротиву, яке охопило його ще перед цим, і тепер увага час по час роздвоювалась. Разом з герцогом прибув папський легат, який мовчки слухав, зрідка киваючи до думних бояр. Герцог фон Рюггенберген був у Києві вже не вперше — зо п'ять років тому він уклав із Свенельдом звіщання про вічну любов, а тепер приїхав потвердити його від імені нового імператора.

— Свенельд уже помер, — відповів Доброчин і скоса глянув на легата, який саме кивнув у його бік.

Герцог поважно мовив:

— Імператор Оттон Другий також помер, але звіщання потверджує його син Оттон Третій.

Доброчин прискалився:

— А котрий вашому Оттонові Третьому рік?

— Третій...

Про це дитинча Доброчин уперше почув ще тоді, коли відбив у варягів Київ. За рік до того Оттон Другий ледве висватав у грецького царя Василія його старшу сестру Феофано, яка й породила цього Оттончика, що тепер сидів на німецькому столі.

Доброчина охопила чорна заздрість. Ще три й два роки тому йому було не до імператорів та грецьких царівен, він радий був узяти за Володимира навіть дику варязьку княжну — аби довести свою зверхність над варягами. Відтоді в Дніпрі спливло багато води, а тепер світ обернувся до нього по-новому.

Цар Василій оддав за Оттона свою сестру. А чим кращий був той мрець од Володимира? Мав більше земель? Навпаки: Русь удвічі більша за ту «Священну Римську імперію німецького народу», жодна імперія тепер уже була не страшна для Русі, яка простяглась од Карпат аж до Варязького моря.

І все-таки Доброчин знав, що грецькі царі й надалі віддаватимуть своїх доньок і сестер за німецьких імператорів, а за київських князів — ні. Це доводило його до шалу. Все полягало в тому проклятому хресті. Вони бридяться Києвом, мало не скреготав зубами Доброчин, бридяться, хоч я ще більше гидую й бриджуся їхнім Христом.

Доброчин глянув на великого київського князя. Сидячи трохи боком і поставивши лікоть на високий княжий стіл, Володимир підпер щоку долонею й глибоко замислився. Очі йото були спрямовані в розчинене барвисте слюдяне вікно. Князь був думками далеко звідси, й Доброчин багато б дав, щоб дізнатися про клопоти свого небожа. Знав по суті все. Не відав тільки єдиного: про що може думати в таку хвилину син його сестри. Володимир був замкненої вдачі й ніколи не ділився з дядьком думками.

Доброчина охопили суперечливі почуття. Він ще з більшою зненавистю глянув на герцога фон Рюггенбергена, який знову казав йому через тлумача, що його імператор був би вельми втішений, якби між ними й далі тривали вічна любов і мир, укладені ще з Ярополком і Свенельдом. Щось подібне казав перед ниром і папський легат. Доброчин засміявся до герцога.

— Коли межи вами й Свенельдом була така вічна любов, то чого ж імператор не прислав Свенельдові підмоги? Ми ось не носимо в пазусі хреста; Ярополк же й Свенельд носили, але ви їм не допомогли. Така любов видається мені трохи однобокою.

Герцог сказав:

— Імператор не хотів устрявати в межисобицю. Дужчий переміг. Але ви мусите пристати до істинної віри, й це утвердить нашу з вами любов. Так переказує святий папа римський.

— А як ні — то нї?

На це Карл фон Рюггенберген волів за краще помовчати.

А коли пирувальники врешті розійшлись, Доброчин несподівано для себе й для всіх сказав Претичеві:

— Колись у старої княгині був грек: отець пресвітер звався. Хотів примучити мене до хреста, але так і вмер не примучивши. Дивина!..

Претич глянув на Доброчина:

— Хіба Григорій помер? Ще донедавна сидів у Вишігороді-Деснянському... Чого це ти про нього згадав? — раптом насторожився тисяцький воєвода.

— Дивився на того папського легата й згадав.

Цього вечора Доброчин надовго затримавсь у свого небожа.

— Щось ти вельми притих, — сказав він Володимирові. — Що тобі на душі? — Володимир, як завжди, відмовчувався, а він так само зненацька спитав: - А хотів би мати мати за жону грецьку царівну?

— Грецька вже є, — похмуро буркнув до вуя Володимир. Він давно не думав про жодну із своїх жінок.