Чтение онлайн

Ми ледь не задихнулися вiд смiху. А Славко повернувся до Вiтунi, зблиснув очима, та... лиш махнув рукою:

– Сама ти Вася! Ну добре, тягни ще. Вiтуня дiстала другого папiрця i прочитала:

– "Гри-ня"!

– Ну як?
– захвилювався Вiтько, i ми зрозумiли, що це його папiрець.

– Наче непогано, - розважливо мовив Сергiй i повторив: - Гри-ня...

Я хотiв заперечити, що це надто просто для грака, та з коробки раптом залунало:

– Кр-ри-а! Кр-ри-а!

Здавалось, граченя повторює: "Кр-ри-а!" - "Гриня!"

– Ось i йому подобається!
– зрадiв Вiтько. Це мене переконало.

– Згода!
– сказав я.
– Хто за? Проти? Одноголосно! I ми всi порадiли, що так легко вирiшили цю складну проблему - дати граченятi iм'я.

– А як тобi спало на думку назвати його Гринею?
– поцiкавився я у Вiтька.

– Дуже просто. Коли ми дзвонили до тебе, я почув, як воно кричить, то вiдразу й подумав: дуже схоже на "Гриню".

Я забув вам сказати, що наш Вiтько - поет. Вiн завжди щось римує або шукає однаковi слова, примiром - чайник-чайка-чашка або ще якось... Правда, нам Вiтько свої вiршi не читає. I ось чому. Колись, тiльки-но ми переїхали до нашого будинку й познайомились, вiй вибiг у двiр i спитав:

– Хочете, вiршi вам почитаю? Сам склав!

– Давай, - не дуже щиро зрадiли ми, бо якраз обговорювали останню перемогу київського "Динамо".

Вiтько здерся на гойдалку, змахнув невiдомо навiщо рукою i почав:

Свiтило сонце, птах спiвав,

а я додому крокував.

Аж раптом iз-за рогу

з гучним веселим "гав!"

рудий i клишоногий

з'явився пес i став.

– Привiт, кудлатохвостий!

я привiтався з ним.

Ходiм до мене в гостi,

ти, певне, зголоднiв?

Я дам тобi варення,

цукерок повну жменю,

солодку скибку динi.

Ну що, рудий, ходiмо?

Та пес у гостi не схотiв,

дослухав пес мене - i втiк...

"Тим гiрше для рудого!"

подумав я про нього,

подумав - i покрокував.

А надi мною птах спiвав.

Що тут почалось - не уявляєте! Ми схопилися за животи й попадали на землю, бо смiх просто Душив нас.

– Ну як?
– поцiкавився Вiтько.

– Вищий клас!
– гигикнув Славко.

– Карл-сон-чик наш!
– продекламував Сергiй, i ми ще дужче розреготалися.

Тут Вiтько зрозумiв, що смiємося ми не з вiршiв, а з нього, товстого й червонощокого, мов дiвчисько. Вiн схлипнув i кинувся геть. За кiлька днiв ми помирились, але вiршiв своїх Вiтько нам бiльше не читає.

"Нiчого, - думав я, - аби не кидав писати. Стане колись всесвiтньовiдомим, i ми згадаємо, як чули його перший виступ!"

Такий вiн, наш Вiтько! Тож ясно, що придумати якесь там iм'я - для нього пусте!

Нарештi всi надивились на Гриню досхочу й почали збиратись додому. Аж тут подзвонили в дверi. Я попросив хлопцiв зачекати й побiг вiдкрити.

За дверима стояв незнайомець. Пiд пахвою в нього був чорний облiзлий портфель, а на головi сидiв чудернацький зелений капелюх.

– Здрастуйте, молодий чоловiче!
– якось надто ввiчливо привiтався вiн.
– Це ви - Юрко Почепцов?

– Так, - вiдповiв я.

– I це ви повiсили об'яву?

– Яку... об'яву?
– почав я, та раптом усе зрозумiв. "Вiн! Хазяїн Гринi!.." - подумав я, i в грудях менi похололо...

Скажи "привiт!"

– Може, запросите мене до квартири, чи так через порiг i розмовлятимем?
– порушив тишу незнайомець.

– Вибачте!
– знiтився я.
– Заходьте, будь ласка.

– А це що за збори?
– поцiкавився вiн, коли побачив хлопцiв.

– Нiякi не збори!
– заперечив я.
– Ми просто так... Ви проходьте на кухню, воно там.

– Що - "воно"?
– здивувався незнайомець.

– Не "що", а "хто"!
– поправила його Вiтуня.
– Бо воно живе.

– Звiсно, "хто"!
– сказав я.
– Ваш Гриня.

– Пробачте, але я не дуже розумiю, про якого Гриню ви говорите. Нема в мене нiяких Гринь!

– Як нема?!
– здивувався тепер Сергiй.
– А ваше граченя?

– А, так ви про граченя!
– нарештi зрозумiв незнайомець.
– Так би й казали, а то "воно", "Гриня"! А ви чому, власне, вирiшили, що воно моє? Ви знаєте, хто я?

– Звичайно, знаємо!
– вiдповiв Славко.
– Ви його хазяїн.

"Поганий хазяїн!" - подумав я, та змовчав.

– От i не вгадали!
– посмiхнувся незнайомець.
– Я - ваш новий кербуд! Хе-хе...

– Ви... правду кажете?
– не повiрила Вiтуня.

– Дiвчинко!
– суворо обiрвав її кербуд.
– Запам'ятай: Зiновiй Всеволодович Панько, тобто я, завжди каже правду!

– Вибачте нас, Зiновiю Всеволодовичу!
– загомонiли вiдразу всi. Ми теє... ну, ми того...

– Я бачу, що ви "теє" i трохи, мабуть, "того", але, - i вiн подивився на мене, - запам'ятайте раз i назавжди, громадянине Почепцов: нiяких об'яв без мого дозволу вивiшувати не можна! В нашому будинку, який бореться за звання найкращого в районi, бiля першого парадного є спецiальна дошка для об'яв та оголошень. Дверi - не для цього! Ясно?

– Ясно!
– вiдповiли ми як один.

– Тодi бувайте i про це не забувайте!
– заговорив раптом вiршами кербуд i сам здивувався.
– Ти ба, поет!.. Ну добре, пiшов. А об'явочку знiмiть, "товаришi громадяни"!

– Здається, в_с_е!
– сказав Славко, i ми полегшено зiтхнули.

– Нам теж час. Бувай!
– попрощалися хлопцi.
– А об'яву ми знiмемо.

Вони помахали Гринi - н_а_ш_о_м_у Гринi!
– i пiшли, а я нагодував граченя й сiв за уроки.

Скоро прийшов тато.

Вiн зазирнув до кухнi й одразу - точнiсiнько як я у хлопцiв спитав у мене:

– Ну як?!

– Люкс!
– вiдповiв я Сергiєвим слiвцем, i тато щасливо посмiхнувся.

– Ти уроки робиш?
– помiтив вiн.
– Роби, роби, потiм розкажеш.

Тато вiдрiзав хлiба й сиру, налив чаю i спитав:

– Ти пробач, я на хвильку. Можна, я побуду з ним... з граченям?

– Звичайно, можна!
– щедро дозволив я, бо чудово знав: тато теж давно мрiяв про щось живе.

– Я трошки, поки ти вчиш, - зрадiв тато, взяв коробку з Гринею i поспiшив до себе.