Чтение онлайн

– Про що хочеш. Казку розкажи.

– Яку?

– От недотепа!
– скипiв Сергiй.
– Та хоч "Плескачика".

– Я знаю тiльки вiршами...

– Це те, що треба!
– встряв Вiтько, бо Сергiй ось-ось закричав би. А кричати не можна, Гриня злякається.

– Добре, - погодилась нарештi Вiтуня й почала:

Якось каже дiд бабусi:

– Розпали вогонь в печi

та для нашої Ганнусi

ти плескачика спечи...

Вона походжала перед пiд'їздом i голосно декламувала. А Гриня сидiв на самому краєчку козирка й уважно слухав.

У цей час я та Сергiй стали спина до спини, Вiтько пiдсадив Славка, а той спритно скочив нам на плечi. Але... до козирка не дотягся.

– Ставайте навшпиньки!
– просичав Вiтько, який керував операцiєю.
– Не дiстає!

Ми, крекчучи, бо Славко таки важив чимало, звелися навшпиньки.

– Є!
– почувся Вiтькiв радiсний шепiт.

Ми глянули вгору й побачили, як Славко вправно пiдтягнувся i блискавично перекинув тiло на козирок. Ще якась мить - i Гриня був у нього в руках!

– Славi - слава!
– закричали ми.
– Хай живе найкращий гiмнаст у свiтi!

I тiльки тут я раптово помiтив, що з-за рогу будинку за нами весь час, поки ми дiставали Гриню, стежив якийсь хлопець. Я бачив його кiлька разiв i до цього - вiн, мабуть, мешкав у сусiдньому будинку, тож вирiшив гукнути його до нас. Але вiн раптом немов ошпарений сiпнувся й так дременув - аж п'яти заблищали!

"Так це ж вiн, - одразу здогадався я, - колишнiй хазяїн Гринi!.. Ач, як дременув! Соромно стало, що вигнав бiдолашного птаха з дому!"

Я хотiв був кинути йому навздогiн кiлька "гарячих" слiвець, та мене збив Славко.

– От що таке гiмнастика!
– гордо сказав вiн, коли спустився. Рекомендую всiм: найкращий вид спорту!

Ми дружно погодились i вiдразу ж вирiшили гуртом записатись на гiмнастику.

– А дiвчат беруть?
– захвилювалась Вiтуня.

– Вiзьмуть, - заспокоїв її Славко.
– Я за тебе попрошу.

Ми ще погомонiли про Гриню, про Славчин подвиг i про користь гiмнастики та розiйшлися по домiвках - уроки вчити. Наближались веснянi канiкули, i нам не хотiлося псувати оцiнки за чверть.

Канiкули - це добре, але...

Третю чверть я закiнчив майже на "вiдмiнно". Чому майже? Бо зi спiвiв та малювання в мене були четвiрки.

Зi спiвами ясно. Голосу та слуху в мене нiколи не було. "Викапаний тато!" - казала мама, коли ми з ним "давали концерт", тобто спiвали дуетом i натирали пiдлогу.

А з малюванням сталася прикрiсть.

Наприкiнцi чвертi нам задали намалювати склянку з чаєм. Малювати я люблю, тож одразу засiв за малюнок. Щоб усе було по-справжньому, як у життi, налив у склянку чаю та поставив її перед собою.

Коли я вже розфарбував свiй малюнок, прийшов Славко.

– Малюєш?
– поцiкавився вiн.

– Малюю, - вiдповiв я.
– Вже кiнчаю.

– А в мене не виходить.

– Чому?
– здивувався я.

– Та знаєш, - пожалiвся Славко, - спершу я намалював, а потiм подумав: чай малювати з цукром чи без? Поспитав у мами. Вона сказала з цукром, хiба ж то чай без цукру! Я й почав знову, та нiчого не вийшло.

– Та невже?
– посмiхнувся я.

– А ти сам спробуй!
– розсердився Славко й пiшов.

А я сiв за стiл i почав думати: як же й справдi намалювати чай, щоб видно було, що вiн iз цукром? Але нiчого не придумав. Тодi я просто написав на малюнку: "Ц_е_й ч_а_й - i_з ц_у_к_р_о_м!"

– Почепцов!
– викликав мене наступного дня Микола Олександрович, учитель малювання.
– Це що за жарти?
– i вiн тицьнув менi мiй малюнок.

– Це не жарти, а "Чай iз цукром", - сказав я.

– А де видно, що вiн iз цукром?

– Так я ж написав!

– Я бачу, що н_а_п_и_с_а_в, але ж у нас урок м_а_л_ю_в_а_н_н_я! Тому треба не п_и_с_а_т_и, а м_а_л_ю_в_а_т_и!
– обурився вчитель i влiпив менi трояка. В результатi - четвiрка у табелi.

Та коли не зважати на це, все було не так i погано. Мама радiла й дивувалася, чому я раптом зробився майже вiдмiнником. А тато навiть промову виголосив - про позитивний вплив домашнiх тварин на учбовий процес.

А наступного дня...

А наступного дня тато рано прибiг з роботи й весело сповiстив, що його посилають у вiдрядження до Чернiгова. Мама страшенно зрадiла й одразу вирiшила, що ми поїдемо всi разом. Я не буду вулицями тинятися, та й у Чернiговi живе татова мама, моя бабуся, якої ми давно не бачили. Тож ми погостюємо у бабусi та й Чернiгiв оглянемо.

Iдея була чудовою, коли б не... Гриня! Взяти його з собою неможливо. Не кидати ж напризволяще!

– Це не проблема!
– сказав тато.
– Домовся з хлопцями. Гадаю, вони допоможуть...

Славко й справдi радо погодився взяти Гриню до себе на час канiкул.

– Тiльки гляди, - попередив я, - не випускай його бiльше! Та годувати не забувай.

– Все буде нормально!
– поклявся Славко.
– Їдь i не переживай.

I я поїхав.

Майже всю дорогу до Чернiгова я думав про Гриню. "Бiдолаха, думав я, - як вiн без мене? Чи добре йому? Чи не голодує?"

У Чернiговi в нас було стiльки справ, що я, чесно кажучи, навiть iнколи забував про Гриню. Та канiкули збiгли швидко, татове вiдрядження - теж, i ми поїхали додому. I знову всю дорогу, вже до Києва, я думав лиш про нього.

Тiльки-но ми помилися з дороги й розпакували валiзки з гостинцями, як я помчав до Славка.

Постукай у моє вiкно!

Славко зустрiв мене чомусь не дуже радiсно.

– Повернувся, мандрiвник, - пробурмотiв вiн замiсть вiтання.

– Повернувся! А чого ти став такий гордий?

– Який там гордий!
– вiдмахнувся Славко.
– З Гринею щось не те...

– Як не те?!
– злякався я.
– Що з ним? Кажи! Де вiн?

– Заспокойся, он вiн, у коробцi. Де ж йому бути! Але, знаєш, як тiльки ти поїхав, Гриня страшенно засумував. Напевно, за тобою.

– Де коробка?
– перебив я Славка.

– Он у кутку...

Я побiг до коробки й зазирнув у неї. Гриня нерухомо сидiв у куточку, весь наїжачений i дуже сумний.

– Гриню, - покликав я тихенько, - я приїхав. Привiт!