Чтение онлайн

А коли я впорався з уроками, ми з татом сидiли на кухнi й розмовляли. Я розповiв йому про всi нашi пригоди. А потiм тато розповiв менi про гракiв.

Виявляється, вони живуть майже по всiх куточках Радянського Союзу, а навеснi прилiтають найпершими. Гнiздяться вони величезними колонiями i з року в рiк повертаються на старi мiсця. Граки знищують шкiдливих комах, очищають лiси й поля. i що цiкаво - їх можна навчити розмовляти! Звичайно, не так добре, як людину, але хоч кiлька слiв.

– Тату, а давай Гриню навчимо, - попросив я.

– А що, спробуємо! Уявляєш, приходимо додому, а вiн нам: "Привiт!" Або хтось питає, як його звуть, а вiн "Гриня!" Здорово?..

– Здорово!
– погодився я.
– А як його вчити?

– Не так i просто, - зiзнався тато. Треба йому щодня повторювати одне й те ж, може, й навчиться, коли не ледачий.

– Та вiн кращий за всiх!
– захоплено вигукнув я.

– Навiть за нас iз мамою?
– примружився тато.

– Ой, що ти! Гриня кращий за всiх гракiв.

– Коли так - навчиться!
– погодився тато й пiшов зустрiчати маму з роботи. А я прибрав на кухнi, склав на завтра портфель, пiдкинув Гринi сиру - раптом їсти схоче!
– i пiшов спати.

Сьогоднi я заснув одразу. Навiть не чув, коли прийшли батьки. i всю нiч менi снилось, як ми з Гринею балакаємо про все, про все на свiтi.

Гiмнастицi - ура!

Тепер днi минали швидко й весело. А з ними непомiтно промайнули осiнь та зима.

Гриня став уже зовсiм нашим i тiльки-но помiчав когось, як вигукував своє вiтальне "кр-ри-а!". Вiн помiтно пiдрiс, i лише по дзьобу можна було вгадати, що вiн молодий. У грачиної молодi дзьоби вкритi невеличкими брунатними пiр'їнами, а дзьоби дорослих - бiлi.

Граки, шукаючи поживу, часто встромляють дзьоб у землю, от пiр'я й витирається.

Ми весь час навчали Гриню розмовляти.

Не скажу, що вийшло одразу, але...

Якось, коли я повернувся додому й кинув Гринi звичне "Привiт!" вiн не вiдповiв.

– Гриню, ти не захворiв?
– схвилювався я.

Гриня сидiв на холодильнику й мовчки позирав на мене. Раптом вiн звiвся навшпиньки, витяг шию, мов пiвень, i гукнув:

– Кр-ри-iт!

– Що?! Що ти сказав?
– не повiрив я власним вухам.
– Ану повтори!

I Гриня повторив, та ще й як!

Що тут зi мною сталось, я зараз i не згадаю. Пам'ятаю тiльки, що я гасав по квартирi та кричав:

– Ура! Гриня говорить! От так Гриня!..

На радощах я пригостив Гриню чималим шматком татової ковбаси - на завтрашнiй снiданок - i помчав у двiр дiлитись новиною.

– Вигадуєш!
– не повiрили хлопцi, коли я розповiв Про Гриню.

– Пiшли, самi почуєте!
– запропонував я, i ми гуртом помчали до мене.

Тiльки-но ми переступили порiг i навiть не встигли привiтати Гриню, як почули:

– Кр-ри-iт! Кр-ри-iт!

Гриня, наш розумничок, вiтав моїх товаришiв.

Тепер усi повiрили. I хоча Гриня не дуже розбiрливо вимовляв свiй "привiт", але вiн зрештою птах, а не людина. Он скiльки людей неправильно говорять i перевчатися не хочуть! Тож Гринi можна вибачити.

Ми оточили його й почали наперебiй говорити пестливi слова.

– Досить!
– зупинив нас Сергiй.
– Розбалуємо його, i вiн далi не схоче вчитися.

– Схоче, схоче, - заторохтiла Вiтуня.
– Вiн такий хороший!
– Вона погладила Гриню.

А вiн скочив їй на плече, бо давно вже цьому навчився, i вдячно потерся об її щiчку.

– А давайте його у двiр винесем, - запропонував Славко.
– Вiн уже добре лiтає, нехай погуляє на свободi!

– Не вигадуй!
– обурився я.
– А коли дремене кудись, тодi що?

– Не дремене, не дремене!
– загомонiли всi, пiдтримуючи Славка. Такий розумний не дремене.

Коли б хто знав, як менi не хотiлося ризикувати Гринею! Та вiдмовляти друзям не хотiлося ще бiльше. Тому я погодився. Але спробував iще раз вiдмовити хлопцiв.

– А вiн не застудиться?
– вагався я.
– Надворi ще снiг.

– Не крути!
– зрозумiли всi мою хитрiсть.
– Ти сам знаєш: для гракiв снiг - нiщо. Ходiм!

I ми пiшли...

Пустити Гриню ми вирiшили на майданчику.

Я став посеред нього. За спиною була гiрка, спереду - хлопцi пiвколом, про всяк випадок.

– Запускай!
– скомандував Сергiй, i я посадив Гриню на березневий пiдталин снiг.

Чи то свiже повiтря подiяло на нього, чи снiг з незвички обпiк йому лапки, тiльки Гриня скрикнув, махнув крилами - i помчав через нашi голови!

Ми аж занiмiли. А коли зрозумiли, що трапилось, помчали з диким вереском за ним. Та хiба наздоженеш молодого дужого грака, вiдгодованого на домашнiх харчах?!

Гриня летiв, як метеор. За якусь мить вiн зник за рогом будинку.

– О-ох!
– видихнули ми водночас i прикипiли на мiсцi.

Але за кiлька хвилин iз-за протилежного рогу з'явився - хто б ви думали? Точно! Наш Гриня!

Вiн долетiв до мого пiд'їзду i всiвся на бетонний козирок над входом.

Коли ми пiдбiгли до дверей, Гриня спокiйнiсiнько, мов нiчого й не сталося, чистив своє пiр'я i гордо позирав на нас.

– Ну й дав!
– захоплено вигукнув Славко.

– Вищий пiлотаж!
– закричав Вiтько. i ми тричi гукнули Гринi "ура".

А Гриня втiшався славою i, здавалось, не думав спускатись.

– Гриню, - покликав я лагiдно, - а йди-но сюди! Нiякої уваги.

– Гриню, любесенький!
– заблагала Вiтуня.
– Будь хорошим, ходи до нас.

Те ж саме...

Ми кликали його на всi голоси. Яких тiльки слiв ми не вигадували! Та дарма. На Гриню нiщо не дiяло. Вiн тiльки зиркав згори на нас. Ще б пак, цiла купа людей витанцьовує перед ним!

– Ну от що!
– рiшуче мовив Славко.
– Зараз я тебе, розбiйника, дiстану. Не Гриня ти, а справжнiй Буцефал! Ану, хлопцi, - звернувся вiн до нас, - станьте двоє поруч, а я здеруся вам на плечi.

Далi пояснювати не було потреби. Ми чудово зрозумiли план Славка.

– Але ж вiн може втекти!
– злякалась Вiтуня.

– Мовчи, - обiрвав її пошепки Сергiй, - бо почує. Краще ходи навколо й розмовляй з ним, щоб нiчого не пiдозрював.

– А про що?
– поцiкавилась Вiтуня.