Чтение онлайн

Дівчина мовчала.

— Ніхто з нас не знає, що чекає на нього завтра. Я хотів би, щоб ти і Крейон були щасливими, доки ще є час. Сподіваюсь, моя картина допоможе вам краще зрозуміти одне одного. А тепер — ходімо назад. Крейон, напевне, хвилюється…

— Ходімо, — втомлено погодилася Ерліс.

Так, “Позначена блискавицею” справді щось у ній змінила. Вона відчувала в собі незбагненну лагідність до всього світу. Сонце ніколи ще не було таким щедрим, а трави — такими буйними, і навіть холодні сірі скелі стали привітнішими. Дівчині хотілося обійняти весь цей широкий світ, знайти найніжніші слова для кожної пташки, деревця, хмаринки… Вона заховала подалі лук та стріли: все ж таки жінці не личить полювати.

Ратас знову вирушив у місто, і Крейон уперше дозволив собі після напруженої праці кілька днів відпочинку.

Таким Ерліс його ще не бачила. Було щось майже дитяче в тому, як він радів кришталево чистій воді гірського джерела, метелику, що кружляв над квіткою, чи дивній скелі, обриси якої нагадували кінську голову.

— Досі в мене не було часу навіть роззирнутися навкруги. Дивно, як це я ще не втратив здатність дивуватися красі… — сказав він їй.

І Ерліс подумала, що, відколи вони разом, не пригадає жодного дня, ба навіть години, коли б лікар сидів склавши руки. Він спочивав лише уві сні. Скільки ж років Крейон працював отак? А тепер він мало не весь день пролежав у траві, дивився в небо й дослухався до чогось ледь чутного, зрозумілого лише йому.

Наступного дня він розбудив її ні світ ні зоря.

— Хочеш зустріти схід сонця, Ерліс?

Вони сиділи на порозі будиночка і мовчки спостерігали, як темрява ночі змінюється яскравими й чистими барвами світанку.

— Яка краса… — задумливо мовив Крейон. — От і народився новий день. Але що він нам принесе?.. — лікар замовк. Ерліс похилила голову, охоплена тривогою: невже так швидко випарувався його вчорашній безтурботний настрій?

— Що сталося, Крейон?

— Все це дуже складно, дівчинко, — зітхнув він. — Убивчі голки, вибухові пристрої… так, усе це зараз нам потрібно, без цього не обійтися в війні проти Грізного бога. Але ж хіба це вихід?.. Одні воліють умерти, щоб не зрадити друзів, другі тікають, рятуючи себе та своїх дітей від його влади, треті вдягають на себе золоті шоломи і несуть смерть та горе своїм співвітчизникам, четверті — четверті втрачають волю й розум і поповнюють отару Бісехо… Чотири шляхи, та жоден із них не виводить із глухого кута, в який ми зайшли. Невже ми настільки ослабли, отупіли, звиродніли, що не можемо чинити опору сваволі і маємо лише коритися або гинути? Здається мені, що повинен бути іще один шлях — хай довгий та тернистий, — що приведе до перемоги: знайти в самому собі сили для захисту й опору. Ми навчимося так гартувати свою думку, свою волю, щоб жоден загарбник, подібний Сутару, не міг їх зламати. Мені навряд чи доведеться вийти на цей шлях… Та хоча б стежку я мушу протоптати. Для тебе, для дітей, яких виводять із Грестора Ратас і його друзі… Нехай ніколи вже не буде знайдено способу повернути розум і почуття тим, кого скалічив Бісехо. Але наших дітей, наше майбутнє ми мусимо не просто сховати від нього — рано чи пізно він може на них натрапити, — а навчити їх перемагати Грізного бога в своїх душах… Навчити їх не просто тікати — протистояти йому, дати їм зброю для боротьби з ним… Здається, я вже бачу початок цього шляху…

Ерліс не все зрозуміла із сказаного, та надія прокинулася в її серці. Крейон і Ратас знайдуть цей шлях!

Надвечір наступного дня дівчина попросила Крейона допомогти їй перенести на горище хмиз, який зібрала в ближньому гайочку — погода зіпсувалася, насунули хмари, а вона хотіла встигнути до дощу. Проте дощ таки застав їх по дорозі додому. Крейон скинув хмиз на землю і вкрив її своїм плащем. Ерліс стояла, поклавши голову йому на груди, і думала: от якби цей дощ не кінчався ніколи!

Але дощ скінчився, залишивши після себе холод. Вони затопили в хаті і сіли біля вогню.

— Отак колись вечорами коло домашнього вогнища мати розповідала мені казки… — сказав Крейон.

— Казки! — задумливо мовила Ерліс. — Востаннє я їх чула ще в тітоньки Йєли…

— Хочеш, я розповім? — несподівано спитав Крейон.

— А ти хіба їх знаєш?

— Дещо пам’ятаю. Тільки казки мої, дівчинко, здебільшого невеселі…

Ерліс слухала уважно, намагаючись не пропустити жодного слова. Спочатку вона й справді сприймала це як казку, та потім у неї виникла несмілива думка, яка дедалі міцніла й міцніла: ніяка це не казка! Крейон розповідає про своє життя… Ніколи раніше не згадував він, де жив до того, як перебрався в Грестор. І зараз він ніби бачив перед собою ті далекі роки.

Починалося все і справді по-казковому: жили собі чоловік та жінка й не мали вони дітей… Тобто діти в них народжувались, але всі вони прийшли на світ передчасно і померли малими. Коли ж поховали Й четверту дитину, то наважились піти до старого чародія, що жив високо в горах… І сказав чародій, що народиться в них син і виросте він міцним та здоровим, якщо віддадуть вони хлопця йому в науку. Народився п’ятий син, і старий забрав його у гори… От виріс той хлопець і сам почав зціляти людей від хвороб. Пішла про нього слава поміж людьми. Дружиною його стала дівчина-красуня. Доля, здавалося, була до нього ласкавою. А потім — потім усе в один рік змінилось. Помер батько молодого лікаря — загинув під час повені. Невдовзі помер і старий, який навчав його лікарського мистецтва і якого вважав другим батьком. А далі зрозумів він, що вродлива його дружина кохає іншого, бо одружувалася не з ним — із його славою. І тоді кинув усе — рідне місто, гори, де пройшло його дитинство, дружину свою, дорогі серцю могили обох батьків — рідного й названого — і пішов світ за очі разом із старенькою матінкою, яка одна ще любила його. А люди потім казали, що не було йому добра, бо змалечку обдурив свою долю, бо врятовано його з допомогою чаклунства, от доля йому й помстилася…

Цілий рік мандрував він по країні, ніде надовго не зупиняючись, і, лише коли рік минув і дружина його, не маючи про нього звістки, мала право вийти заміж за іншого, він змінив ім’я й оселився в Гресторі, подалі від рідної Коміни і жінки, яку довго не міг забути…

Поки Крейон розповідав, стало темно. Він уже не міг бачити обличчя Ерліс, але почув, як вона тихо схлипує.

— Ти плачеш, маленька? — спитав він, і його велика долоня ковзнула по обличчю дівчини, намагаючись витерти її сльози.

Колюча крижина, що скувала серце Ерліс, поки вона слухала розповідь Крейона, раптом розтанула, тепло ринуло в її душу, і вперше в житті сльози не здалися їй гіркими.

— Я ніколи, ніколи не лишила б тебе! — прошепотіла вона, прихилилася до Крейона і сама незчулася, як опинилася в його обіймах…

Світ сповнився любові. Ерліс, змалечку обділена добром і ласкою, сама не розуміла, звідки в неї стільки ніжності. Хоч як то дивно, вона зовсім забула про шрам, наче його й зовсім не було.

Вона чекала від коханого якихось гарних незвичайних слів, та Крейон мовчав, хоча вмів бути красномовним і переконливим. Те, чим обоє володіли зараз, було поза словами, і коли вони починали говорити, то говорили про буденні речі, але кожен погляд, кожен рух набували значення події, здатної змінити ціле життя, кожен день вміщав у себе рік.

Проте щасливих днів було всього три, і Ерліс запам’ятала їх до найменших подробиць.

А вже четвертого дня Ерліс прокинулася і відчула, що Крейон не спить, більше того, якимось чином вона зрозуміла: він не спить давно. У химерному блідому світлі видно було, яким відчуженим і зосередженим став його погляд. Дівчина знала, що то означає, вона чекала, що це станеться, та не мала й гадки, що так швидко…

— Недаремно називали тебе щасливицею, Ерліс, — сказав він. — Ти й справді приносиш щастя. Знаєш, я раптом прокинувся серед ночі — мабуть, від того, що ти заворушилася, — і вже не зміг заснути. Та за той час, що лежав без сну, я розв’язав одну дуже складну задачу… Вона давно вже мене мучила, та я не знав навіть, як до неї підступитися. І раптом я так виразно побачив розв’язок, ніби він був написаний на стіні. Це було щось неймовірне… Стільки над цим бився, а шлях до мети виявився простим і коротким. Тепер ми значно наблизимо падіння Сутара. Хіба треба пояснювати, наскільки це важливо!

— Навіть не віриться… — тихо сказала Ерліс. — Невже все це коли-небудь скінчиться?

— Скінчиться, маленька моя! І знаєш, що буде потім? — Крейон заговорив швидше, неначе хтось міг його перервати: — Я повезу тебе в Коміну. І ми завжди, завжди будемо разом. Ти народиш мені сина й дочку… Я мрію про це, як про найбільше щастя.

Він притулив руку Ерліс до своїх очей, немов соромлячись раптового пориву, а їй стало і хороше, і сумно. Безтурботні дні скінчились, Крейон повертався до своєї роботи…