Чтение онлайн

Ерліс безгучно зітхнула.

— Моя допомога тобі буде потрібна? — спитала вона.

— Сьогодні — навряд. Хіба що завтра…

Можна було й не питати про це. Вона вже знала, що в перші дні, коли нова ідея заволодіє його розумом, Крейон прагне залишитись на самоті. Що ж, їй час вирушити на полювання. Потрібні свіжі харчі. Свято скінчилося, настали будні…

На порозі вона поцілувала Крейона, а дійшовши до повороту, обернулася й змахнула на прощання рукою. Чи гадала вона тоді, що востаннє бачить його живим? Що ніхто так і не взнає, в чому ж полягало його відкриття…

Кохання зробило їх необачними і змусило забути про ненависть, що чигала на кожному кроці. Крейон так захопився роботою, що не помітив наближення воїнів Сутара, а Ерліс, полюючи, забилася в гущавину й запізно помітила дим сигнального вогнища. Як вона бігла назад! Та на їхньому подвір’ї вже господарювали золотошоломники. З-за скелі добре було видно, як вони виносили приладдя лікаря, його записи, для чогось тягли навіть стільці. Самого Крейона не було видно.

Ерліс відчула, як вогнем запалав рубець на щоці. її очі були сухі, сухо стало в горлі, і серце, здавалося, зупинилося, вона не чула його биття. Рухи зробилися точними й виваженими. Ерліс відклала вбік свою здобич, зручно вмостилася поміж скель, перелічила стріли. Спершу поцілити ватажка… Вона не має права схибити. Визначити, хто він, було неважко. На всіх у неї однаково не стачило б стріл, та Ерліс знала, що подібні загони складаються переважно з тих, що втратили власну волю і виконають будь-який наказ. Вони розгубляться й розбредуться, якщо не буде кому командувати ними. Для певності вона витягла зі складок одягу свою голку, волосиною прикрутила її до вістря першої стріли і прицілилася. Вперше їй довелося цілитись у людину.

її розрахунки виявилися правильними. Коли впав ватажок, а потім кілька воїнів із тих, що несли речі, всі інші в паніці кинулися врозтіч, навіть не намагаючись встановити, звідки ж летять стріли. Ерліс почекала, чи не повернеться хтось із воїнів, і повільно, немов на страту, рушила в дім.

Вона не хотіла думати, що побачить там. Крихітна, як пташеня, надія іще озивалася до неї ледь чутним голосом: “А може?.. Може, вони зв’язали Крейона, але не встигли вивести з дому, може, він ще не торкнувся голки?”

…Крейон непорушно лежав долі, у тій кімнаті, де була картина, і “Позначена блискавицею” дивилася на нього зі стіни. Ерліс опустилась навколішки. Очі її бачили тільки смертоносну голку, що стриміла в зап’ясті коханого. Вона не знала, скільки часу просиділа так, мов нежива. Ненависть — чорна, дика, тяжка, люта — розгорялася в її душі непогамовним полум’ям, знищуючи всі інші почуття. Крихкий попіл заповнив її всю, вона стала легкою і дзвінкою, немов стріла, націлена в ворога. Ратас казав: “Нема блискавиці такої, що випалила б їй душу…” А вона відчувала себе зараз обпаленою руїною, в яку ніколи не повернуться ті, хто жив тут раніше… Якби в неї була ще одна голка, вона не завагалась би скористатися нею. Та голки не було.

Рипнули двері, за спиною в неї почулися кроки. Вона обернулася. На порозі стояв Ратас.

— Якби я вмів літати, Ерліс, я не спізнився б, — сказав він. — Ми забули, що час ненависті іще не скінчився.

Було тихо й темно, і десь у кутку шаруділа миша. Віта не наважувалася порушити мовчання. Ця дивна жінка з чужого світу, вранці ще така далека від неї, стала зараз рідною, наче сестра. Позначена блискавицею — це ж не про обличчя, це про долю… їй страшенно хотілося сказати Ерліс щось тепле й щире, та потрібні слова не приходили, а вона боялася образити її гордість недоречним співчуттям.

Раптом щось застукотіло й покотилося по підлозі. Ерліс рвучко скочила й нахилилася.

— Сигнал тривоги, — вона відшукала долі й показала Віті камінець, обвитий червоною ниткою. — Його вкинули знадвору в димохід. Ратас шле нам знак — сам або через когось із своїх посланців. Треба негайно забиратися звідси!

Віта звичним рухом почепила через плече сумку й накинула плащ так, як її учив Ратас.

— Йтимеш за мною, — сказала Ерліс, — на певній віддалі, але так, щоб не губити мене з очей. Рухайся не дуже швидко, але й не дуже повільно, аби не привертати до себе уваги. І не бійся нічого. Ратас та його побратими знають, що ми полишаємо схованку, і мають нас прикрити…

— Я не з лякливих, — спалахнула Віта.

— Страх може відчути кожен, в цьому нема нічого ганебного. Далі ж усе залежить від тебе: або ти здолаєш страх, або страх здолає тебе.

Вони піднялися по хиткій драбині на поверхню (їхня оселя виявилась чимось на зразок землянки, виритої серед руїн), пройшли повз напіврозвалені будинки. “Це після чорної пошесті лишилось їх стільки”, — прошепотіла Ерліс. Біля останнього з них Віта спинилася, а Ерліс, як вони й домовлялися, рушила вперед. Через кілька хвилин Віта ступила на бруківку. Серце калатало, та поступово вона заспокоїлася. Ерліс-бо йшла попереду такою недбалою, рівною ходою, мовби й гадки не мала про небезпеку. Жодного разу вона не озирнулася. Поодинокі перехожі байдуже їх обминали. Це була інша вулиця, не та, якою вів її сюди Ратас. Замість землі — бруківка, будинки вищі й пишніші. Одначе й тут панував той самий барвистий безлад, що різав око.

Ерліс дійшла до перехрестя й завернула за ріг червоного будинку. Віта прискорила крок, та за рогом наштовхнулась на воїнів у знайомих їй золотих шоломах і жовтих плащах. Вони не робили спроб перейняти її, просто стали в неї на шляху і оточили дівчину щільним півколом. Як Крейона, майнула думка. Що робити? Крізь кільце воїнів не прорватися, а коли б навіть це вдалося, Віта все одно не знає, куди тікати. Вона потрапила в пастку. Певно, Грізний бог перехопив посланця Ратаса, а той не встиг скористатися голкою. Воїни крок за кроком наступали на Віту, одтісняли П від вулиці, якою пішла Ерліс.

Дівчина позадкувала — і наштовхнулася на високого чоловіка, що непомітно виріс у неї за спиною. Владним рухом він одкинув відлогу із голови Віти, грубо сіпнувши її коротке волосся. Очі його так і вчепилися в дівчину, здавалося, вони просвердлять її наскрізь, тонкі губи кривила недобра усмішка. Жовтий плащ із червоною облямівкою, гачкуватий ніс… Нараз Віта здогадалася, хто перед нею, і в неї аж ноги потерпли від жаху — Турс, жорстокий Турс, той, хто спотворив обличчя Ерліс!

Турс побачив її переляк і коротко реготнув. Це допомогло Віті оволодіти собою. Страх її поступився місцем такій запеклій ненависті, якої вона жодного разу в житті ще не відчувала, і це додало дівчині сил. Вона витримала погляд Турса і спокійною ходою рушила за ним, супроводжувана золотошоломниками.

Хоча ніхто їм, здавалося, не загрожував, Турс, скоса позираючи на Віту, навіщось витягнув меча із піхов. Надвечірнє сонце кинуло промінь на цей меч, і Віті пригадалися очі Ратаса, в яких зринав відблиск сталевого леза. Де він зараз? Як хотілося повірити в те, що він знову її визволить. Але хтозна, коли Ратасу стане відомо, що вона потрапила в пастку. Куди ведуть її зараз? Напевно, у замок Грізного бога. Он на тлі вечірнього неба здіймаються чотири вежі. Мабуть, то він і є.

“Вітко-квітко”, — пригадалося їй. Ох, що ж із нею буде?

Вартові біля брами привітали їх, тричі вдаривши мечами об щити. Коли ж зарипіла, зачиняючись, важка брама, Віта мимоволі здригнулася. В глибині душі вона сподівалася, що по дорозі до замку її можуть відбити, як отоді, в підземеллі… Важко буде проникнути за ці міцні ворота, муровані стіни! Ні, вона мусить покладатися на власні сили. Що казав Крейон в останній свій день? Знайти сили в собі самому, зміцнити свою душу так, щоб Грізний бог не мав над нею влади… Невже отой недолюдок направду зможе зробити з нею, що схоче? Невже він такий нездоланний? Вона ще постоїть за себе, вона не здасться так просто на його ласку!