Чтение онлайн

– Ти ще ходиш грати в карти? – спитав фельдкурат.

– Я здорово програвся. Востаннє ми грали з тим лисим полковником у макао, і все пішло як бісові в пельку. Але, скажу тобі, я нагледів таку дівчинку… А ти що поробляєш, святий отче?

– Мені потрібен денщик, – сказав фельдкурат, – останнім часом у мене служив один старий бухгалтер, без вищої освіти, але тварюка – перший клас. Увесь час тільки скиглив і молився, щоб його Бог уберіг, то я його й послав з марш-батальйоном на фронт. Кажуть, той батальйон вибили до ноги. Потім мені прислали якогось хитруна, і той нічого не робив, тільки сидів у шинку та пив за мій рахунок. Цей був ще так-сяк стерпний, але в нього пітніли ноги. Отож я і його відправив з маршбатальйоном. А сьогодні на проповіді я нагледів одного мугиряку, що задля сміху розридався. Ось такого мені й потрібно. Прізвище його Швейк, а сидить у шістнадцятій. Хотів би я знати, за що його посадили й чи не можна було б мені якось цього типа звідтіль витягти.

Слідчий почав шукати по шухлядах справу Швейка. Шукав, шукав, але, як завжди, не міг нічого знайти.

– Мабуть, вони в капітана Лінгарта, – сказав він нарешті. – Біс його знає, куди пропадають усі ті документи! Мабуть, я їх надіслав Лінгартові. Зараз йому зателефоную. Алло, говорить слідчий надпоручик Берніс. Пане капітане, пробачте, чи не маєте ви там у себе паперів на такого собі Швейка? Що кажете? Швейк мусить бути в мене? Дуже дивно… Кажете, я їх сам у вас забрав? Їй-богу, дивно. Сидить у шістнадцятій… Так, я знаю, пане капітане, що шістнадцятка моя, але я гадав, що Швейкові папери валяються десь у вас. Просите таким тоном з вами не розмовляти? У вас, кажете, нічого не валяється? Алло… Алло…

Слідчий Берніс сів за стіл і заходився обурюватись непорядками у веденні слідства. Між ним і капітаном Лінгартом уже давно точилася ворожнеча, й обидва в ній були дуже послідовні. Якщо документ, призначений Лінгартові, потрапляв до рук Берніса, Берніс запроторював його так, що й чорти кінців не відшукали б, Лінгарт робив те саме з паперами Берніса. Так само зникали кудись і додатки до справ. [112]

(Швейкові папери знайшлися в архіві військового суду аж після перевороту з таким висновком: «Збирався скинути маску лицемірства й публічно виступити проти нашого монарха та нашої держави». Документи запхнули у справу якогось Йозефа Коуделі. На конверті стояв хрестик, а під ним: «Виконано», – і дата.)

– Нічого не вдієш. Швейк загубився, – сказав слідчий Берніс. – Накажу викликати його сюди, і якщо ні в чому не признається – випущу й звелю відвезти до тебе, а ти вже доведеш до кінця цю справу в полку.

Тільки-но фельдкурат пішов, слідчий Берніс наказав привести Швейка; але тому довелося чекати біля дверей, бо з управління поліції прийшла телефонограма, в якій повідомлялося, що потрібний матеріал до обвинувачення № 7267 (справа піхотинця Майкснера), прийнятий до канцелярії № 1 за підписом капітана Лінгарта.

Швейк тим часом оглядав кабінет слідчого. Не можна сказати, щоб обстановка його справляла дуже приємне враження, особливо фотографії, розвішані по стінах. Вони відтворювали різноманітні екзекуції, вчинені армією в Галичині й Сербії. Це були мистецькі знімки спалених хат і дерев, гілля яких згиналося під вагою повішених. Особливо гарною була фотографія з Сербії – повішена родина: маленький хлопчик, батько й мати. Двоє солдатів із багнетами охороняють дерево зі страченими, а якийсь офіцер гордовито, мов переможець, стоїть на передньому плані й палить цигарку. По другий бік, на задньому плані, видно польову кухню в розпалі роботи.

– То як же нам бути, Швейку? – поцікавився слідчий Берніс, поклавши телефонограму в папку зі справою. – Що ви накоїли? Признаєтеся чи, може, чекатимете, аж поки на вас буде складено звинувачувальний акт? Так далі не піде. Не думайте, що ви перед якимось судом, де вас допитують цивільні телепні. У нас суд військовий, K. und K. Milit"argericht [113] . Врятувати вас від суворої та справедливої кари може тільки ваше відверте зізнання.

Ревізор Берніс мав свій метод на випадок втрати матеріалів проти обвинуваченого. Проте, як бачите, в цьому методі не було нічого особливого, тому не доводилося дивуватись, коли результати такого слідства й допиту завжди дорівнювали нулю.

І тоді слідчий Берніс вважав себе настільки далекоглядним, що, коли не мав матеріалу проти обвинуваченого, не знав, у чому його обвинувачують і за що той сидить у гарнізонній тюрмі, він уважно спостерігав за поведінкою та фізіономією допитуваного в’язня й на підставі цього вигадував причину ув’язнення.

Його проникливість і знання людей були такими глибокими, що одного цигана, який потрапив зі свого полку в гарнізонну тюрму за крадіжку кількох дюжин білизни (він був помічником комірника на складі), Берніс обвинуватив у політичному злочині, – мовляв, той десь у шинку говорив із солдатами про створення самостійної національної держави із земель королівства Чеського і Словаччини під егідою короля-слов’янина.

– У нас є документи, – сказав він нещасному циганові, – і вам не залишається нічого іншого, як тільки признатися, в якому шинку ви це говорили, з якого полку були солдати, що вас слухали, та коли це сталось.

Бідолашний циган видумав і дату, і шинок, і з якого полку були його імовірні слухачі, а дорогою з допиту до гарнізонної тюрми просто втік.

– Ви не хочете ні в чому признаватись? – спитав слідчий Берніс, бо Швейк мовчав, як пень. – Ви не хочете повідомити, чому ви тут опинилися, за що вас посадили? Принаймні мені ви могли б сказати це, доки я сам не сказав. Попереджую ще раз, признайтесь. Це ж краще для вас, бо полегшить слідство й зменшить покарання. Щодо цього, то в нас так само, як і у цивільних судах.

– Насмілюсь доповісти, – відізвався Швейк добродушним голосом, – що я тут, у гарнізоні, як знайда.

– Тобто як?

– Насмілюсь доповісти, я це можу пояснити дуже просто. На нашій вулиці живе один вугляр, у нього був ні в чому не винний дворічний хлопчик. Одного разу хлопчик пішки забрів з Віноградів аж до Лібені [114] , сів на тротуарі, там його поліцай і надибав. Він завів хлопчика до комісаріату, де цю дворічну дитину замкнули. Як бачите, хлопчик був ні в чому не винний, а проте його все ж посадили. А якби він умів говорити, а хтось його запитав, за що він сидить, він однаково не зміг би відповісти. І зі мною вийшло щось подібне. Я теж такий знайда.

Пронизливий погляд слідчого ковзнув по Швейковій постаті, по обличчю й розбився об них. Усе Швейкове єство променіло такою байдужістю й невинністю, що Берніс почав роздратовано походжати канцелярією, й хто зна, чим би все це скінчилося для Швейка, коли б слідчий не пообіцяв послати його фельдкуратові. Нарешті Берніс знову зупинився біля свого столу.

– Слухайте, – сказав він Швейкові, який байдуже розглядався навколо. – Тільки ще раз наверніться мені під руку, – довго мене не забудете! Відведіть його!