Чтение онлайн

Каца урочисто хрестили в Емаузах. Сам отець Альбан занурював його в купіль [103] . Це було надзвичайне видовище. Присутніми були один побожний майор із полку, де служив Отто Кац, одна стара панна з пансіону для шляхтянок на Градчанах і якийсь пикатий представник консисторії, що був за хрещеного батька.

Добре склавши іспит на офіцера, новоявлений християнин Отто Кац залишився в армії. Спочатку йому здавалося, що все піде гладенько. Він навіть намірявся вступити на штабні курси.

Але одного дня впився й пішов у ченці, змінивши шаблю на чернечу рясу. Він добився аудієнції у архієпископа на Градчанах, після чого потрапив до духовної семінарії. Перед своїм висвяченням налигався до нестями в одному вельми порядному «будинку з жіночою обслугою» на Вейводовій вуличці й просто з виру розпусти й гульні попрямував на церемонію. Після висвячення пішов до свого полку заручитися протекцією, а коли його призначили фельдкуратом, купив коня й почав гасати по Празі, беручи участь у всіх пиятиках з офіцерами свого полку.

У коридорі будинку, де фельдкурат мав квартиру, дуже часто було чути прокльони незадоволених кредиторів. Він водив на квартиру й повій або посилав за ними свого денщика. Залюбки грав у «фербля» [104] . Були певні підозри й здогади, нібито фельдкурат грає нечесно, але ніхто не довів, що в широкому рукаві його військової ряси сховано туза. В офіцерських колах його звали «святим отцем».

До проповіді він ніколи не готувався й цим різнився від свого попередника, який раніше відвідував гарнізонну тюрму. То був чоловік, який утовкмачив собі в голову тверде переконання, що людей, ув’язнених у гарнізонній тюрмі, можна настановити на путь праведну з амвона. Той достойний курат, побожно закотивши очі, розтлумачував арештованим, що потрібна реформа законів про повій та неодружених матерів, і розводився про виховання нешлюбних дітей. Його казання були абсолютно абстрактні й не мали ніякого зв’язку з сучасним становищем, тобто просто спричиняли нудьгу.

Зате фельдкурат Отто Кац виголошував проповіді, яких усі нетерпляче дожидались.

То була урочиста хвилина, коли шістнадцятку в самих підштанках вели до каплиці. Вдягнути їх – означало ризикувати, що хтось із них утече. Двадцять ангеляток у білих підштанках поставили під амвоном. Дехто, кому всміхнулося щастя, жував недопалки, знайдені дорогою, бо, звичайно, не було кишені, де б їх можна було сховати.

Навколо них стояли інші гарнізонні в’язні й милувалися двадцятьма парами підштанків під амвоном, куди, видзвонюючи острогами, видряпався фельдкурат.

– Habacht! [105] – ревнув він. – Моліться! Повторюйте всі за мною! А ти там, ззаду, мерзотнику, не сякайся в руку, ти ж бо в храмі Божім! Якщо не перестанеш, накажу замкнути тебе в карцер. Гей ви, волоцюги, чи не забули ще «Отче наш»? Ану, спробуймо! Ну звичайно, я так і знав! Який тут «Отче наш»? Вам аби по дві порції м’яса з квасолею, та напхатися, лягти черевом на нари, длубати в носі й не думати про Господа Бога. Що? Може, не правда?

Він глянув з амвона вниз на двадцятьох білих янголів у підштанках, які буйно веселилися разом з усіма. У задніх рядах грали у «м’ясо». [106]

– Дуже гарно, – пошепки сказав Швейк своєму сусідові, над яким тяжіла підозра, ніби за три крони він сокирою відрубав своєму другові всі пальці на руці, щоб того звільнили з військової служби.

– Ще не те буде! – додав сусід. – Сьогодні він нажлуктився по саме нікуди й знов оповідатиме про гріховну тернисту путь.

І справді, фельдкурат був сьогодні в розчуленому настрої. Він навіть сам не знав, навіщо це робить, але весь час перехилявся з амвона, і ще трохи – був би втратив рівновагу та гепнувся вниз.

– Нумо, хлопці, заспівайте щось, – гукнув він, – чи, може, хочете, щоб я вас навчив нової пісеньки? Співайте за мною:

– Ви цього, пройдисвіти, ніколи не навчитеся, – провадив фельдкурат, – я за те, щоб вас усіх перестріляти; ви мене добре зрозуміли? Проголошую з цього Божого місця, нікчеми, що Бог – така сила, яка вас не боїться, й вона таке вам устругне, що очманієте, бо ви не дуже-то поспішаєте навернутися до Христа, а волієте йти тернистою дорогою гріха.

– Ого, вже почалось! Налигався впень, – радісно шепотів Швейків сусід.

– Терниста путь гріха, йолопи дурноверхі, це путь боротьби з пороками. Ви блудні сини, тому ви волієте валятися в одиночці, ніж навернутися до Отця нашого Небесного. Вище підніміть і зверніть свої очі у небесну височінь, і переможете; мир оселиться в душах ваших, розбишаки. І, будь ласка, там, ззаду, не пирхайте. Ви не жеребці й не в стайні, а в храмі Божому. Звертаю на це вашу увагу, голубчики. На чому ж я зупинився? Ja, "uber den Seelenfrieden, sehr gut! [107] Запам’ятайте собі, тварюки, що ви люди, й повинні дивитись крізь темну хмару в далекий простір і усвідомити одне: все триває тут лише до часу, а тільки один Бог вічний. Sehr gut, nicht wahr, meine Herren? [108] Я б мав день і ніч за вас, йолопи, молитись, аби милосердний Бог влив свою душу в ваші холодні серця, й своїм святим милосердям змив усі ваші гріхи, й ви навіки стали його чадами, щоб вас, негідників, не обійшов він любов’ю своєю. Але ви помиляєтесь. Я вас до цього раю вести не буду.

Фельдкурат гикнув.

– Ні, не буду, – повторив він уперто, – і нічого для вас не зроблю, мені це й не в голові, бо ви непоправні лайдаки. Вашими дорогами не поведе вас доброта Господня, подих Божої любові вас не овіє, бо Господу Богу й на думку не спаде морочитись із такими розбійниками. Чуєте, ви там, у підштанках?

Двадцятеро підштанків глянуло вгору і в один голос промовило:

– Дозвольте доповісти, чуємо.

– Не досить тільки чути, – вів далі свою проповідь фельдкурат, – у темній хмарі життя Божий усміх не втішить вашої скорботи, телепні, бо Господня доброта також має свої межі, а ти, віслючино, там ззаду, не гикай, бо замкну тебе в карцер, аж почорнієш. І ви там, унизу, не думайте, що ви в корчмі. Милосердю Божому нема кінця-краю, але воно лише для порядних людей, а не для покидьків людського суспільства, які не керуються ані його законами, ані військовим статутом. Це я вам і хотів сказати. Молитися ви не вмієте і гадаєте, що ходити до каплиці – це якась кумедія, що тут якийсь театр або кінематограф. Але я вам виб’ю це з голови, й ви не думатимете, буцімто я тут лише задля того, щоб вас розважати й веселити. Порозсаджую вас, лобуряки, по одиночках, – ось що я вам зроблю. Тільки гаю час із вами й бачу – це все пусте. Хоч би тут замість мене був сам фельдмаршал або архієпископ, ви однак не розкаєтесь і не навернетеся до Бога. І все ж колись згадаєте, що я вам не був ворогом.

З шеренги підштанків почулося хлипання. Це плакав Швейк.

Фельдкурат глянув униз. Там стояв Швейк і втирав кулаком очі. Навколо всі радісно притакували.

Фельдкурат промовив, указуючи на Швейка:

– Хай кожен бере приклад із цього чоловіка. Що він робить? Плаче. Не плач, кажу тобі, не плач. Ти прагнеш виправитись? Та це тобі, хлопче, не так легко вдасться. Тепер плачеш, а коли звідсіля повернешся до камери, знов будеш таким же негідником, як і раніше. Ти ще, голубе, багато мусиш поміркувати про безкінечне милосердя та Божу ласку. Довго ще тобі трудитись, поки грішна душа твоя знайде на світі добру путь, якою повинна йти. Сьогодні перед нами розрюмсався один із вас. Він хоче навернутися на путь праведну, а ви, решта, що робите? Анічогісінько. Ось там один щось жує, немов його батьки були жуйними тваринами. А ось там у храмі Божому шукають за коміром воші. Невже ж не можете пошкрябатись удома, а лишаєте цю забаву на службу Божу? А де ваші очі, пане штабний наглядачу? Таж ви всі солдати, а не якісь там придуркуваті цивільні. Ваш обов’язок поводитися так, як це личить солдатам, хоча б і в церкві. Киньтеся, грім би вас побив, шукати Бога, а воші шукатимете вдома. На цьому я скінчив, гультіпаки, й прошу, щоб на відправі ви поводилися пристойно, а не так, як минулого року, коли позаду вимінювали один одному казенну білизну за хліб і жерли його під час піднесення святих дарів.