Чтение онлайн

У дверях з’явився фельдкурат:

– Я… я ніяк не можу додзвонитися до тих казарм. Ідіть додому і запам’ятайте собі, що напиватися під час виконання службових обов’язків – заборонено. Марш звідси!

Треба віддати належне фельдкуратові: у казарми він не дзвонив, бо не мав телефону, а просто говорив у настільну електричну лампу.

Вже третій день Швейк служив денщиком у фельдкурата Отто Каца й за цей час бачив його лише один раз. Третього дня з’явився денщик надпоручика Гельміха і сказав Швейкові, щоб той прийшов до них забрати фельдкурата.

Дорогою денщик розповів Швейкові, нібито фельдкурат посварився з надпоручиком, розбив піаніно, і тепер п’яний як чіп, і не хоче йти додому. Надпоручик Гельміх, теж п’яний, викинув фельдкурата в коридор, і той сидить під дверима на підлозі й куняє.

Прибувши на місце, Швейк струснув фельдкурата за плечі, а коли той щось замимрив і розплющив очі, Швейк козирнув і сказав:

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, я прибув.

– А що вам тут треба?

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, я дістав наказ забрати вас звідсіля.

– Ви дістали наказ забрати мене? А куди ж ми підемо?

– До вас на квартиру, пане фельдкурате.

– А нащо ж мені йти до себе на квартиру, хіба я не в своїй квартирі?

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, ви в коридорі чужого дому.

– А-а як я сюди потрапив?

– Насмілюсь доповісти, ви були в гостях.

– В г-г-гостях. Я н-не був. Це ви п-пом-миляєтесь.

Швейк підняв фельдкурата і спер його на стіну. Фельдкурат хитався з боку на бік, падав на нього і при цьому застерігав:

– Я впаду! Впаду, – твердив він знову, дурнувато посміхаючись.

Нарешті Швейкові вдалося прихилити фельдкурата до стіни, і той у новій позі знову почав дрімати.

Швейк розбудив його.

– Що вам потрібно? – спитав фельдкурат, зробивши марну спробу зсунутися по стіні й сісти на підлозі. – Що ви за один?

– Насмілюсь доповісти, – відповів Швейк, притискаючи фельдкурата до стіни, – я ваш денщик, пане фельдкурате.

– У мене немає ніякого денщика, – насилу промимрив фельдкурат і зробив нову спробу звалитися на Швейка. – Я не фельдкурат, а свиня, – признався він із щирістю пияка, – пустіть мене, пане, я вас не знаю.

Недовга боротьба скінчилася цілковитою Швейковою перемогою. Швейк використав цю перемогу і стяг фельдкурата зі сходів до під’їзду, де фельдкурат знову почав опинатись, аби його не витягли на вулицю.

– Я вас не знаю, – невпинно торочив, борюкаючись зі Швейком, фельдкурат. – Ви знаєте Отто Каца? Це я. Я був у архиєпископа, – репетував він, тримаючись за двері під’їзду. – Мною цікавиться Ватикан, розумієте?

Швейк відкинув «насмілюсь доповісти» і заговорив з фельдкуратом інтимним тоном:

– Пусти двері, кажу, бо як вріжу тобі по мармизі. Ходім додому, та й годі. Не розмовляти!

Фельдкурат пустив двері й звалився на Швейка.

– Так, ходімо кудись, але до «Шугів» не піду [126] , там я заборгував.

Швейк випхав його з під’їзду і, шарпаючи, поволік по тротуару.

– Що це за пан такий? – спитав хтось із зустрічних.

– Це мій брат, – відповів Швейк, – дістав відпустку і приїхав відвідати мене. Отож на радощах упився, бо не думав, що застане мене живого.

Почувши останні слова, фельдкурат промугикав якийсь мотивчик з оперети, якої б ніхто не пізнав, і відразу ж почав чіплятися до перехожих:

– Хто з вас мертвий, хай з’явиться до корпусного командування протягом трьох днів, аби його тіло можна було покропити святою водою… – І вмовк, намагаючись заритися носом у тротуар. Швейк ухопив його під пахви й знову потягнув додому.

Витягши голову, волочачи ноги, фельдкурат перебирав ними, мов кицька з переламаним хребтом, і мугикав:

– Dominus vobiscum, et cum spiritu tuo. Dominus vobis-cum. [127]

На біржі візників Швейк посадив фельдкурата під муром, а сам пішов торгуватися з ними. Один із них заявив, що він цього пана дуже добре знає, бо раз уже його возив, і більше не повезе.

– Обригав мені геть усе і не заплатив навіть за проїзд. Я його возив щось години зо дві, поки знайшов, де він мешкає. Потім я тричі приходив по гроші, і лише тиждень тому він дав мені за все п’ять крон.

Після довгих умовлянь один із візників погодився їх везти.

Швейк повернувся до фельдкурата. Той спав, і хтось тим часом зняв у нього з голови й забрав чорний котелок (фельдкурат звичайно ходив у цивільному).

Швейк збудив свого хазяїна й за допомогою візника завантажив його в дрожки. Там фельдкурата охопила цілковита апатія. Швейк здався йому полковником Юстом, з сімдесят п’ятого піхотного полку, і він кілька разів повторив:

– Не гнівайся, друже, що я тикаю тобі: я – свиня!

Одну мить здавалося, що підстрибування дрожок на бруківці витвережує його. Він сів рівно і заспівав якийсь уривок з невідомої пісні. Можливо, це була його імпровізація:

За хвилину, однак, йому знову світ замакітрився, і, звернувшись до Швейка, він поцікавився, примруживши одне око:

– Як ся маєте, шановна пані? Виїжджаєте кудись на дачу? – В очах у нього двоїлося, і після короткої паузи він докинув:– Зволите мати дорослого сина? – І показав пальцем на Швейка.

– Сядеш ти каменем чи ні? – визвірився на нього Швейк, коли фельдкурат спробував вилізти з ногами на сидіння. – Гадаєш, я тебе не навчу порядку?

Фельдкурат затих і маленькими свинячими очицями почав роздивлятися довкола, ніяк не розуміючи, що, власне, з ним діється.

А далі, вже цілковито втративши розум, звернувся до Швейка і тужливо сказав:

– Пані, дайте мені перший клас [128] , – і зробив спробу спустити штани.