Чтение онлайн

Під впливом ґроґу, звареного за рецептом гульвіси-моряка, він почав по-всякому себе обзивати, висловлюючи при цьому найрізноманітніші пропозиції щодо того місця, в яке саме його слід послати.

– Ну, годі. Ходімо вже шукати той вівтар! – вигукнув Швейк. – Уже ранок. Мені ще треба вдягти мундир і випити скляночку ґроґу.

Нарешті вони вибралися. Дорогою до жінки торговця старими меблями фельдкурат розповів Швейкові, що вчора виграв купу грошей у «боже благословення», і коли далі так піде, то він викупить фортепіано з ломбарду.

Це скидалося на обіцянку язичників принести якусь жертву.

Від заспаної жінки торговця старими меблями вони довідались адресу нового власника канапи, вчителя з Вршовіце. Фельдкурат поводився надзвичайно галантно. Він щипнув жінку за щоку і полоскотав її підборіддя.

До Вршовіце вони йшли пішки, бо фельдкурат заявив, що він повинен прогулятися по свіжому повітрі, аби в голову прийшли свіжі думки.

У Вршовіце на квартирі вчителя, старого побожного пана, на них чекала неприємна несподіванка. Знайшовши в канапі польовий вівтар, старий вирішив, що це якийсь знак Божий, і подарував його місцевому вршовіцькому костьолу, залишивши за собою право зробити на другому боці вівтаря напис: «Даровано на честь і славу Божу п. Коларжіком, учителем-пенсіонером, року Божого 1914». Захоплений в самій білизні, вчитель зовсім розгубився. З його слів з’ясувалося, що свою знахідку він сприйняв як диво й перст Божий. Коли, мовляв, він купив цю канапу, якийсь внутрішній голос прямо підказав йому: «Поглянь, що є в ящику канапи». Уві сні з’явився до нього якийсь ангел і наказав: «Відчини ящик в канапі!» Вчитель послухався.

А коли побачив там мініатюрний складаний вівтар з заглибленням для дароносиці, він, мовляв, упав навколішки перед канапою, довго і пристрасно молився, славлячи Бога, бо сприйняв це як веління з неба, й вирішив прикрасити знахідкою костьол у Вршовіце.

– Це нас не дуже цікавить, – сказав фельдкурат, – річ, яка вам не належала, ви мали передати поліції, а не якійсь там триклятій ризниці.

– Через таке диво, – додав Швейк, – ви ще можете влипнути в неприємність із поліцією. Ви, добродію, купили канапу, а не вівтар, який належить державі. Такий перст Божий може вам дорого коштувати. Не треба було вам вірити ангелам. Один чоловік у Згоржі теж виорав у полі церковну чашу. Якийсь блюзнір-злодюга колись украв її та й закопав до кращих часів, аж поки крадіжка забудеться. А той, що знайшов, також побачив у чаші перст Божий і, замість того щоб перетопити її, пішов з нею до священика, мовляв, хотів би її подарувати костьолу. А священик подумав, що це в злодія заговорило сумління, послав по старосту, староста – по жандармів, і його безневинно засудили за святотатство, бо він безнастанно плів щось про диво. Він також хотів урятуватись і розповідав про якогось ангела, вплутавши до цього ще й Діву Марію, отож і дістав десять років. Ви найкраще зробите, коли підете з нами до тутешнього священика, щоб той повернув нам державне майно. Польовий вівтар – це вам не кицька або шкарпетки, що їх можна дарувати кому заманеться.

Старий добродій, одягаючись, тремтів усім тілом, цокотів зубами.

– Я, їй же богу, не мав на думці нічого лихого і нічого поганого не хотів зробити. Я сподівався з Божої ласки допомогти прикрасити наш убогий храм Господній у Вршовіце.

– Авжеж, за рахунок військового майна, – твердо й грубо сказав Швейк. – Спасибі за таку Божу ласку. Один такий Півонька з Хотеборжа теж вирішив, що це Божа ласка, коли одного разу йому під руку навернувся налигач з чужою коровою.

Сердешний старий від таких балачок зовсім спантеличився і перестав виправдовуватись, намагаючись якнайшвидше вдягнутись і вирішити цю справу.

Вршовіцький священик ще спав і, коли його розбудили, почав лаятись, бо спросоння подумав, що має йти з святими дарами до хворого.

– Могли б уже дати спокій з цим соборуванням, – бурчав він, неохоче вдягаючись, – отак припече людям умирати саме тоді, коли тобі найкраще спиться. А потім ще сварися з ними за гроші.

І так у передпокої зустрілися: представник Господа Бога серед вршовіцьких цивільних католиків – з одного боку, і представник Божий на землі при військовій службі – з другого боку. А взагалі це була суперечка між цивільним і військовим.

Коли священик запевняв, що польовому вівтарю нічого було робити в канапі, то фельдкурат говорив, що коли вже на те пішло, то польовому вівтарю тим паче нічого було мандрувати з канапи до ризниці костьолу, куди ходять лише цивільні. Швейк підпускав при цьому різні зауваження – мовляв, дуже легко збагачувати бідний костьол за рахунок військового майна. Слово «бідний» було взято немов би у лапках.

Врешті вони пішли до ризниці й священик видав польовий вівтар під таку розписку:

Славетний польовий вівтар був придбаний в однієї єврейської фірми «Моріц Малер» у Відні, яка виробляла всілякі предмети, потрібні під час церковних відправ, і речі релігійного вжитку – такі, як чотки і образочки святих.

Вівтар складався з трьох частин і був укритий фальшивою позолотою, як і вся слава святої церкви.

Людина, не наділена фантазією, просто не могла б добрати, що саме намальовано на тих трьох частинах. Одно певне – цим вівтарем могли б так само успішно користуватись і якісь язичники на Замбезі, й шамани у бурятів та монголів.

Розмальований яскравими барвами, вівтар здалека був схожий на кольорову таблицю, призначену для виявлення дальтонізму в залізничників.

Впадала в очі тільки одна фігура якогось голого чоловіка з ореолом і зеленуватим тілом, що нагадувало гусячий огузок, який уже смердить і розкладається. Цьому святому ніхто нічого не робив. Навпаки, по обидва боки його стовбичили два крилаті створіння. Вони мали зображувати ангелів. Але в глядача складалося враження, що цей святий голий чоловік репетує з переляку – так боїться компанії навколо себе, бо ангели скидалися на казкових страхіть, щось середнє між крилатим диким котом і апокаліптичною потворою.

Образок навпроти мав зображувати святу трійцю. Щодо голубки, то загалом художникові не надто вдалося її спотворити. Він намалював якогось птаха, що так само був схожий на голубку, як і на курку породи білий віандот.

Зате Бог-отець скидався на розбійника з дикого Заходу. Таких демонструють глядачам у захоплюючому бойовику. А от син Божий був веселий молодик з опасистим черевцем, прикритим чимось на зразок трусиків. Взагалі Бог-син скидався на спортсмена: хрест він тримав у руці так елегантно, немовби тенісну ракетку.

Ну, а здалеку вся картина зливалась і створювала ілюзію прибуття поїзда на станцію.

Що було намальовано на третьому образку, не піддавалося розгадці.

Солдати завжди сперечалися, коли намагались розв’язати цей ребус. Дехто навіть упізнавав на образку якийсь пейзаж Присазавського краю.

Але під цим був напис:

«Hailige Maria, Mutter Gottes, erbarme unser!». [144]

Швейк нарешті поклав польовий вівтар у дрожки, а сам сів біля візника на козли. Фельдкурат зручніше вмостився, поклавши ноги на святу трійцю.

Швейк гомонів із візником про війну.

Візник виявився бунтарем: робив різні зауваження щодо непереможності австрійської зброї, як, наприклад: «Та й намолотили ж вам у Сербії», тощо. Коли вони переїздили митну межу, Швейк на запитання сторожа, що везуть, відповів:

– Святу трійцю і Діву Марію з фельдкуратом.

Тим часом на плацу їх нетерпляче дожидалися маршові сотні.