Чтение онлайн

І дожидалися довго, бо фельдкуратові треба було їхати ще по спортивний кубок до поручика Вітінґера, а потім по дароносицю, ковчег та інше потрібне для відправи начиння, в тому числі й по пляшку церковного вина аж до Бржевновського монастиря. Відправляти польову службу, як це видно по всьому, не так уже й просто.

– Ми крутимо, як можемо, – сказав Швейк візникові.

І це була правда, бо, коли вони під’їхали на учбовий плац і підійшли до підвищення з дерев’яним бар’єром і столом, на якому треба було поставити польовий вівтар, виявилося, що фельдкурат забув про прислужника.

Прислужував йому завжди один піхотинець з полку, але той перевівся у зв’язківці й поїхав на фронт.

– Дрібниця, пане фельдкурате, – сказав Швейк. – Я теж можу зробити цю роботу.

– А ви вмієте прислужувати?

– Я ніколи цього не робив, – відповів Швейк, – але спробувати все можна. Тепер війна, а в час війни робляться речі, про які вам раніш і не снилось. Вже якось приліплю оте дурне «et cum spiritu tuo» до вашого «dominus vobiscum», уже якось утну. А потім, думаю, воно не дуже-то й важко ходити навколо вас, мов кіт навколо гарячої каші, умивати вам руки і наливати з кухлика вина…

– Гаразд, – сказав фельдкурат, – але води мені в чашу не наливайте; краще вже зараз налийте і до того другого кухлика вина. А зрештою, я завжди зможу підказати, коли вам іти праворуч, коли ліворуч. Якщо свисну потихеньку один раз, то значить – праворуч, а двічі – ліворуч. З требником теж не дуже часто до мене носіться. Зрештою, це все забавки. Не боїтесь?

– Я нічого не боюся, пане фельдкурате, навіть прислужування.

Фельдкурат мав рацію, коли сказав: «Зрештою, це все забавки». Все обійшлося якнайкраще.

Промова фельдкурата була зовсім коротка.

– Солдати! Перед від’їздом на поле бою ми зійшлися сюди звернути своє серце до Бога, щоб отець небесний послав нам перемогу і зберіг нас у повному здоров’ї. Не буду вас довго затримувати і бажаю вам усього найкращого!

– Ruht! – крикнув старий полковник на лівому крилі.

Польову відправу тому й називають польовою, що вона підлягає таким самим законам, як і воєнна тактика на полі бою. У добу Тридцятилітньої війни, під час довгих маневрів, і польові служби тривали надзвичайно довго.

За сучасної тактики, коли пересування військ відбувається швидко і рішуче, польова відправа теж має бути і коротка, і рішуча. Ця відправа тривала рівно десять хвилин, і ті, котрі стояли ближче, дуже дивувалися, чому під час служби фельдкурат насвистує.

Швейк миттю реагував на сигнали. Він з’являвся то з правого, то з лівого боку і лише повторював: «Et cum spiritu tuo».

Все це нагадувало індіанський танок навколо жертовного каменя, але справляло добре враження, бо розганяло нудьгу запорошеного смутного плацу з алеєю сливових дерев та солдатськими вбиральнями на задньому плані, пахощі яких заступали містичний запах ладану готичних храмів.

Всі розважалися з великою приємністю. Офіцери навколо полковника розповідали один одному анекдоти. Так що все було в повному порядку. То тут, то там поміж солдатами чулося: «Дай затягнутися».

І, як жертовний дим, здіймалися до неба сині хмаринки тютюнового диму. Закурили навіть і старшини, побачивши, що сам полковник теж курить.

Нарешті пролунало: «Zum Gebet!» [145] – завихрило пилюкою, і сірий чотирикутник мундирів преклонив коліна перед спортивним кубком поручика Вітінгера, виграним у змаганнях з бігу на дистанції Відень – Медлінг.

Кубок був повний, і кожна маніпуляція фельдкурата супроводилась вигуками, що котилися солдатськими шеренгами: «Оце так хильнув!».

Цю процедуру фельдкурат повторив двічі; потім ще раз пролунало: «На молитву!» – і військовий оркестр для пожвавлення настрою заграв «Боже, храни нам цісаря». Після цього команди: «Шикуйся!» і «Кроком руш!».

– Позабирайте ці манатки, – сказав фельдкурат Швейкові, показуючи на польовий вівтар, – бо ж треба порозвозити, що в кого брали.

Вони поїхали тими самими дрожками й чесно все повернули власникам, за винятком пляшки церковного вина.

Відіславши нещасного візника до комендатури, – мовляв, там йому заплатять за всю цю довгу подорож, – вони повернулися додому, і враз Швейк звернувся до фельдкурата:

– Насмілюсь запитати, пане фельдкурате, чи повинен прислужник бути того самого вірування, як і той, кому він прислужує?

– Звичайно, – відповів фельдкурат. – Бо інакше відправа була б недійсна.

– Тоді, пане фельдкурате, сталася велика помилка, – сказав Швейк. – Я не належу до жодного віросповідання. Так уже мені в житті не таланить.

Фельдкурат глянув на Швейка, хвилину помовчав, потім поплескав його по плечу і сказав:

– Випийте церковного вина, що залишилося в пляшці, і вважайте, що ви знову вступили до лона святої церкви.

Швейк, бувало, цілими днями не бачив пастиря солдатських душ. Фельдкурат ділив свій час між виконанням духовних обов’язків та гульнею і приходив додому дуже рідко, звичайно брудний, невмитий, як кіт після прогулянок по дахах.

Повернувшись додому, коли ще міг ворушити язиком, фельдкурат перед сном розмовляв із Швейком про високі цілі, про духовний екстаз і радість мислення. А інколи намагався говорити віршами, цитував Гейне.

Швейкові довелося відправляти з фельдкуратом ще одну польову службу в саперів, куди помилково викликали й іншого фельдкурата, колишнього вчителя Закону Божого, людину надзвичайно релігійну. Він дивився на свого колегу з великим подивом, особливо коли той запропонував йому ковток коньяку із Швейкової польової фляжки, яку Швейк завжди носив із собою на такі релігійні церемонії.

– Коньяк доброї марки, – припрошував фельдкурат Отто Кац. – Випийте і йдіть додому. Я вже сам усе залагоджу, і до того ж мені треба побути на свіжому повітрі, щось сьогодні трохи болить голова.

Побожний фельдкурат, з осудом похитавши головою, пішов геть, а Кац, як звичайно, блискуче зіграв свою роль.

На цей раз він перетворив у Господню кров вино, змішане з газованою водою, та й проповідь була довша, причому кожним третім її словом було «і так далі» або «напевно».

– Солдати, сьогодні ви поїдете на фронт і так далі. Ви зверніться тепер до Бога і так далі. Ви не знаєте, що з вами буде. Напевно. І так далі.