Чтение онлайн

Голець у цьому році з'явився в річці несподівано. Ще не було жодного справжнього заморозку, а вже риба посунула хмарою. Жирні сріблясті гольці плескались біля стінки загорожі, відшукуючи прохід в озеро. Великі і дужі рибини десятками, сотнями перестрибували через перешкоду. Галасливі табуни різноманітних чайок — моївок, поморників, бургомістрів — шугали над річкою, виглядаючи ласу здобич.

Риби вистачало всім. Улов був на диво багатий. Рибалки ледве встигали виймати із сіті гольців і обробляти їх. План уже був давно перевиконаний, а рибі, здавалось, і кінця не буде.

Тимофія радувала здобич, і він, підкручуючи сивіючі вуса, хитрувато підморгував Андрійкові, плескав його по плечу:

— Ну, хлопче, живемо! Тепер і на твою пайку трудоднів півтораста перепаде.

Але все-таки Дулепін з тривогою поглядав на майже порожній мішок з сіллю. Чи ж вистачить? До кінця путини, за всіма ознаками, ще далеко. Ночі стоять темні, рибні. Голець іде без затримки, дружно і весь один в один, наче сьомга: великий, жирний. Жаль втрачати таке добро. Люди засміють.

Поміркувавши, Тимофій вирішив поставити Андрійка біля загорожі, а сам на моторному вельботі вирушив у факторію по сіль.

З від'їздом дядька хлопець зовсім збився з ніг. Йому і відпочити було ніколи. Тільки-но встигне витрусити рибу із сіті, випотрошити і засолити, — дивись, а в сіті знову гольці ходором ходять. Задрімає Андрійко з півгодини на березі біля бочок, плесне на обличчя холодної води, освіжиться — і знову за діло.

Спершу Андрійко побоювався вночі сам їздити до сіті. Вийде хлопець з хатинки на ганок — і сторопіє. Безпросвітна темрява. Нічого не розбереш. Під ногами наче не земля, а чорна безодня. Постоїть, постоїть і повернеться знов у теплу постіль, під ковдру. Але як тільки гляне на блимаюче око маяка, відразу стає якось веселіше, і страх проходить, і сміливості більшає. І Андрійко забув про свою самотність. Бувало, в найглухішу ніч зіпхне плоскодонку і гайда до загорожі по рибу.

Одного разу вночі з моря долинули тривожні гудки. Андрійко здригнувся, глянув на мис і очам не повірив. Маяк погас! Навкруги нависла густа пітьма. «Що з блимавкою? Чому не горить? — не знав, що й думати хлопець. — Може, пальник у лампі несправний? Може, газ не надходить?»

Андрійко згадав начальникові слова і відразу уявив собі, яка небезпека загрожує зараз кораблям. Без маяка не ввійдуть вони у протоку. Будуть кружляти в темряві біля мису, а там берег стрімкий, скелястий, наскочать — ось і нещастя.

Кинувши рибу і сіть, Андрійко повернув човна назад, до берега. У нього промайнула щаслива думка: засвітити ліхтар «летюча миша» і поставити його на площадці маяка. Прибігши до хатини, Андрійко засвітив ліхтар, перекинув через плече дядькову двостволку, засунув у кишеню обривок тонкого дроту — може, пальник маяка забився — і подався на мис.

Дорога до мису була нерівна, кам'яниста і йшла вгору. Ніч також видалась — ні місяця, ні зірок. На небі висіли темні важкі хмари. Навіть із світлом за два кроки попереду не розбереш, що там чорніє: чи то камінь, чи яма, вирита весняними струмками.

Андрійко спочатку квапливо йшов, пильно вдивляючись у чорну пелену ночі, а потім побіг. Після кожного тривожного гудка він біг чимраз швидше.

— Почекайте, почекайте, я ж зараз! — уголос шепотів він кораблям, обливаючись потом.

А ноги вже втомилися, не слухаються. Хлопець от-от звалиться, зачепившись за камінь. В одному місці він упав і мало не розбив ліхтар.

Від хатини до маяка не було і півкілометра, але Андрійкові здавалось, що дорозі нема кін-ця-краю.

Маяк виступив з темряви, немов велетень, — високий, чорний. Андрійко помітив, що на площадці блимнув вогник. Блимнув і погас. Потім ще блимнув, ще, але не від протоки, а від тундри.

— Пальник, пальник забився, — намацуючи в кишені дріт, бурмотів засапаний хлопець.

Ось і маяк.

Поставивши рушницю біля будки з балонами, Андрійко швидко поліз на площадку маяка. Сходи були незручні: стрімкі, вузькі і з поворотами. Лізти доводилось боком, зігнувшись.

Ноги раз у раз зривались із східців, ліхтар чіпляв за бокові дошки, так і дивись скло розіб'єш. А гудки не замовкають, ревуть…

У морі, наче світляки, в різних місцях мерехтять червонуваті вогники кораблів. Багато їх зібралось, а ввійти в протоку не можуть: темно.

За другим поворотом сходи стали ще стрімкіші. Коли б зупинитися, відпочити хоч трішечки! Та хлопцеві не до відпочинку. Ковтаючи повітря, він видирався все вище й вище. Далі ще один поворот, ще східців сім-вісім.

Андрійко вискочив на площадку і остовпів. Кожух! Хтось у величезному вивернутому кожусі заступив собою світло маяка і стоїть на весь зріст…

Хлопець від подиву розкрив рот і ліхтар з рук випустив, а в очах замерехтіло: здоровенний білий ведмідь! Хижак відскочив до сходів і обернувся. Він злякано облизувався, чвакав і вороже поглядав на непроханого гостя.

Андрійко втягнув голову в плечі, тремтить увесь, дихнути боїться. Все переплуталось. У вухах дзвенить, шумить. Куди тікати? Звір загородив дорогу до сходів і ось-ось кинеться на нього. Від самої думки про це Андрійкові морозом сипонуло за спиною і чоло зросило потом. Він ще постояв так якусь секунду, потім присів і, не зводячи з ведмедя очей, ледь-ледь позадкував і шмигонув за ліхтар маяка. Яскраве світло до болю різонуло Андрійкові очі. Він припав до підлоги і несподівано побачив розкидану по площадці рибу! Гольці були випотрошені, у місцях розрізів блищала при світлі нерозтала сіль.

Андрійко знав з розповідей мисливців, що нерідко ведмеді ховають свою здобич на високих стрімких скелях, крадуть м'ясо на складах, піднімаючись туди по сходах.

Хлопець мало не заплакав з горя: йому жаль стало риби. Найкращий, добірний голець! Що тепер скаже дядько? Адже він так радів з цієї здобичі. Напевне, цей ненажера все повитягував з бочок. Бодай він луснув, чорт!

Андрійко схопив одного великого сріблястого гольця, поклав його біля себе, потім другого, третього. Забувши про небезпеку, хлопець повзав на колінах по підлозі і збирав порозкидану рибу, складав її на купу.

Раптом хижак глухо забурчав, заворушився біля сходів, а потім як ревне і одним стрибком підскочив до ліхтаря маяка. Він уривчасто дихав, маленькі пронизливі очі звіра налилися кров'ю, нижня губа тремтіла. «Смерть!»—промайнуло в Андрійковій голові. Облишивши рибу, він кинувся до борту, перевалився через нього, вчепився за дошку і завмер.

Ведмідь підійшов до риби, обнюхав її і притис лапою. Велетенська туша звіра закрила світло маяка.

З моря знову пролунали тривожні сигнали.

Андрійко швидко спустився на край другої дошки і почав намацувати носком чобота точку опори. У нього визрів план — злізти з маяка по рушницю і вбити або прогнати ведмедя з площадки. Одначе перекладини були далеко, ноги не доставали до них, а стрибнеш на землю — розіб'єшся.