Чтение онлайн

Борис виліз з-під всюдихода, обтрусився і підійшов до Віктора.

— Другу станцію ще не обстежили? — спитав Віктор.

— Обстежили. Майже така сама, як і перша — герметична куля без вікон, без дверей. Між іншим, Вельковський вважає, що ніші в них схожі на телекамери.

Віктор промовчав.

— Ех, снігу б сюди! — сказав Борис— І на лижах! Га, Вітю? Ну чого тут немає снігу? Мороз є, а снігу нема.

— Просто, ти змерз, — усміхнувся Віктор. — Побігай, а то зовсім закоцюбнеш.

Тундра в цьому місці полого йшла вниз, вирівнюючись там, де виднілись яскраво освітлені прожекторами величезні стартово-посадочні столи. На одному з них стояв охоплений металевими лапами ферм дослідницький корабель “Гектор”. Над ним піднімався і швидко танув сизий димок, заправка планетарним пальним уже закінчилася. Здавалося, корабель розводить пару перед рейсом.

— Він полетить через сорок хвилин, — сказав Панченко. — Вельковський не боїться запізнитися?

— Ну, це йому не загрожує. По-моєму, Вельковський взагалі може все. Затримати рейс, знищити колонію, І ніхто не заперечуватиме.

— Так, авторитет.

У навушниках пролунав сигнал виклику.

— Здається, нас!

Коли вони підбігли до всюдихода, Оля не поспішаючи сідала в кабіну. Біля бази товпились якісь люди. Вони голосно і збуджено розмовляли. Віктор здивувався, побачивши, “що це начальники груп. Серед них був і Степаненко. Натовп швидко танув.

— На демонтаж піде більше доби, — сказав начальник БУД-1. Поруч, широко розставивши ноги, наче статуя, стояв Клочков. — Ех, шкода, Станіславе Івановичу, стільки встигли зробити. Щоб закопати котловани, треба днів два. Гадаю, ми встигнемо, звичайно, але… шкода…

— Що тут у вас? — тихо спитав Борис.

Йому ніхто не відповів. Начальник БУД-1 сказав ще щось, махнув рукою і побіг до гусеничного грузовика, що стояв осторонь. Клочков підійшов до Степаненка.

— Ви як хочете, Станіславе Івановичу, а я свою групу звідси не поведу. Можете доповідати в комітет, куди завгодно.

— Валентине, — як завжди лагідно мовив Степаненко, — це пуста розмова.

— Тоді поясність, чому, в біса, я мушу іти звідси, не розуміючи, нащо я це роблю?

Степаненко сумно всміхнувся.

— Іди краще до хлопців. Через сорок годин ви повинні бути готові вантажитися.

— Оце так, — мовив Віктор. — Може, все-таки хтось пояснить? Олю, що тут діється?

— Можу тільки процитувати, — голос у Олі був якийсь дивний. — “Усі групи, крім біологічних, мають кінчати роботу й готуватися до евакуації. Біологам дозволяють затриматись, але не більше як на місяць, до остаточного з’ясування економічного балансу. Уникати будь-якого можливого впливу на біосферу планети. Коли підемо, знищимо всі сліди свого перебування”. Наказ Ведьковського.

— Сподіваюсь, ти не жартуєш? — обережно спитав Віктор після паузи.

— Рада б.

Двигун всюдихода запрацював.

— Сідайте!

Всюдихід рушив. Клочков, сидячи на задньому сидінні, сичав і розтирав забите коліно. Він завжди чіплявся коліньми, коли сідав.

— Тобі на бурову?

— А куди ж іще! Складатимемо речі. — Клочков помовчав. — Піду! Досить. До патрулів піду чи до дослідників, там хоч знають, що роблять.

Віктор і Борис мовчали. Вони знали, що Клочков нікуди не піде, але говоритиме про це дуже довго. Засмучена Оля вела всюдихід дуже погано, машина стрибала й розгойдувалась. Клочков учепився за бильця сидіння, щоб не вдарити голову.

— До дідька авторитети! Тут газ за п’ять кілометрів, через півроку ми б уже на самопостачання перейшли б. Ну що може зашкодити нам тут освоїтися? Не розумію.

— Дивно ти міркуєш. А ми самі не могли комусь зашкодити?

— Кому? — Клочков спантеличено втупився у Віктора. — Я людина чемна, якщо я комусь заважаю, то кажу “вибачте”. Агов, тихше там!

Останні слова були звернені до Олі, яка кинула всюдихід по майже стрімкому схилу вниз. Двигун чмихнув, всюдихід сів на амортизатори, шарпнувся вгору і зупинився. Борис ударився лобом об бильце переднього сидіння. Оля вимкнула двигун.

— Технічна зупинка… — тихо мовив Віктор.

Довго сиділи мовчки. Борис тер лоба, а Віктор час од часу починав, страшенно фальшивлячи, насвистувати якийсь марш.

— Гарний же ми мали вигляд, коли Вельковський нам це казав, — мовила Оля, поклавши руки на кермо, а підборіддя на руки. — 3 нас можна було “Тайну вечерю” малювати.

— “Милування” з вас треба було малювати! Не могли спитати, що це за примхи, через які ми звідси тікаємо.

— Ми спитали, та Вельковський глянув на годинник. — “Я б залюбки все пояснив, але, на жаль, не маю часу. Повідомлю з борта корабля”. До речі, чуєте?

Над тундрою пролунав низький гул. Сліпучий малиновий язичок полум’я поповз угору, зникаючи в хмарах.

— Оце й усе!

— Але ж він повинен був якось мотивувати… — розгублено сказав Борис.

— Хіба ти не знаєш Вельковського? Він пояснить, але спочатку примусить тебе донесхочу помучитися.

Вони помовчали.

— Душно чогось, — завважила Оля. — Знаєте що, я вийду.

Вона відхилила пластиковий ліхтар і стрибнула вниз.

— Маску не забудь, обморозишся! — крикнув їй услід Віктор.

Вони перезирнулися з Борисом і теж стрибнули. За ними, невдоволено бурмочучи, поліз Клочков.

— Не полечу я звідси, — раптом спокійно сказав він, з видимим задоволенням розминаючи ноги і руки. — Не полечу, і край!

— Не будь дитиною.

— Нехай і вони не будуть дітьми. Я тут не для себе старався. Дивно! Іти — не йти, невже вам однаково? Ось тобі, наприклад.

— Мені? — здивувався Борис. — Ні, мені, звичайно, неоднаково. Просто нас ще на тому тижні обіцяли, перевести на Фаустину. Дивна планета, кажуть, там перші дослідники трохи не загинули. Галюцинація чи, щось схоже на це.

Клочков пирхнув і відвернувся. Вони втрьох поволі плентали слідом за Олею.

— Звичайно, так не можна, — наче виправдуючись, сказав Борис. — Це навіть якось несерйозно. Директор Інституту Позаземних культур, чудовий фахівець…

— А по-моєму, він має слушність, — голос Віктора звучав несподівано весело: — Бачили ми всі одне й те саме, проте зробив висновок він, а не ми. Він просто дає нам шанс помізкувати. Та ми повинні йому ще спасибі сказати!

— Спасибі! — сказав Клочков. — А що тепер?