Чтение онлайн

Дівчина, ніяково усміхаючись, ступила кілька кроків уперед.

“Зніми халатик. Я послухаю тебе”.

Вона слухняно і якось приречено потягла за вільний кінчик пояса, зав’язаного бантиком, поли халата розійшлися, дівчина кумедно стріпнула плечима, халатик впав на підлогу позад неї.

І раптом Андріан здригнувся — Надя Стригаль нагадала йому дочку. Вираз обличчя, рухи, голос — все як у Тетяни. І що найхимерніше, в Тетяни теж було хворе серце. Вона не перший рік стояла на диспансерному обліку. Ревматизм.

Андріанові стало моторошно, навіть страшно.

“Ти працюєш?”

“Так”.

“Повернися спиною… Дихай… Не дихай… Де працюєш?”

“Я медсестра”.

“Так… Затримай дихання… Так… То, значить, ти наполягаєш на радикальній корекції?”

“Так…” — мовила дівчина невпевнено.

“Готуйте на завтра на операцію, — рішуче мовив професор. — Оперуватиму я”.

“Спасибі, професоре… — Дівчина стояла перед ним роздягнена, зворушливо худа. — Але скажіть, професоре, я житиму?”

І раптом… Це було несподівано, недоречно, дико — професор розсміявся, басовито, щиро:

“А ось цього, дитинко, ми не можемо тобі сказати!”

Андріан не витримав, підхопився рвучко з місця і крикнув:

— Ворожбите! Це неправда! Це…

— Гадаєш, такого не може бути, Андріане? Але ж ми моделюємо, доводимо до екстремуму кожну людську рису характеру… А втім, прошу…

На екрані зарябіло, зображення гойднулось, потім з’явилися чіткі обриси. Професор знову сказав:

“Готуйте на операцію. Завтра оперуватиму я”.

“Спасибі, професоре… Але скажіть, професоре, я житиму?”

Запанувала глибока тиша. Обличчя професора було незворушне, лише зморшки довкола очей поглибшали і десь на денці темних зіниць жило, пульсувало щось приховане, невимовлене.

Жінка, схожа на казкового гномика, дивилась розпачливо і беззахисно, ніби не Надійка Стригаль, а вона сама стояла перед професором, і ніби вона сама щойно поставила таке просте й водночас таке складне питання.

Хвилина тиші була нестерпно довгою.

Надя Стригаль ступила крок назад, перечепилась об свій халатик на підлозі, але не підняла його, переступила, повернулась обличчям до дверей і поволі рушила з кімнати.

Жінка підхопилася з місця, підняла халатик і накинула дівчині на плечі, потім зупинила Надю майже силоміць.

“Вдягнися, вдягнися, Надійко, — сказала так тихо, немов хотіла, щоб її слова не почув професор. — Все буде гаразд, все буде добре. От побачиш…”

Надя безвільно зав’язувала поясок халата.

“Спасибі… Велике спасибі…”

“Нехай зайде наступний хворий!” — голосно мовив професор.

Екран згас.

Андріан з Михайлом довго сиділи мовчки. Нарешті Андріан запитав:

— Як розуміти це все, Ворожбите? Навіщо ти нам це показав?

Ворожбит відповів не зразу, ніби вагався:

— Я можу помилятись, Андріане, але… Скажи, про що ти зараз думаєш?

— Я думаю про свою дочку…

— Ти думав про неї і в хвилину нашого знайомства біля третього пульта.

— Ні, тоді я не думав.

— Помиляєшся, Андріане. Думав, але не помічав того. Ти весь час про неї думаєш… Ви живете не разом… — запитав чи ствердив Ворожбит.

— Не разом… Я дочки вже не бачив.

— Ти такий поганий батько?

— Не знаю…

Андріан відчув, як повіки його обважніли, а в очі ніби хто сипнув піску, наринули спогади…

…Це вже скільки років минуло… Коли вони розлучилися, Тетянці було сім років… А нині вже сімнадцять… Того вечора… Саме той вечір чомусь запам’ятався надзвичайно гостро… День народження Тетянки. Якраз минуло трохи більше року відтоді, як вони розлучилися… Він приїхав з Києва несподівано для самого себе, зірвався з аспірантського гуртожитку, де щоночі снилася дочка, з якою він уві сні ходив вулицями якогось фантастичного міста, розмовляв, радився… Уві сні… Коли літак приземлився у Вінниці, вже вечоріло. Взяв таксі і приїхав до будинку. Після розлучення жодного разу Андріан не приїздив до Людмили і до дочки. Спершу часто дзвонив — Людмила клала трубку, лиш зачувши його голос, кидався писати листи, коли оживало в душі щось — відповідей не було. Окрім аліментів, часто надсилав гроші — до них Людмила була більш терпима, назад не повертала… А коли піднімався сходами на третій поверх, то чомусь навіть вірилось, що, можливо, вони порозуміються… “Ми ж обоє помудрішали за цей рік. Принаймні постаршали. І, можливо, саме цієї краплини мудрості нам не вистачало колишнім, молодим, і запальним, і страшенно самостійним”. Він зупинився перед дверима й подзвонив. Довго ніхто не відчиняв. Нарешті двері рипнули і… На порозі він побачив Людмилу. Вона ніби аж помолодшала, була в новому блакитному халаті, нова зачіска, волосся пофарбоване… Людмила ніби й не здивувалася і мовила достоту так, як колись, спокійно і байдуже:

— А-а… Це ти…

— Добрий вечір, — мовив Андріан, ніяково усміхаючись, і ступив крок, аби зайти.

— Що ти хотів? — запитала вона холодно. Стояла на порозі, перепиняючи дорогу.

— Сьогодні в Тетянки день народження…

— Так. Я не забула. Що ти хочеш?

Він нізащо не хотів усвідомлювати ганебність цієї ситуації, він ще намагався вдавати, що не чує, не розуміє її слів, її погляду… З кімнати долинув приглушений чоловічий голос… Чи, може, то лиш здалося?

— Тетяна вдома?

Людмила вдавано спокійно позіхнула:

— А чому це тебе цікавить?

У кімнаті хтось голосно увімкнув музику, записи оркестру Кемпферта, хтось из однокурсників подарував ті платівки Андріанові на день народження.

— Я хотів би… побачити дочку…

— За сім років не надивився? — це було сказано спокійно, виразно, без будь-якого хвилювання у голосі.

— Не надивився… — Андріан намагався усміхнутися.

— Чого ти приїхав?

Він простягнув Людмилі пакунок (у ньому було пальто для Тетянки), вона взяла його і байдуже поклала десь позад себе. Не подякувала, взагалі нічого не сказала.

Андріан стояв і дивився на жінку, з якою прожив вісім років і яку колись по-справжньому кохав… Кохав? Колись…

Відчув, як остання напнута струна обірвалася десь усередині. Взявся рукою за дверну ручку… Людмила гадала, що він намагатиметься зайти, вся напружилась… Але Андріан просто відштовхнув її брутально, аж зовсім нестямно, і зачинив двері. Довго стояв у напівтемному коридорі. Нарешті рушив донизу…

— Чому не знаєш? — запитав Ворожбит. — Бо не хочеш знати?

Андріан довго мовчав.

— Бо не хочу знати… — нарешті витиснув з себе.

Об’єктив телекамери обмацував його поглядом.

— І ти ще нічого не зрозумів? — з подивом запитав Ворожбит.

— Що я маю зрозуміти? — кинув Андріан роздратовано.

— Ти хочеш усе забути, збайдужіти… Але ще не забув і не збайдужів, хоча й намагаєшся вже скільки років… Байдужість — справді гарний захисток для будь-кого, але найсильніша отрута для довколишніх… Той професор, якого ви щойно бачили на екрані, теж був байдужий… Ти знаєш, чому померла Надійка Стригаль? — запитав Ворожбит так, ніби Надійка була не його власною вигадкою, а справді живою людиною.