Чтение онлайн

Михайло поклав трубку, похмуро дивився на дружину, але нічого не сказав.

Таксі зупинилося опівночі перед брамою інституту. Водій доволі підозріло поглянув ще раз на своїх пасажирів, а особливо на великий чорний портфель, з яким Михайло не розлучався, взявши гроші за проїзд, увімкнув світло в салоні й уважно роздивився три карбованці, нарешті поклав папірець до кишені, якийсь час зосереджено вдивлявся у дві постаті, що простували від машини у світлі кволого нічного ліхтаря, немов запам’ятовував прикмети своїх пасажирів. Ще б пак, один із них в дорозі запально шепотів про якусь алель, що її конче треба розірвати чи знищити (говорилося пошепки, було важко почути дослівно), про якусь кислоту і, врешті, про великий успіх, якого може вистачити на все життя. Він гмукнув, увімкнув швидкість і рушив з місця.

На прохідній довго не могли розбудити вахтера. Михайло дзвонив раз, і вдруге, і втретє. Нарешті прибіг молоденький міліціонер з пістолетом у руці, злякано вдивлявся через товсті скляні двері, нічого не розуміючи. Але все ж упізнав Михайла, його постать відразу набрала професійної поважності. Він неквапливо запхнув пістолет до кобури, відчинив двері.

— В чому справа?

— Невідкладна робота! — мовив Михайло і дістав з кишені червону книжечку службового посвідчення, хоч і було зрозуміло, що черговий пізнав його.

— Заходьте… Вас двоє?

— Як бачите.

Швидко рушили темним коридором до ліфта. За спиною клацнув замок, долинуло невдоволене буркотіння міліціонера.

Вони вийшли з кабіни на третьому поверсі, зупинилися перед широкими скляними дверима, за якими — пітьма.

— Ходімо.

Михайло першим переступив поріг, за ним Андріан.

У великій залі відразу спалахнуло яскраве світло — гірлянда люмінесцентних ламп по периметру стелі, прикрашеної старовинним гіпсовим ліпним орнаментом.

“Ворожбит” займав більшу половину площі — квадратна тумба до самої стелі, довкола неї розташувалося, сім тонших квадратних колон, екрани, клавіші, сигнальні лампи, одне слово, найскладніша електроніка.

— Привіт, опівнічники! — раптом пролунав басовий голос згори. Водночас Андріан помітив дві малі телекамери, спрямовані на них, вони повільно оберталися, обмацували гостей уважним поглядом.

— Привіт, Ворожбите. Ти вже вибачай за такі’пізні візити.

— Чи я тобі за дня не набрид, Михайле? Вночі міг би й відпочити… Хай твій товариш підійде до третього пульту, я хочу з ним познайомитись.

— Чуєш, Андріане? — мовив Михайло.

— Де третій пульт?

— Ходімо.

— Михайле, покажи товаришеві все, що треба зробити для нашого знайомства, — в голосі Ворожбита відчувалося легке роздратування.

Підійшли до однієї із семи колон.

— Міцно притисни долоні ось до цих пластин. Так. Саме так. Ці електроди я надіну сам. Тримай, доки Ворожбит не задовольниться.

— Шановний Андріане, — сказав Вор’ожбит. — Уявіть, будь ласка, щось дуже для вас приємне… Дякую… А зараз пригадайте, будь ласка, страшний або дуже неприємний випадок із вашого життя… Дякую… Подумайте про свою роботу і про свого начальника… Дякую… Го-го-го… — Ворожбит чомусь голосно розсміявся. — В тебе дуже цікавий товариш, Михайле. Я Ще не зустрічав такого еманаційного спектру…

— Ще всякі зустрінеш… — кинув Михайло!

— Дуже приємно познайомитись. Сідайте, прошу. Я уважно вас слухаю.

— Розкажи свої міркування, Андріане. Ворожбит сам визначить, що йому робити.

Все відбувалося з блискавичною швидкістю. Андріанові видавалося, що, коли Ворожбит просив уявити чи пригадати щось приємне-страшне-неприємне-буденне, він навіть не встигав на чомусь конкретному зосередитись, а вже лунав голос: “Дякую…”

Андріан почав викладати суть своєї ідеї, говорив доволі плутано про певні генетичні зміни, які мусять змінити на краще людську природу, психологію, характер, говорив про людську порядність, про байдужість, про державу особистостей, позбавлених владо— і славолюбства. Ворожбит його ні разу не перебив, уважно слухав, аж доки Андріан не сказав схвильовано:

— Все… От ніби і все…

Ворожбит відразу мовив:

— Я тебе зрозумів, Андріане. Я зрозумів, що ти хочеш від мене, і зрозумів, чим я можу допомогти тобі… Зачекайте трохи…

Яскраве світло в залі трохи пригасло. Водночас на великому телеекрані з’явилося обличчя — сухорляве, вилицювате. Спершу воно було позначено якось графічно, але поступово виповнювалось тонкими штрихами, оживало. Високе чоло, на чолі — глибокі, рівні, як під лінійку, зморшки. Великий прямий ніс. Погляд зосереджений, якийсь ніби гнівно-іронічний і водночас — відверто байдужий. Тонкі губи гамують посмішку. Коротка стрижка, як у хлопчика, проте чоловікові вже років сорок.

Чоловік на екрані примружив очі, якось збуджено облизав губи і кашлянув. Його обличчя почало віддалятися на екрані. Тулуба ще не було. Тільки обличчя. Потім повільно, якось сторожко, те обличчя почало доповнюватись тілом. З’явилась постать у білому халаті. Сухорлявий, невисокого зросту чоловік.

Андріан і Михайло ще нічого не могли збагнути.

— Професор медицини консультує, — сухо прокоментував Ворожбит.

На екрані з’явилося ще кілька чоловік у білих халатах, всімовнаодне обличчя, однакової комплекції, наче манекени. І серед них одна жінка. Проте вона не була схожа на манекен. Якогось невизначеного віку, рухалась енергійно, обличчя зажурено-усміхнене, мов у казкового гномика.

Потім на екрані вивершилось умеблювання невеликої кімнати, тьмяно освітленої невеликою. лампою під стелею та великим екраном негатоскопа.

“Почнемо, Олександре Сергійовичу?” — тихо запитала жінка.

“Давно вже час”, — невдоволено буркнув професор, підняв похмурий погляд, і в тому погляді Андріан знову побачив байдужість, невдоволену, похмуру байдужість, І раптом йому видалось, що той професор медицини чимось схожий на нього самого.

— Мені видається, Андріане, — тихо сказав Ворожбит, — що я моделюю ситуацію, яка багато чого повинна пояснити тобі, принаймні, наштовхнути на певне рішення… Дивіться.

Жінка на екрані чомусь зашарілася, рвучко підвелась, підійшла до негатоскопа й почала фіксувати на матовому склі рентгенівські знімки:

“Перша хвора, яку я хочу вам показати, Олександре Сергійовичу, це Надя Стригаль, шістнадцять років, тетрада Фалло, паліативна операція проведена у нашій клініці сім років тому, ось її знімки… Хвора дала згоду на радикальну корекцію…”

“Хай хвора зайде”, — мовив професор і втомлено відкинувся у кріслі.

Хтось прочинив двері до коридора і голосно сказав: “

“Надю Стригаль! Заходь!”

На порозі кімнати з’явилась дівчина у сірому в блакитних квіточках лікарняному халатику — худа, з величезними очима, пальці нервово запинали на грудях благенькі вилоги халата. Губи темні, аж фіолетові.

Андріана вразила та постать. Від хвилювання він напружився, завмер. Надя Стригаль когось йому нагадувала…

“Здрастуйте…” — тихо мовила дівчина і зупинилась, з благоговінням дивлячись на професора.

Той нарешті підвів погляд і жестом показав, аби хвора підійшла до нього.