Чтение онлайн

— Рано радіти. Більше ж про злодія ми нічого не знаємо. Може, це був гастролер. Шукай тепер його по всьому Союзу, — і глянув на товариша блискучими чорними очима.

Коваленко поторкав товстими пальцями правої руки свого кирпатого носа:

— Одинаки-гастролери зараз не в моді. Наш це, міський злодій, до того ж недосвідчений, коли поліз у магазин із сигналізацією. Або п’яний. З двох одне.

Вознюк з сумнівом похитав головою.

— Так чи інакше, а роботи нам ще дуже багато.

Минуло кілька днів, а в справі “Сто ключів”, як назвав її Вознюк, нічого не прояснилося, хоч вони з лейтенантом Коваленком займались нею до втоми, іноді забуваючи й пообідати. Вони ще раз поговорили з продавцями магазину на вулиці Будівельників, цікавлячись, чи не запам’ятав хто з них якогось підозрілого покупця, з допомогою дільничних інспекторів перевірили тих, хто раніше судився за крадіжки. Але все даремно. Продавці нічого не^могли пригадати, а всі підозрювані мали незаперечне алібі.

Нічого нового не дало й повторне лабораторне дослідження ключів, частина з яких була фабричними.

Тоді Вознюк з Коваленком відвідали старих досвідчених “ключників”, яких у місті проживало п’ятеро і які вже давно “зав’язали”. Але, й ті їм не допомогли. Ніхто з них не міг визначити почерку майстра саморобних ключів (у кожного були свої учні), лише один зауважив, що робота груба і він би не хотів, щоб цей неук називав себе його учнем.

Отже, вся копітка робота Вознюка й Коваленка дорівнювала поки що нулю.

— Ех, був би в нас хоч приблизний портрет, — сказав Коваленко, крокуючи по кабінету із закладеними за спину рукавами. — Хоч би в профіль.

Вознюк тільки важко зітхнув. Женучись за злодієм, він бачив його лише в спину і запримітив, що той був високий, у джинсах, темній нейлоновій куртці (кольору не визначив) і в береті. Ще мав на потилиці довге волосся. Але ж це не прикмети! Вранці він перевдягнувся, підстригся, змінив берет на кепку чи капелюх — і купи його за карбованець двадцять.

Однак перші невдачі не розмагнітили інспекторів. Знову й знову будувались нові версії, складались нові плани, найрізноманітніші варіанти пошуків, не раз вони ставили себе на місце злодія. Вони знали, що наляканий злодій зараз пішов у глибоке підпілля, сховався, мов шкідливий хом’як у нору. їхнє ж завдання — знайти його, витягнути з тієї нори.

Знали вони також і те, що вдвох виконати це завдання їм буде нелегко, тому звернулись по допомогу до всіх дільничних інспекторів свого району, а ті в свою чергу провели роботу з дружинниками, двірниками, в жеках. Хтось щось підкаже, наштовхне на нову думку.

Крадіжка в школі і спроба пограбувати магазин тепер злилися в одну справу, і це, безперечно, полегшувало її розслідування, дозволяло висувати єдині версії, розмірковувати в одному напрямку. Вознюк, наприклад, після довгих роздумів висловив припущення, що злодієм, який обікрав фізкабінет, міг бути хтось із недавніх випускників цієї ж двісті дванадцятої школи.

— Чому ти так думаєш? — поцікавився Коваленко.

— Пояснюю, — жваво відказав Вознюк. — Перше. Злодій добре знав, як можна легко відкрити вікно знадвору, бо шпінгалети в ньому були слабенькі, ледве тримались. Друге. Знав він і де що лежить, бо взяв речі безпомилково. І третє. Той, що втік від мене — юнак років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти. Я припускаю таке: він потрапив під чийсь вплив, заборгував йому гроші й вирішив їх роздобути в такий спосіб.

— А ключі? Де він міг узяти стільки ключів? — перебив його Коваленко.

— Логічне запитання, — кивнув Вознюк. — Я думав і над цим. Міг роздобути сам, це не так складно, але ймовірніше ними його забезпечив той чи ті, під чий вплив він потрапив.

— Отже, виходить — за ним хтось стоїть? — перепитав Коваленко.

— Атож, — замислено розгладив свої вуса Вознюк. — Направляє його, а сам ховається в тінь. Таких випадків буває немало, сам знаєш.

— Та знаю, — зітхнув Коваленко. — Псують юнаків, затягують, паразити, в болото. — І тут же перепитав Вознюка: — А не було там, у школі, ще одного злодія? Як же він міг сам донести стільки речей?

Вознюк усміхнувся.

— А він їх склав у рюкзак, начепив на плечі й спокійно вистрибнув у вікно. Тому й сліди підошов на підвіконні виразні лишилися. Від ваги.

Припущення Вознюка видалося Коваленку логічним, і він тут же виявив бажання поїхати до школи й поговорити з директором, учителями про те, хто з випускників двох минулих років де вчиться, працює, хто з них міг збочити, стати на шлях злодійства.

— Гаразд, — погодився Вознюк. — Поїдь, тільки, сам знаєш, поговори делікатно, щоб це не стало образою для школи.

Коваленко запевнив, що все буде якнайделікатніше.

— Зараз же подзвоню в школу, домовлюсь про зустріч і поїду, — загорівся він. Лейтенант був з тих людей, які не відкладали на завтра того, що можна зробити сьогодні.

Та не встиг простягнути руку до телефону на столі, як той голосно задзвонив. Коваленко взяв трубку.

— Слухаю. Ні, це не Вознюк. Зараз попрошу, — і подав трубку Вознюкові. — Тебе.

Говорив Вознюк недовго, вимовив у трубку лише три слова: “Гаразд. Добре. Дякую”, але з виразу його обличчя Коваленко зрозумів: дзвінок цей приніс товаришеві радість.

І не помилився. Вознюкові подзвонили з комісійного магазину на вулиці Суворова: їм здали на термінову продажу японський транзисторний приймач, схожий за прикметами на той, що вкрадено в школі. Вознюк на другий же день після крадіжки попередив усі комісійні магазини міста про можливість здачі крадених речей і попросив негайно повідомити його про їх появу.

— Отже, перша ластівка є, — тепер уже вголос радів він. — Ти, мабуть, до школи не їдь, — звернувся до Коваленка. — З’ясуємо з транзистором — тоді побачимо. А я — в магазин, подзвоню тобі звідти.

— Хто здав? — поцікавився Коваленко.

— Юнак, схоже — студент. Років вісімнадцяти. Є прізвище, адреса. Так що… Одним словом — я поїхав у магазин. — Вознюк за звичкою обсмикнув на собі мундир, поправив кашкет на голові.

— Гадаєш, злодій сам приніс транзистор? — далеко не оптимістичним голосом запитав Вознюка оптиміст Коваленко.

— Звичайно ні, але спитаємо того, хто приніс, де взяв, — бадьоро відповів Вознюк. Настрій у нього помітно поліпшився.

— Скаже — купив у незнайомого на вулиці, а тепер треба гроші — здав, — розмірковував Коваленко.