Чтение онлайн

Один з жандармів схопився за обличчя — між пальцями просочилася кров — і сповз із сідла на бруківку. В другому кінці горища вистрілив Диман. Австрійський солдат впустив гвинтівку і впав навзнак.

— Готуйсь! — різко подав команду Орест, звівся на стременах і вихопив шаблю.

Роман, почувши голос Ореста, в безсилому відчаї глянув на вікно.

Над ескадроном злетіли шаблі, солдати скинули гвинтівки.

В юрбі злякано скрикнули жінки, з перших рядів виразно долетіло:

— Це провокація!..

Орест протягло командував:

— По бунтівниках!.. Попереджувальний!..

Солдати підняли гвинтівки вище колони.

— Відставити! — втрутився полковник. — По зрадниках!..

Орест круто розвернувся в сідлі.

— Пане полковнику!

Комендант рубонув шаблею повітря.

— Вогонь!

Залп злився з криками жаху. Юрба сахнулася, на бруківці корчилися поранені, нерухомими очима втупилися в небо забиті.

— Пане полковнику! — розгублено волав Орест.

— Вогонь! — з перекошеним від люті обличчям знову рубонув повітря комендант, скинувшись у сідлі. Його кінь став дибки.

Робітник з червоним прапором захитався, його широкі груди розірвало кілька гарячих куль, від яких задиміла сорочка. Він встиг передати прапор товаришеві і впав обличчям вперед…

На площі повзали збиті з ніг люди, захищаючись руками від залпів, проклинали, благали допомогти, закривали собою дітей…

На горищі Диман тицьнув пістолетом у Романа.

— Аз ним що робити?

Беркут не відповів, тільки пронизливо глянув на юнака і став вибиратися через вікно на дах.

Войнарович підштовхнув ногою до балки старий матрац, з якого випирали пружина й солома, і кинув у нього запалений сірник. Потім підпалив купу ганчір’я і газет. Спалахнув вогонь, і дим почав швидко затягувати юнака, прив’язаного до балки з поперечкою у формі хреста. Його нестямні очі ще бачили крізь димну пелену, як бойовики, спираючись на підвіконня, вискочили на дах.

На демонстрантів ринули кіннотники. Наказ дав австрійський комендант Львова. Орест, стримуючи коня, який неспокійно переступав під ним, лишився на місці, не в силах дивитись на кривавий розгул, а тим більше — брати в ньому участь.

У підвал, куди слабо долітав шум від побоїська мирних демонстрантів, забіг робітник:

— Робітнича дружино, до бою! На площі розстрілюють демонстрантів!

Ящики із зброєю швидко спорожніли. На площі металися люди, їх доганяли жандарми, чавили копитами коней, рубали шаблями…

Вогонь розповзався по горищу, підбирався до ніг юнака. Роман судорожно дихав, ковтаючи дим… Непритомніючи, впустив голову на плече.

Зненацька біля входу на горище почулися збуджені голоси:

— Затримайте їх!

— Здається, звідси стріляли!..

З гуркотом упали зірвані із завіс двері, вбігли робітники, відсахнулись від жаркого полум’я. У густому диму хтось устиг помітити прив’язану до балки людину, кинувся у вогонь…

Двоє хлопців висунулися з вікна, вистрелили по бойовиках, що петляли по даху.

Робітник у брезентовій куртці обрізав вірьовки і ремені, підхопив Романа на руки…

Демонстранти розбігалися по вулицях і завулках, падали, чіпляючись за залізо огорож, з останніх сил били кулаками в зачинені двері і жалюзі крамниць. Чути було крики і страшні зойки і передсмертні прокляття, від яких кров холола в жилах…

З даху, ховаючись за почорнілими димарями, стріляли в ошалілу юрбу Беркутові бойовики.

Між демонстрантами і солдатами вклинилась робітнича дружина. Робітники вибивали жандармів із сідел, руйнували стрій солдатів, не даючи їм переслідувати беззахисних людей.

Орест, який усе ще не рушав з місця, побачив: з парадного одного з будинків рослий хлопець у брезентовій куртці вивів юнака, що здригався від кашлю, прихилив до високого ґанку.

— Роман?.. — упізнав свого друга Орест.

Людей біля ґанку помітив з даху Беркут. Він щось стривожено сказав Диману, і вони разом звели пістолети. Хлопець у брезентовій куртці раптом вигнувся і почав сповзати на землю. Роман розгублено подивився по боках, схопив свого рятівника за плечі і, надриваючись, потягнув за ріг будинку…

Робітнича дружина відступала, прикриваючи останніх демонстрантів, які металися по вулицях і дворах.

— Відходьте! — відстрілюючись, голосно наказав Іван Варгун. — Відходьте!.. Всі до майстерень!

Ступивши крок за чавунну огорожу, Варгун наткнувся на Романа, який, хитаючись від неймовірного напруження, тягнув на собі рослого робітника.

— Пан хорунжий?.. — здивувався Іван.

Підштовхнувши Романа до робітників, які зняли з нього непосильну ношу, він лишився біля огорожі, щоб затримати жандармів…

Призахідне небо наповнило Олексину майстерню тривожними, червонястими сутінками. Біля крісла, де накритий пледом напівлежав художник, схилилася до столика з ліками жінка. Тихо задзвеніла чашка.

Олекса розплющив очі, невидюче вдивився в темний силует.

За вікном було чути далекі постріли.

— Ганна…

— Я — Ксеня, пане художник.

— Ксеня?.. — слабо ворухнулися губи Олекси.

— На цвинтарі вам стало зле, — жалісливо говорила жінка і, наливши із слоїка, розвела ліки водою. — І товариш Варгун попросив доглянути за вами.

До художника повільно верталася пам’ять, а разом з пам’яттю відчуття страшної, непоправної біди…

— Ганна…

Ксеня квапливо подала чашку з ліками.

— Випийте, пане Олексо. Дуже прошу.

Художник млявим жестом відвів чашку.

— Дякую… вам.

— Нема за що… Я самотня. Чоловіка вбили в п’ятнадцятому.

Після тривалої паузи Олекса тихо спитав:

— На фронті… вбили?

— Єгора? — Ксенині очі немов застигли, потім у них з’явилися сльози. — Ні… У Львові, на площі… з даху… Росіянин він був, козак…

Досадуючи, що розплакалася біля людини, котра сама недавно пережила нещастя, Ксеня метушливо піднесла ліки до губів художника, благально сказала:

— Випийте, пане Олексо. Дуже прошу вас…

Звуки пострілів то затихали, то раптом лунали десь дуже близько.

Олекса випив ліки, повернув чашку, покосився на вікно.

— Стріляли… чи мені здалося?

— Ви й отямились через цю стрілянину, — ’Теж прислухалась Ксеня. Видно, людей убивають… десь біля майстерень.

У кав’ярні “Атлас”, у дальній кімнаті, де містився штаб бойовиків, Беркут зробив на карті якісь позначки, похмуро глянув на Стефу.