Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84
Шрифт:

— Ну що, надумала?

— А якщо там Роман?

Беркут нервово пройшовся по кімнаті, холодно зауважив:

— Хто любить — повірить чому завгодно. Ви, здається, збиралися з ним під вінець?

— Збирались! — ледь чутно прошепотіла дівчина.

— Не чую, — з усмішкою примружився Беркут.

— Збирались! — злісно вигукнула Стефа. — Вам яке діло?

Проводир бойовиків схилився над столом, з удаваною стриманістю сказав:

— Роман — зрадник. Як розуміти твою відмову?

Стефа довго мовчала.

З міських вулиць виразно долинали постріли. Беркут нетерпляче вистукував пальцями по столу.

— Коли йти? — нарешті тихо запитала дівчина.

Австрійські солдати і бойовики атакували механічні майстерні, куди відступила робітнича дружина.

Кулі щербатили стару будівлю, вдрузки розносили закіптюжені шибки.

З майстерень відповідали нечастим, прицільним вогнем. У дворі оглушливо вибухнула ручна бомба.

Протиснувшись між дерев’яними прибудовами, Стефа в одязі робітниці перебігла до глухої стіни з тильного боку будинку. Неподалік від неї, над купою битої цегли, в отіні темніло провалля з нерівними контурами.

Біля прибудов почулась обережна хода. З несподіванки Стефа втиснулась у нерівне каміння, але швидко опанувала себе і сміливо вийшла назустріч людям, які вже з’явились перед будинком. Вони з двох боків тримали довгі і, певне, важкі скрині. Ті, що йшли попереду, зупинились біля Стефи.

— Дякуємо, голубонько, що зустріла, — сказав один з них по-польськи. — Куди йти?

Дівчина якусь мить вагалась, потім показала на темне провалля. Польські робітники, спотикаючись у темноті, почали видиратись на купу цегли. Разом з ними, підтримуючи скриню, яку ледве несли двоє молоденьких поляків, у будівлю проникла Стефа.

Майстерні були сповнені гуркотом, гучними голосами і стогоном. У кімнаті без вікон робітники зірвали кришки з довгих скринь, швидко розібрали гвинтівки і патрони. На Стефу ніхто не звертав уваги.

У кімнату зайшов Іван Варгун, голова його була невміло перев’язана. Він стиснув долонями скроні, опустився на табурет. До Варгуна заквапилася літня робітниця.

— Все тобі ніколи, Іване. Давай перев’яжу як слід. — І вона заходилась розмотувати посірілий від пилу і кіптяви косо накладений бинт.

Стефа, яка при появі Варгуна відступила в нішу біля входу, чула, як він уривчасто — від втоми і болю — казав робітниці:

— Наша кров, Марічко… впаде на тих, хто заступає нам шлях до революційної Росії…

Мимо Стефи пробіг хлопець, на ходу клацаючи затвором гвинтівки. Дівчина з обавою висунулася з ніші. По кімнаті були розкидані ящики, дошки, стріляні гільзи… Над Іваном клопоталася з бинтами Марічка.

Шум стрілянини заглушив Стефину ходу.

— Іване Варгун…

Іван різко обернувся. Стефа істерично вигукнула:

— Не дивись мені в очі!

Вона натиснула гачок, але сильний удар у лікоть підкинув її руку-і куля вдарила у стелю. Наступної миті від гострого болю в кисті вона випустила пістолет і, зойкнувши, відсахнулась. Перед нею стояв Роман.

По площі, де розстріляли демонстрантів, з сумним співом ходили черниці з ліхтарями і госпітальними сумками, нахилялись до тих, хто ще дихав… Городяни скорботно розшукували близьких, чути було тихий плач і стогони.

Олекса в супроводі Ксені вийшов на площу і, не витримавши потрясіння, похитнувся.

— Казала ж… кволий ви, пане художник, — плачучи, сказала жінка і зі страхом притиснулась до його плеча.

— Кволий, Ксеню, кволий… Втовкмачував нам Іван, втовкмачував… а ми, як ті дурні немовлята, поки нас пикою в сукровицю…

— Помрете… Що я тоді скажу?

— Ні, ні, Ксеню. Я не помру. Не можна.

Запаленими очима Орест стежив за полковником, який вистрибом ходив перед ним.

За високим кам’яним парканом у дворі механічних майстерень тривав штурм будинку.

Нарешті Орест наважився.

— Пане полковнику!

Комендант зупинився, звернувши увагу на незвичну, схвильовану інтонацію офіцера.

— Слухаю, сотнику.

— Прошу пробачення… Я ненавиджу більшовиків, проте… мені не зрозуміло, чому ви допустили вбивство простих, беззахисних людей!

Полковник роздратовано засовав жорсткими вусами.

— Чим менше лишиться цього смердючого бидла, сотнику… тим краще!

Підгорнувши під себе ноги і впершись лобом у стіну, в кімнаті без вікон сидів Роман. Почувши біля себе кроки, скосив очі на того, хто ввійшов.

На юнака мовчки дивився Іван Варгун.

— Стефа не ворог, Іване… Вона повірила владиці і Беркуту, — з тихим сумом промовив Роман, — Я знаю, що таке… сліпа віра.

Варгун опустився поруч з ним.

— Чому ти раніше не прийшов до нас? — Він прислухався до вибуху, від якого в кімнаті посипалася штукатурка. — Тепер ти бачиш, скільки горя і крові коштують народу… таємниці святого Юра.

Роман відхилився від стіни.

— Я сам хотів знайти архіви. Слухай-но, Іване… Відпусти мене! Про криївку знають тільки Беркут і Диман.

— Ні, Романе. Це ж певна смерть.

— Я зможу, в мені зараз така сила! Така ненависть! — Роман щосили вдарив кулаком по стіні. — Тільки дай мені глянути на неї. Благаю. Тільки глянути!

Роман відчинив двері в темну кімнату, вікна в якій були забиті дошками. На низенькому широкому підвіконні сиділа Стефа. Вона із спокійним сумом подивилась на юнака — і відвернулась…

Австрійські солдати і бойовики піднялися з-за кущів і, невпинно стріляючи, пішли в атаку. Попереду цепу з опущеним пістолетом ішов Орест.

З вікон майстерень відкрили вогонь у відповідь.

Орест раптом зупинився, впустив пістолет, упав навколішки і повалився набік.

Стефу неначе щось підштовхнуло зсередини, вона тривожно звелась на ноги, прислухалась до шаленої стрілянини за глухо забитим вікном.

Орест поворухнувся, з хрипом спробував підвестись, чіпляючись за дерево. З останніх сил видихнув:

— Романе!..

Стефа метнулась до вікна… відчайдушно рвонула дошки…

— Романе!.. — знову долинув голос її брата.

Поделиться с друзьями: