Чтение онлайн

Убитий?

Якусь хвилю він лежав нерухомо. Потім повільно, намагаючись не виказати себе різким рухом, простягнув руку до маузера, який випав був у нього з рук, Звинувшись, наче земляний черв’як, дзьобнутий сапою, Корба одним ривком утиснув тіло за цямрину криниці.

Три червоних язички полум’я на стрісі стодоли злилися й тепер жадібно поглинали солому, вириваючи цілі сніпки й шпурляючи їх угору смолоскипами.

Раптом розчинилися двостулчасті двері, і в них постав Сивий, притискаючи під лівою пахвою дошку з новим малюванням; правою рукою він підняв угору ліхтар, ніби хотів краще роздивитися пожежу.

Черга з-під муру здерла з дверей віяло трісок, черга Графа з костьольної алеї скресала іскри з каміння. Знову кілька пострілів з-під муру, потім постріл Корби з-за криниці.

Сивий завив і кинувся до дзвіниці. Він біг нерівними стрибками, ніби в нього вселилося два посварених чорти. Згубив дорогою дошку й ліхтаря — спалахнула калюжа вихлюпнутого гасу. Може, саме ці нескоординовані рухи врятували Сивого від рясних куль — жодна навіть не дряпнула його, він досяг дзвіниці й грюкнув за собою кутими залізом дверима.

Нарешті люто задуднів наш кулемет: може, він ще прислужився б справі, якби знову, цього разу остаточно, не вийшов з ладу.

Бандити добігли до муру й почали його перелазити. Щоразу вище здіймалося полум’я пожежі, щоразу світліше ставало за муром, а вони сунули, ніби та нетля, що злітається на світло.

Шеф поскликав своїх, сам відтяг Корбу під дзвіницю, але двері були засунуті зсередини. Глина гукав Сивому, щоб відчинив, та дідька лисого там можна було щось почути чи второпати, а тим більше переконати недоумкуватого. Отак було втрачено фортецю, яку з годину могли б утримувати. Отже, хлопці лишилися між могилками.

Зграї куль прошивали повітря, стинаючи гілки й шаткуючи листя, дзвеніли по залізних хрестах, лупали каміння й цеглу, але не потрапляли в ціль. Темні постаті, які важко було розгледіти, перескакували з місця на місце, прискаючи вогнем із стволів.

Перебіжка Сивого від стодоли до дзвіниці, а потім Шефа, який перетяг Корбу туди ж, нарешті крики Глини під засунутими зсередини дверима — то останні події, які вміщуються в часі і піддаються описові. Пізніше навіть диявол не зміг би второпати, хто, що і як, — лише великий стовп вогню, стрілянина і удари дзвона на сполох.

Той подзвін засвідчив, що Гак уже на цвинтарі, під костьолом. І саме в цей час на командний пункт дістався солдат третьої роти. Не чекаючи, поки зв’язковий закінчить рапорт, не чекаючи й наказу полковника і діючи, таким чином, усупереч статутові, капітан, командир роти полкової розвідки — той самий, що зачитував наказ про демобілізацію, прощався із взводом і передавав посилку для поручика Берези — підняв роту, розгорнув її в бойові порядки.

Зарипіли ремені, в швидкому темпі загупали солдатські чоботи. Й поки полковник зарядив ракетницю й звів курок, рота почала бігти…

Дзвін гучав безперервно. Він, здавалося, ні на мить не замовкав до самого похорону, хоча це не так, бо тоді, як промовляв полковник, а потім ксьондз, і коли капітан, командир полкової розвідки, закрив обличчя долонями і сльози текли йому між пальцями, — тоді напевно мала бути тиша.

Отже, якась перерва в тому гучанні була, й не лише після потрійного салюту, який не зовсім у лад зробили солдати-новобранці. Сивий знову сполошився разом із птаством і потяг за линву. Підмінили його ті-таки новобранці, похитуючи в такт виголеними, як бубон, синявими маківками, вони дзвонили дедалі голосніше, бо дзвін для такого випадку — це найпростіша і найвеличніша музика.

На ґанку священикового будинку поручик Береза, й досі в застебнутому мундирі, спершись об стіну, повільно говорив до офіцерів, що прийшли на допомогу, й до Марини, яка заплела коси віночком:

— Не думав, не гадав, бо ми з ним обидва — випускники тридцять восьмого року. Й потім разом, як брати, були в стількох боях…

Під муром рядочком лежали вбиті. Обличчя прикриті шапками й кашкетами різного крою, з орлами, оберненими до стіни. Однак Гака, першого скраю, можна було впізнати з мундира й ремінного плетеного шнурка на шиї, з якого хтось уже відчепив пістолет.

— Учора ввечері я був переконаний, що ніч мине, і в разі потреби всі стануть до оборони, — вів далі Береза, — а той ваш старший сержант заперечував, що всі — то те саме, — що ніхто, і для кожної роботи потрібно кілька справжніх фахівців. Так сказав той старший сержант, прізвища не пам’ятаю… Може, ти, Марисю, запам’ятала?

— Я не спитала, як його звати. — Дружина підтримувала його за плечі.

— Він, може, й казав мені, але я гублю слова… Лікар твердить, що це минеться…

— Я знаю того старшого сержанта. То все мої хлопці, з полкової розвідки, — заспокоїв Березу капітан. — Навіть маю до одного з них листа від матері й сестри з Радомська, знайшов у штабі після їхнього від’їзду… Але це, зрештою, вже не має значення. Йдіть відпочивайте. Було, минуло. Все в порядку. В порядку…

Біля костьольних воріт солдати підсаджували на машину полонених. Збоку стояв санітарний автомобіль з відчиненими дверцятами, а в ньому під наглядом вусатого санітара лежав на ношах Корба, обмотаний закривавленими бинтами.

Підійшов Сивий зі своєю вивіскою, підсунув дошку під ноші, а потім торкнув капрала за плече раз і вдруге. Корба розплющив очі, потемнілі від болю, потім заплющив їх знову.

— Чого ти? Ну, чого? Йди звідси… — лагідно відганяв Сивого санітар. — Дай людині спокійно померти.

Капрал Корба зачув ті слова.

— Не діждешся, — пробурмотів він.

Обернувши голову, Корба якийсь час дивився на червоний автомобіль, намальований скраю дошки, що виглядала з-під нош, навіть усміхнувся, але відразу ж спохмурнів.

— Візьми за роботу.

Він подав Сивому годинника з ланцюжком, а потім одвернувсь і втупився поглядом у той бік, де на місці стодоли диміли недотлілі балки. Посеред згарища стирчав кістяк обгорілої полуторки.

З того місця, над яким взвод салютував, уже пішли не тільки солдати та цивільні, а й найпобожніші жінки — час був ставити картоплю на обід.

Біля піщаних горбочків з однаковими хрестами, ще без табличок, лишилося всього четверо: низько похиливши голову, стояла навколішках Чорноволоса; поряд з нею так само клякнув Цабе й кулаком завбільшки, як буханець, бив себе в груди; незрушно стояв простоволосий Шеф із складеними для молитви руками, а півкроку за ним Суворий спирався на стовбур каштана.

З тіні під деревом склистим оком позирав на людей Гнідий, але серед них бракувало його хазяїна.

Могила, біля якої стояла навколішках дівчина, була вкрита гілками розквітлої черемхи. До хреста могили, де був похований Соб, колючим дротом прикрутили металевого Ісуса. На третій лежав кашкет з орлом. У четверту могилу хтось увіткнув старомодну палицю з металевою головкою.